— А де мої брати тепер? Де брати? Чи живенькі?.. Та сльози й побігли по її щасливому личеньку. Тепер було вже до кого пригорнутися, до кого голівкою припасти. І, наплакавшися ревними сльозами, козачка піднесла голівку і знов промовила:
— Ніколи ще я їх так добре не оплакала, як тепер-то їх бог милує, Михайло коханий, га? спитала вона й дожидала козакового одвіту. — Як їх бог милує.
Почалася в їх тоді мова про братів, і усякі здання. помисли й надії усякі певні уявилися… І в пришлості палкая козачка поладила й погодила усе так, як бажалося її душеньці, як жадалося її сердечку. А козак на все согласнии
У гаю вони невважливе їхали шляхом, не дивлячись округи, поки аж їх не повразило, що десь поблизу шумить млинове колесо, оглянулися вони й зобачили темні гаї з усіх боків, сонечко, що за їх заходило, і управо якийсь хуторець,
— Та ми се з шляху зблудилися, Галю! — каже козак всміхаючись От тобі маєш! Дивись після того в яснії оченята так і дорогу прогледіш!…
Яснії оченята одказали йому таким поглядом, що він знову забув про дорогу.
— А он дорога попереду,каже Галя, показуючи вперед.
Упереді лежав шлях узенький, мало їжджений, такий самий, на який вони з’їхали, попали, самі не знали коли й як.
— Шлях є та кудою він проводить? — каже козак. — Треба під’їхати до хуторця й поспитатись.
І козак, відрікаючись наперед дивитися в яснії оченята, звернув волів до хуторця.
Се був маленький вбогенький хуторець. Усюди, де тільки можна по землі, заріс він червоним маком пломенистим; мак поспіль вкрив городи коло кожнісінької хатки снопчиками та жмутками ріс при дорозі; то забиравсь на дашок одною квіткою пишною, то цілою сімейкою то наче габою внизував округи дашок, перериваючись Де-не-де як порване коралове намисто, і здалека вбогенький хуторець виявлявсь, неначе палав у неспалимому огні
— О, який мак! покрикнула Галя.Що ж за пишнії маки! Я собі насію такого!
Під’їхавши до першої хуторянської хатки скраю, вони стріли молодицю з дитиною на руках і поспитали, де шлях у Гли6ове.
— Не знаю, такого села нема. — одказала молодиця.
— А які ж коло вас села? — спитався козак.
— Хрумово, Іваньково, Кривушино…
— А далеко Кривушино?
— О, далеченько. Лічать чоловіки більш як сорок верствів.
— А як туди проїхати?
— Та от цим шляшком. Перш ви приїдете у Хрумово, потім… Та тільки що сей шлях тепереньки небезпечний. — Чому?
— Та чутно — розбивають тепер і ріжуть. Чутно, недавненько багатий козак вбитий у яру… Ну-ну! Ну ж бо!—спиняла вона дитину, що тягнулася до волів, — ну-бо! не пустуй, не пустуй, бо занесу зараз у яр, вкину до розбійників…
Та дитина, мабуть, була смілого, одважного, козацького роду, — вона, тільки почувши сеє, засміялася і вхопила вола за роги.
— Малий козак, та смілий, — каже Михайло. Мати глянула на малого смілого й усміхнулася. А Галине сердечко, що йому все, що стрічалося, що вбачалося, приповняло та прибільшало щастячка й радощів, — Галине сердечко до всіх озивалося.
— То прощавайте, спасибі вам! — каже Михайло молодиці. — Прощавай, козаче, та рости, — каже до дитини.
— Рости, любенький, рости! — промовля Галя.
— Спасибі, щаслива дорога!—одказувала молодиця. — Вклонися, сину, вклонися!
Син не хотів вклонитися й угорно драв голівку увишень, як мати нахиляла.
— Бачте, який! — каже молодиця сміючися. І Михайло, і Галя одказали їй усміхом.
— Так се шлях у Хрумово? — спитав ще раз Михайло.
— Сей, сей самий. Тільки що ви не боїтесь їхати? Говорять, що небезпечно… славлють…
— А всього чи ж переслухати, що говорять та славлють! — одказує Михайло. — Не страхайте-бо дорослого козака, коли малий не боїться.
Ще всміхи, ще вклони й пожадання добрі — і от уже хуторець зник з очей своїми маками червоними, і млин не шумить, і їдуть вони гаєм, то спускаючись к Дніпру, чуючи його прохолоду, то знов піднімаючись високо й прислухаючи тільки плески та леління хвилі Дніпрової.
VII
— Коханий, — говорить Галя, — а що як справді нападуть на нас розбійники?
— Боїшся, Галю? — пита козак.
Галя не боїться, а як бо нападуть?
Не бійсь, миє серце, то все верзіння, говорить козак — Бувай собі спокійненька, Галю!
— О, ні, я не боятимуся, коханий. Я не боюся, —одказує Галя.
І їхали вони далі темним гаєм та усе щасливі розмовляли про щастячко. А гай усе темнів, і Дніпро усе шумів бистріш. Спершу оступав гай шлях, і їдучи вони чули пахощі гайових квіток, потім гай наче разом знявсь і по обох боках виситься голе каміння, а на них, наче настромлені стріли, сосни чорні,а внизу назустріч їм б’ється Дніпро, нагло завернувши свою хвилю круто в щілину. Тільки що встигло мигонути проти очі їм усе те, як на їх кинулася орда людей. Міцнії руки спинили віз, вхопили Галю, притиснули козака.
Галя примогла тільки скрикнути; боротись почав козак.
Недовга боротьба: хтось один упав і застогнав, а за тим огульний вигук яросливий, і козак зашатавсь і впав коло Галі. У жаху вона схопила його і притулила до себе; у ляку чула вона, що тепла кров поливає їй руки… Уся орда побивалася коло вбитого товариша, й чулися слова:
“Не дихає! Мертвий!” І страшний плач чувсь, і глухе питання: “Де поховати лучче?” І ступа у той і у той бік, пошукання, і рили землю, і викидали землю з ями…
Ніч минала, усе округи світлішало. Кров, що вливала руки, сякла, холоділа; здалеку поза деревами копали яму й мигтіли люди — близько нікого…
Та от хтось наблизивсь. Ще у більшому жаху Галя міцніш притулила до себе козака свого й поглянула… Коло неї стояв молодий парубок, наче квітка в яла, і здавалося, жалко йому було Галі, та як зглянулися їх очі, він затрепетавсь разом і хутко спитав:
— Звідки ти? Чия ти?
— Я сирота — одказала Галя. — Я живу сама одна коло
Києва, у хатці на луці… Ні, ні-бо, не те… Я заміж пішла, і от мій козак…
— Галю — промовив парубок, трохи не падаючи коло неї, — Галю, сестрице! Чи ти пізнала свого брата меншого? Ох братик милий! Се ти! Здоров був! Здоров був! Чому ж так барився, довгенько не приходив? — Вона схилилася до його і багато й гаряче його цілувала, усе не пускаючи з рук свого козака, а далі спитала: —А де ж другі брати? Чому се ви так довгенько не приходили? Де ж брати?
Наче вменшився її жах І страх; вона пильніш подивилась округи. Менший брат покликав других братів, і вони прийшли з-поза дерева.
— Се наша сестра Галя!—каже їм менший брат.
— Се я, братики рідні! — промовила до їх Галя, та вони чогось не підходили до неї вітатися, й старшого брата зовсім не було поміж ними. І обличчя в них такі страшні, такі чудні… жах знов напав Галю!
— Де старший брат? — спитала вона. — Де він! — Жах усе більш та міцніш її понімав і посягав, і з почину вона нічого не здолала зрозуміти, потім далі все вже зрозуміла, усе побачила і розібрала.
Вона бачила старшого брата мертвого під дубом і знала, що забив його Михайло її. Вона була на похороні й бачила, як старшого брата опустили вкупі з її Михайлом у глибоку яму, всипану листям, і вона прощалась з обома… Та чудно якось усе змішалося в неї у голові і навіть якось чудно очі бачили й уха чули: то вона думала про іграшки з братами на луці, про покійну неньку, й нагле уявлялась у думці молодиця з дитиною смілою та веселою на руках у вбогому хуторочку, що маками закрасивсь, і, усміхаючись, показувала шлях який; то йшла вона з церкви і прислухала Михайлового голосу, то Дніпро своїм плеском усе поглушав; то чулося їй — стогнуть, бачилося — голе каміння, темні гаї, — а разом вечір весінній — чаруючая квітуща свіжість і в далю-далі велике біле село на горі… То усе живе, одрадісне й дороге, — то усе мертве, поховане дороге… Вона дожида-дожида до себе жениха, вигляда його, вловляє голосу його, а коло неї менший брат разом знаходиться, проти неї його вже мужнє та знакоме обличчя, і вона йому всміхається й дуже раденька… А от і всі брати сидять рядочком на землі, тільки нестає старшого, нема старшого…
Нагле якийсь світ наче — і пам’ять, і розум, і жах знов напада, пійма і посяга, і в жаху вона кидається бігти і біжить-біжить до Дніпра і в жаху вкидається у Дніпро. За нею брати по сліду, та Дніпрова хвиля вже далеко понесла сестру й розбила на гостре каміння, й дарма брати ходять понад берегами, — у бистрих нуртах нічого не видно, опріч одкиду неба ясного, гаїв та шпилів округи.
