Одного разу півень злетів на дах будинку і захотів звідти побачити увесь світ. Він витягав шию, крутив головою вправо – вліво, туди – сюди, але нічого не побачив – гора, що стояла перед будинком, закривала йому обрій.
– Песик-Джан, ти не знаєш, що там, за горою? – запитав півень у пса, що лежав у дворі.
– Не знаю, – відповів пес.
– Отак усе життя пройде, а ми так нічого й не дізнаємося. Ідемо подивимося на світ!
Пес погодився.
Вони зібралися й відправилися у дорогу. Ішли вони, ішли й дісталися до великого лісу. Сонце вже закотилося за верхівки дерев, і настали сутінки. Півень і пес вирішили заночувати в лісі: пес під кущем, а півень на гілці великого дерева.
Коли настав світанок, півень закричав:
– Ку-ку-рі-ку!
Почула це лисиця: “Ага! Кукурікає хтось – це добре! Гарний буде у мене сніданок!” – подумала вона й поспішила до дерева, на якому сидів півень.
– Доброго ранку, Півень-джан! Що це ти там робиш у таку рань? – запитує лисиця.
– Подорожуємо ми. Світ хочемо подивитися, – відповідає півень.
– Яка це чудова ідея! Це ж яка розумна думка – подорожувати, щоб побачити світ! – захоплено вигукнула лисиця. – У мене теж є така мрія. Ось тільки немає у мене вірного товариша, з ким би я могла відправитися у дорогу.
– Так я не проти, – відповідає півень. Тільки, ось, запитаю свого товариша, що він про це думає. Почекай хвилинку, я зараз довідаюся.
– А де ж твій товариш?
– Так тут він – під кущем, біля дерева.
“Його приятель, це напевно також півень. Це добре: сніданок уже є, так ще й обід буде!” – радісно подумала лисиця й кинулася у кущі.
Побачивши собаку, вона так перелякалася, що кинулася бігти з усіх своїх ніг.
– Агов, лисиця-джан! Не поспішай так, зачекай, ми теж вже йдемо. Теж мені, друг називається! – весело крикнув їй навздогін півень із гілки дерева.
