Жили собі чоловік та жінка, і не було в них дітей. Якось жінка надумала спекти з борошна, цукру й мигдалю марципана.
Плащик вона зробила з шоколаду, капелюшок – із помаранчевих цукатів; за ґудзики правили ганусові зернята, а черевички були з карамелі.
Посадила вона тісто в піч і подумала: «Тепер у мене буде ляльковий хлопчик». Та не встигла вона відкрити піч, щоб подивитися, чи спеклося тісто, як марципан заворушився, вистрибнув з печі й кинувся навтьоки.
Чоловік та жінка подалися за ним, а марципан утікав і, сміючись, наспівував:
– Я з солодощів та тіста,
Бачить може всяк мене,
Та ніхто не зможе з’їсти,
Бо ніхто не дожене.
На дорозі він зустрівся з коровою. От корова й каже:
– Зажди-но! Дай мені полизати твого солодкого помаранчевого капелюшка.
Марципан засміявся:
– Іди сюди, я почекаю,
Чого ж повзеш, неначе хмара?
Таких, як ти, я добре знаю.
Наздоганяй мене, забаро!
Корова рушила до нього, але він побіг далі, сміючись:
– Я з солодощів та тіста,
Бачить може всяк мене,
Та ніхто не зможе з’їсти,
Бо ніхто не дожене.
На полі марципан зустрівся з конем. Кінь йому й каже:
– Почекай-но трохи. Я хочу поласувати твоїми солодкими ґудзиками.
А марципан йому на те:
– Що ж – тоді за мною клусом
Або вчвал біжи мерщій!
Ну ж бо! Спробуй наздогнати!
Доженеш – тоді я твій.
Кінь побіг до нього, але марципан подався далі, гукаючи на бігу:
– Я з солодощів та тіста,
Бачить може всяк мене,
Та ніхто не зможе з’їсти,
Бо ніхто не дожене.
У полі працював якийсь чоловік. От він і гукає:
– Стривай! Дай-но мені покуштувати твої карамелеві черевички.
Марципан розсміявся:
– Ласощів тобі схотілось?
Доганяй мене мерщій,
Тільки швидше, не барися!
Доженеш – тоді я твій.
Чоловік погнався за ним, але наздогнати не міг, бо марципан бігав швидко. Тікаючи, він наспівував:
– Я з солодощів та тіста,
Бачить може всяк мене,
Та ніхто не зможе з’їсти,
Бо ніхто не дожене.
Так марципан біг все далі й далі, кепкуючи з усіх, хто траплявся йому на дорозі.
Наступного дня зустрів він лисицю.
– Зачекай-но! – гукає до нього лисиця. – Дозволь мені полизати твій шоколадний плащик.
Марципан усміхнувся:
– Догнати перш мене зумій,
Хитрющая лисичко.
Чи покуштуєш плащик мій –
Побачимо, сестричко!
А лисичка на те:
– Не бійся. Про шоколад я обмовилася жартома. Якщо хочеш, будемо друзями і помандруємо далі разом.
Марципан погодився, і вони рушили далі удвох. Коли бачать – попереду річка. Марципан занепокоївся:
– Як же мені дістатися на той берег?
– Пусте! Сідай мені на хвіст, і переберемося вплав.
Марципан усівся на її хвості, і лисиця зайшла в річку.
Вже далеченько від берега лисиця каже:
– Агов! Мені важко везти тебе на хвості. Сідай на мене верхи, бо намокнеш.
Марципан перебрався з хвоста на спину. Лисиця поступово занурювалася у воду.
– Гей, марципане, вода підступає до тебе. Посувайся далі і тримайся за мою шию.
Посеред річки лисиця знов озвалася:
– Вода вже мені по шию. Перестрибуй, марципане, на мій ніс, бо втопишся.
Марципан умостився на лисячому писку. А лисичка саме того й хотіла, щоб він був якомога ближче до її рота.
Та коли вона ступила на берег і роззявила рота, щоб проковтнути його, марципан підскочив угору й миттю опинився в лісі, що ріс неподалік від берега.
Він зник між деревами, і відтоді ніхто його не бачив.
