— Нема за що, Галю, нема за що купувати, дитино! Менший син теж почав прохати: “Мамо! Купи мені шапку!” І другі брати теж просять: “Мамо, чоботи купи! Мамо, свитку купи!” Хто червоного пояса прохає, а хто крапового пояса хоче; той показує на сластьони, а той тягне туди, де ціла купа дітей оступила перекупку, що спродує дудні та сопілки, де сама перекупка, поважна молодиця у зеленому очіпку шитому, грає на дуді поважно, а що вже хлопці усі, то надули щоки якмога й якмога напилюють на усякий голос, — писк і скиг…
— Не можу! Не можу! — каже удова усім діткам потихесеньку. — Нема за що, дітки! Нема…
Сини змовкли і разом спинилися й подивилися на матір і на старшого брата.
У неньки обличчя начеб покорчувалося й уста наче трусяться трохи, як вона вимовля: “Не можу, нема!” і погляда на їх на усіх жалібненько. Старший брат стоїть і втопив очі в землю по своєму звичаю, —такий самий він тепер, як тоді, коли, вигнаний, повернувсь від хазяїна, — так само лице збіліло, так само уста стиснулися. Сини більш уже нічого не прохали й як стали, то так і стояли, мовчки дивлячись округи.
Галя ще, може, двічі покрикнула та охнула, та, може, кілька раз перепитала: “Чому? Чому нема?”, коли спинив її менший брат.
— Галю! Годі прохати! — каже пошептом. Галя свої очки розпалені впила у меншого брата й поспитала:
— Чому?
— Не проси, Галю, — знов каже менший брат, — нема за що купувати — тільки турбуєш.
Галя втихла і знов була стрепенулася і скинула на усіх очима й знов втихла.
— Не проси вже, Галочко! — знов говорить менший брат.
— Я хочу, — шепоче Галя на одвіт, низенько схиливши голівку.
— Галочко, нема! Нема де взяти!
Галя піднесла голівоньку — у, які ж блискали в очицях дві сльози дужі! Подивилася на всіх своїх і округи усюди, вже ледве чутно шепотнула: “Ой, я хочу!” — і се в остатній раз. Пригорнувшися до меншого брата, вже смирнесенько стояла вона, прикусивши пучечку, а там і другу, а там і обидві разом, і все те для того, щоб як не викотилися ті дві сльози дужі мимоволі з оченяток.
Усі вони довгенько стояли між купами і зграями, що двигали, гомоніли й рябіли, — стояли вони та дивилися. Дивилися брати пильненько й начеб уперше бачили людське убрання хороше й достаток і наче уперше почули на собі латані сорочечки; наче уперше бачили вони людську жвавість, недбайливість і веселість і наче уперш пізнали своє турбування та вбожество.
А мати дивилася на їх. Вона озивалася до їх, то знов без слова, без мови гладила по голівці; то знов посилала ближче піти полюбуватися тим чи тим; то знов показувала їм те або друге.
— Мамо, — каже старший син, — ходім додому! І всі діти почали прохатися: “Мамо, ходім-бо додому!”
Галя тільки міцніш та міцніш прикушувала свої пучечки маленькії.
— Додому? Додому? — перепитала мати. — Вже додому хочете? Чи не погуляли б ви ще по ярмарку, мої голуб’ятка? Чого ж се так хутко додому, мої кохані? Та ви ще усього ярмарку не бачили!..
— Дарма, мамо, ми додому хочемо вже, — кажуть в один голос сини.
— Додому? То ходім додому, пташки мої! — вимовила вдова і ледве що вимовила, — то додому ходімте, мої діточки!.. Галочко, подай мені ручечку. Може, понести тебе, дочечко?
Галя простягнула рученьки до мами, як уже на руках була у неньки, такеньки міцненько обхопила її за шию й сховала личенько на плечі.
І пішли вони усі додому.
Купи людей усе рідшали; що далі вони йшли, —усе унятніш відрізнявсь голос від голосу, гук від погуку — усе було вільніш проходити по улицях. Ось і кінець місту, — і вже з гори видко усю-всеньку луку зелену, і плескаючого Дніпра синього, й за Дніпром гори: близькії—одна над одною зеленіш, далекії — одна над одною синіш.
— Кажіть, діточки, чому такі мов невеселії ви? — промовила удова. — Пождіть, мої любенькі, от бог дасть… — і не доказала, що бог дасть — чи то разом вона надію стратила, що дасть бог що-небудь колись, чи то вже дуже важко їй стало дожидати до того часу.
— Чим би я мала вас розважити хоч кришечку, мої дорогі? — промовила знов удова згодом. — Ох, боже мій, боже ти мій милосердний!
І знов усі мовчки вони йшли. Усе ширш розлягалась та роздавалась лука перед ними, усе чутніш плескавсь та колисавсь Дніпро, а гори за горами все вище й далі знімалися: високо-високо й далеко-далеко! І такеньки, вертаючись додому з ярмарку, з-поуз зграї живої, з порожніми руками, брати дивились на ті високі та далекі гори і думали собі, що там за тими високими і далекими горами, — що там?
— Мамо, — поспитав менший син, — що се, який се шлях он там-тамечки по горі, в гаю, і кудою він звивається?
— Шлях той? Ох, моє голуб’ятко, сей шлях проводить тудою, де я зроду-віку не бувала, — у далекії міста й села. Покійний ваш батько — хай царствує! — їжджав тим шляхом, як служив у війську, і чула я від. його, що се шлях небезпечний. При тім шляху розбійники розбивають — звивається він темним непроглядним бором, проводить між кам’яних крутих гір… Було, й слухати, як ваш батько-покійничок розказує, то мороз з-за плечей бере.
— Чи на батька теж розбійники нападали, мамо?— спитав менший брат.
— Ні, моя дитино, ні, господь милував. А от товариша його, якогось Ласуна, так напали і полонили його. І жив він, Ласун той, у їх кам’яній горі, у печері, аж три дні, чи що.
— І що ж він там у їх бачив і чув, мамо? — спитав середній брат.
— Чудове багатство він там бачив, моя дитино! Печера тая у їх сповнена золота та серебра, та дорогим камінням-самоцвітом. З золота, з серебра його там смачненько годували й напували і спати його клали під одягала злототкані, на м’якенькому пуху. І коні в їх були у золото, в серебро зашпані, ножі й шаблюки всадені самоцвітом. Зроду-віку ніхто й не снив такого багатства та розкоші, якова в них там, — казав Ласун вашому батьку-покійничку. І звали вони Ласуна жити із собою: “Зоставайся, Ласун, жити з нами, — говорили, —життя тобі буде хороше й привільне в нас”.
— Що ж Ласун? — спитав старший син.
— А Ласун був і погодивсь і зоставсь у їх, та коли зараз напала на його туга. Жалко стало жінки, діток, свою хаточку, свого спокою. Став він у їх прохатися: “Відпустіть мене, добрі люди, будьте милостиві!” — “То йди собі”. Накидали йому повну шапку золота й серебра й пустили його. “І як пішов я пріч від них, — казав Ласун вашому батькові, — от вже мені як стало жалко їх кидати, хоч плач!”
— Що ж, знов повернувсь до їх? — спитав старший брат.
— І був повернувсь знов він до їх. Та як повернув назад, знов його став посягати жаль по своєму життю у сім’ї і втримав його. Та чималий часок він, той Ласун, мордувавсь, що й у печеру його тягне, і додому притяга…
— Що ж, кілька разів він вертавсь і де прийшов? Чи пристав де? — питав старший брат, і по йому добре було видати, що він не повернувсь, коли б де пішов.
— Та вже таки кинув він шапкою об землю, занедбав усе золото й серебро й додому прийшов.
— Лучче б він не кидав, а додому б приніс, — каже середній брат, а менший на Галю подививсь, мовби подумав: “Отеє б було втіхи тоді Галі!”
І Галя немов зрозуміла, що подумав менший брат, — вона всміхнулась такеньки, як всміхаються, коли уявляють перед собою якусь уявоньку дуже хорошу.
— Не годилося кидати, — промовили усі брати з пожалем.
— Або не брати, або вже не кидати — що-небудь одне, — каже старший брат.
— А потім, діточки, — говорить удова, — потім той Ласун був рибалкою при Дніпрі та впав у воду і втопивсь якось, казав ваш батько покійний.
Прийшли вони додому й посідали всі під грушею коло хатки.
— І що ж, мамо, —спитав середній брат, —чи й досі ті розбійники там засідають?
— Теперки не чути про їх нічого, моє серце, —одказала удова.
— Де ж вони поділися, мамо?
— А хто їх зна, мій голубе. Чи вони перевелися, чи пішли далі де, на краще привілля… Ох, діточки, втомилася я дуже, кохані! Ляжу тут, чи не засну коло вас.
Удова лягла на траві й затулила була очі, та сой не змагав — очі усе одмикалися та на діточок придивлялися, що тут сиділи усі задумані, поки аж Галя не поклала рученят їй на лице та не заспівала котка й голуба, прикликаючи сон та дрему.
Заснула удова, та й Галя й себе заколисала своєю пісенькою і впала сама коло мами у міцненькому сні.
А брати сиділи та дивилися на високії, лісом урослії, далекії гори, очей не звертали, — дивилися, та часом поглядав старший брат і на місто веселе та гучне. І так вони задивилися, так вони задумалися, що смеркло — вони не завважили й схаменулися вже тоді, як Галя, прокинувшись, вигукнула: “Ой, як темно! Де ж бо сонечко?”
Дні приходили й уходили. Багато ще святкувалося свят, чимало ярмарок ще становилося, тільки що удовині діти вже ніколи більш свята такеньки не дожидали і ніколи у ярмарок вже не прохалися і не ходили.
Росли вони собі та виростали, ходячи та бродячи по луці, дивлячись на гучне, бучне місто, та у другий бік — на тихі, високі, урослії гаєм гори, на той шлях поглохлий, що звивавсь і зникав там у густому гаю. І що вони росли та виростали, то вони пильніш поглядали. І раненько-ранком при світлому сонечку, і пізненько ввечері при зореньках іскристих, — усе тудою їх вічі.
А час спливав, і вони собі росли та виростали одно одного краще та лучче.
І як дійшли вже вони літ дорослих, старший брат став ще понурій, сумній — такий задуманий та мовчаливий, середній брат зробивсь ще цікавший, — усього питавсь та перепитувавсь, а менший брат ще гірш палкий та спочуйливий, — а всі брати зробилися неспокійнії та педовольнії. Мати побивалася, жалуючи їх, Галя падала, розважаючи їх, а вбожество ще скрутніш тіснило й давило. Ходили всі брати шукати собі роботи, служби й по місті, й по селах округи, та чи то вже божа воля, чи така нещасна доля, тільки що не знаходилося їм праці й за малую заплату. І поверталися вони з тих пошуканок усе сумніш та смутніш.
Коли ж і добра година — разом знайшлася служба двом братам, старшому й середньому. Пішли обоє у наймити. Старший брат пішов служити до молодого заможного хазяїна, баштанника, а середній брат служити пішов до удівця старого, хлібороба; обоє недалечке вони занапастилися— тут-таки під містом наймитували.
Молодий баштанник був собі чоловік веселий та гордий, та щасливий, та немилостивий — себелюбець і самоправець. Мав він і хату білу, і жінку милу, і рід величний, і усякий достаток добрий. Баштан в його великий, славний — людей повно раз у раз — і городян, і селян. Він з жінкою своєю ходить-походжає та спродає, та гроші лічить, та балакає й жартує з купцями своїми, та погукує на наймита свого. Родючий баштан жовтіє динями, зеленіє кавунами і усяким овощем — рябить люд і купчиться коло шалаша хазяйського; наймит усім вслугує, подає, носить, возить, мете, складає, — хазяїн шле його — він іде і повертає — хазяїн ще нарікає; хазяйка гонить — він біжить та назад поспішається — хазяйка ще лає його; купцям годить, чужим людям прислугує, то й ті не приймають за добре, [і] разу не подякують, може, ніколи за душу живу його не помислять.
Ранок ясний минув, день змерк гарячий, вечір потемнів свіжий, а сон не бере, нема спокою, сумно та важко. Коли ж відпустить? Коли вияснить? Чи коли згладиться з світу та кривда нерівна? Чи буде полегкість? Чи не вменшиться хоч мало скорботи? Чи колись щось буде?
Хлібороб був собі тихий, роботящий чоловік, дбайливий, обережний—знав уже він, як у світі жити має простий чоловік межи князі та сильники, то так він і жив собі й добре йому велося усе: він нікого не зачіпав, і його ніхто не займав, — вікував він собі гарненько з дочкою своєю одиначкою. Господарствечко хоч не яке там скарбове, — можна б йому ціну скласти, — та таке ж то порядненьке, любеньке, що кращого й не бажати.
“Чи він добрий буде для мене?—думав середній брат, ідучи поруч з своїм хазяїном уперше до хазяйської господи та говорячи про те, як хліб родить. — Чи буде добрий? Походить на те. У світі ж, кажуть, не без добрих людей…”
Дуже йому вподобалось хазяйське господарствечко, як оглянув він його; дуже приємненько було йому чути, що у хаті співав голосок, а вітер зносив теплим повівом і спів, і слова.
“Жив би довіку такеньки, коли б мені так бог дав”, — подумав він, уступаючи у хату за хазяїном, де пісенька все не змовкала, а чулася вже зовсім істно і де стріла їх дівчина така, як краля. Вона й привіталася, і снідання подала, і щось промовила, і про щось поспитала, і глянула, і подякувала, та все якось наче недбайливо, якось байдужливо, наче добродійка, наче госпоженька, і трохи засмутила вона тим молодого наймита.
Та не таке ще спожив він, як послужив там далі та як стала йому дівчина за світло і за темність — що як вона тут, то все сяє й виблискує, а як її нема, то наче хто сонце зняв і зорі зібрав та у кишеню поховав. Дізнав він того, що як уганяв три кроки в один, поспішаючися потомлений з поля хутче на добривечір їй дати, а вона, одказуючи “добривечір”, і не оглядалася на його. Скуштував він і того, що як ранком, ідучи на роботу, припиниться, дожидаючись, сподіваючись, трусячись словечка любого, а вона, минаючи його, приказує йому: “йди робити”. Прийняв і того, що як увечері сяде де та зажуриться, та задивиться на її, вона його пошле десь потомленого, самотнього по якусь, там примху для себе.
Перемучившися днями, не поспавши ночами, одного разу наймит перестрів свою господиню кохану та й сказав їй усю щиру правдоньку. Як же вона задивила, як же вона личенько своє вродливе одвернула від його! Як неласково почула, як вразливо озвалася!
— Не займай мене ніколи, наймиту! — промовила. — Чи ж я тобі рівня? Коли хочеш в нас служити, поводься слугою. Не говори до мене!
А він таки зайняв, а він таки заговорив, та й мусив навіки попрощатися, — втратив службу й повернувсь додому, у хатку неньчину на луці. Такий повернувсь, немов прибитий на цвіту.
Розважала мати, жалувала Галя, брати моці додавали, і з усіма цими ліками добрими проживав він, не видужуючи та дожидаючи, поки де служба йому трапиться.
А тим часом на баштані велико спродано овощу, і хазяїн свого наймита носила з возами у місто розвозити спродане та збирати часом гроші незаплачені.
Тільки одного разу чи не злічив добре беручи, чи загубив якось везучи наймит, а хазяїн, не долічивсь свого ліку і зняв бучу: узвав і злодієм, й пройдисвітом, і голотою; а хазяйка собі підказує, та підгукує, та пищить, та верещить.
— Я більш у вас заслужив — візьміть з моїх запрацьованих та й не лайтесь! — каже наймит.
— Іди собі геть та й не вертайсь! — гонить хазяїн.
