У тому садку я почав і гласів учитись і хоч не хутко навчивсь, а горобців одшугав: як загуду-задзеленчу, дак пополохаю так — поуз перелітають садок наш. Пан Лукаш мене улюбив і жалував. Чи, було, навчуся псалтиря, чи не навчусь, він таки все по головці мене погладить. Тільки як навчуся, то й яблучко ще дасть, а ні — то запитає: “А яблучка хоч?” — та й простягає те яблучко до мене, і дивиться на мене пильно. “Не хочу!” — було, одказую; а він потихеньку засміється і знов по головці погладить…
Як згадаю, то невеселі гості Лукашеві бували і небагато: мати моя та старий піп. Цей завсігди мов терниною повитий ходив; гомоніти не гомонів — зітхав більш. Мати ж моя заспліш плакали і плакали слізьми якимись спокійними, собою не насурочуючись Богу або людям. Лукаш, було, приступить до брата, приступить до матері, постоїть, кашляне — та й одійшов: стоїть оддалеки. Наполягає, було, на мене добра нудьга, і сон якийсь змагає. Хіба нахватиться Павлютиха рум’яна, жвава — то мов розбуркає мене, і мені привиджується щось веселе десь, наче за удовою слідком поринули і коло неї шумують дерева зелені, бистрі хвилі річкові, якась юрма весела грає — жиє… Схоплюсь, було, вибіжу з садка, біжу левадами, полем, оболонням — не знать і куди, й що: весело стане!..
Поки я гласів доходив тощо, вмерла попадя. В останній раз вже приміряла Павлютиха плащмо на неї і гарненько зашила; та й поховали небогу.
Старий сам ховав і добре слізьми вмивався, хоч і приказував собі: “Добре, коли Господь приняв: перестала жити вона, то й терпіти перестала”. А сльози ринули. Ще нижче він похилився, і як при небіжчиці на пальцях ходив та говорив шепотом, щоб її не порунтати, та вже й до смерті своєї крався і шептав.
І моя мати не прожила копу літ. Скоро то дала мене у науку дяківську, та пан Лукаш, вивіривши мене, сказав, що дасть мені науку усю, як сам уміє, то й стала ладнатись на той світ. “Що ж, — каже, було, Лукашеві, — нащо я житиму два віки! Хіба я що Тимошеві придбаю? Я тільки громадський хліб святий дурно заїдатиму! Ні до чого вже я! Жалко дитину кидати; та ви його, добродію мій, не лишите, ви його на добро навчите, а мені вже пора: час вже мені спочити!”
Пан Лукаш тільки морга, було, слухаючи, та яблуками, грушками шанує. А я й собі з-під материного плеча на ті плоди позираю, що які ті яблучка та грушки добрі, думаю, — і нащо тим людям старіти, і нащо їм помирати! І так у моїх думках переймається: то тихі могили поза церквою з похилими хрестами та з хустками білими на хрестах серед глухого зілля, що там буявіє на волі, то яблуко червонобоке, що так, здається, сама рука до його простягається.
— Я вмирати не хочу! — скажу, було, проти Лукаша.
— Нащо вмирати! Ще не пожив! Малий ще!
— Я й великим вмирати не хочу!
— Борони Боже! Молодому весело жити; життя миле, молоде!
— Та я б, — кажу, — усе жив, усе жив і ніколи не вмирав!
Він тихесенько засміється і погладить по головці, а сам візьме ходить по садку та дивитись древа, грядок, то на небо погляне і знову ходить і потиху всміхається собі…
— А я вмирати не хочу! — знов згукну.
— Перш поживи! — одкаже з тим-таки всміхом, тихим та добрим.
Одного дня уранці, при ясному сонці, співав я у садку з Лукашем гласів, коли увійшла Павлютиха, кличе мене: “Тиміш, додому! Мати вмирає!”
— Іди, іди! — каже на мене тихо Лукаш.
Узяла мене за руку й повела. Бачу, од нашої хати старий піп з дарами йде; бачу, коло нашого порога тичба жінок усі заразом гомонять потиху, голови на руку посхиляли! Уходжу в хату — мати у білій сорочці додільній, білою хусткою зав’язана, лежить на лавці, а в головах жовта воскова свічечка горить жарко. Я таки зараз, як убачив, подумав: “Се вже не моя мати, а моя буде та могилка тиха десь поза церквою”.
— Тимоше! Тимоше! — кличе мене. — Не лякайся, дитино! Ходи попрощайся зо мною!
Я приступив; а вона мене перехрестила, заплакала, обнявши цілувала та й каже:
— Тиміш! Оце тобі ключ від комори. У коморі дві скрині. У маленькій — одежа там твоя, візьми з собою; а у великій усе добро моє: пошле Бог дружину тобі, то нехай зносить на здоровля. На кілку твого батька покійного кирея, і кожух, і дві шапки; у куточку чоботи його: доростеш — зносиш. Тепереньки як ти мене поховаєш, то усе позамикай, а ключ Лукашеві оддай — ще загубиш. У твоїй скриньці я усе тобі спорядила, усі сорочки поскладала і одежинку — буде з тебе на роки. Будеш ти вже у Лукаша зовсім жити: обіщавсь мені, що прийме. А ти усе до своєї хати довідуйсь, не забувай; як тепло, як сонце — ти відчиняй двері; у дворі теж опоряджай: коли вітер що обворушить або знесе, то зараз полагодить треба…
Я слухаю, ключ приймаю… Тоді знов вона цілувати стала.
— Не лякайсь, — вмовляє, — не лякайся, моя дитино, й не журися. Шануй Лукаша, красно слухай його… може, тобі прилучиться трудно… хоч буде горе, приймай за добре… не лякайся, сину, не сумуй!
Чую — хочуть мене одвести од неї… Вона рукою ледве вже ледве придержала мене, ще раз глянула, ще раз зітхнула.
Натовпилось у хату людей; гомін, голосьба… Мене вхопили двоє молодиць попід руки — тільки мигнула в очах воскова свічечка; замчали мене кудись на кінець села межи діти… Хто мені горішків, а хто бубличок… Дивляться діти на мене та доумуються, за що мені такий талан! Сей день я наче отуманів, наче неживий і сам… В силу що пам’ятаю. Чув розмову невгавующу, бачив купок дітей шумливих, бачив двох копачів з заступами, високі, у червоних поясах ішли… Чи хто мені сказав, чи то я сам догадався, тільки я знав, куди вони простують… Молодиці не давали мені обміркуватися гаразд, усе жалували, усе цокотали.
Та ще після того з півроку хто з молодиць не попаде мене, зараз до себе провадить: годує, миє, чеше; доводилось, так інколи, що я раз із десять на день пообідаю і вмиюся… От згадується мені одна молодиця — з усього села була вона задирлива і зарічана. Було, ще не світ, вона до дня з хати удає, на бізі і хустку зав’язує. “Ото постигається з кимсь завестись”, — було, говорять. Ся, було, аби мене зобачила — за мною! Зловить та до себе й веде-провадить улицею та під кожне вікно підбіжить — лає: “От! От люди живуть! Сирота йде, сироту не привітають! Сироті доброго слова від них нема! А щоб же ви й самі посиротіли навіки! Щоб і вам добра не було!” Як же почне мене годувати, то геть своїх дітей розжене з застілля: “В сироти радніші хліба шматок однять!” То тії голодні мусять одійти, а я, нагодований, — їсти, бо сирота!
От Павлютиха то й кришки на моє сирітство не власкавилась. Правда, обпирала мене й обшивала, “бо нікому більш, — мовляла, того зробить, а я можу, то й роблю”. Так, як за покійної матері, вона, було, пиріжком у неділю наділить, а надломиш у садку вишню, то за чуприну посмиче — так само.
Жити мені у його, Лукаша, було добре. У неділю ми, переспівавши у церкві, ходили до моєї хати, оглядали господарство моє; а цілий тиждень, як улітку, то в саду вчимось, балакаєм чи що сієм, садимо. Взимку в хаті вчимось, а ні, перед віконцем сидимо; пашні — пшениці, ячменю — пригорщ висиплем під вікном: синиці, шпаки поназлітаються, голуб волохатий спуститься, припурхне горобчик поживиться. Було, не дишемо — дивимось, щоб не сполохать.
— Дядьку, — поспитав я раз у Лукаша, — у вас хто вмирав?
— Як?
— Мати вмерла, батько…
— Ні, я їх не пам’ятаю — малим був. А жінка в мене вмерла.
— Як вмирала, що вона вам сказала?
— Нічого, сину, нічого вона мені не сказала. Одвернулася од мене.
— Як? Нащо?
— Не любила мене, сину, от що! Тому й нічого не сказала. Що ж казати?
— За що не любила?
— Якби за що, а то ні за що! Тут вже нічого діяти! Руки склади та й сядь. Її зневолили за мене отець-мати, а я одружився — того не знав.
— Що ж, — довідуюсь, — недобре ви жили? Сварилися з нею?
— Ні, ніколи в світі. Я, було, сам собі сиджу, а вона сама собі.
— Так і нудилися обійга! Чом було вам не заговорити, не приступити до неї? Я б приступив! Усе б було веселіш; або б з хати пішов…
— Мене, сину, ноги не несли, — каже, — ані до неї, ані від неї.
— Як же се ви жили такечки, дядьку, чудно! Дуже вона вас не любила, мабуть, що й не озивалася ніколи?
— Ні, раз вона до мене з уст своїх вимовила: “Добрий ви чоловік, — каже, — а мені жадається вмерти. Ой коли б же я хутче вмерла!”
— А ви що?
— Я нічого — що ж я?
— І вмерла?
— І вмерла.
— Скучали за нею?
— Скучав…
— Отець-мати її усе знали?
— Я їх після весілля ніколи не бачив — далеко живуть.
II
Лукаш пристарів, садок його буяніє, а материна могила уросла густою травою зеленою, а мені вже на вісімнадцятий год пішло. Жили ми усе так, як і давно. Лукаш усе садовину ростив та кохав — та тим собі й тішився, а я… мені, грішному, вже й нудно стало. Що Лукаш знав, те я вже вивчився, роботи в мене було небагато — так я тинявся, до всього доглядаючись, до всього дослухаючись, і було мені так якось ніяково… от наче чогось я не второпав, наче щось от тут коло мене, та я його не знайду, не знаю, де воно… наче я нічого не знаю, наче дурний.
— А що се ти, любий, зажурився? — питав мене Лукаш.
— А так чогось нудно! — одкажу йому.
— А се буває так, — скаже на те Лукаш, — се бува так і знов перейде.
Якраз з наших вікон видно було дорогу, шляшок битий звивався до міста, — у місті я бував, надивився там на будинки кам’яні, на крамниці й крамарів, ходив по базару, признакомлювався із міщанами — нічого тільки я там собі не побачив такого, щоб воно мені полюбилося та розважило: там було так сливе, як і в нас у селі, тільки що в нас у селі плугом орали та ходили у свитах, у високих шапках, а тут, у місті, продавали бублики, крамарювали та у синіх чемерках і в низеньких шапочках викрашалися… Так вився ж той шляшок кудись далі за те місто… І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій, що аби я ним пішов, то усе б собі знайшов… удався, мабуть, я у того пращура свого, у Савлука козака.
Я почав розпитувати Лукаша, чи не знав він чого об тім краї, що за містом нашим.
— А се вже там чужі землі, — туди я ще ніколи не заходив, у ту сторону.
Мені кожної ночі сняться шляхи, дерева, люди, ріки, звірі, будинки — і все таке красне, велике, що я зроду мого віку наяву такого не бачив.
— Піти б мені у світ, — кажу якось Лукашеві, сміючись, а в самого душа і грає, і замирає.
Лукаш теж всміхнувся.
— Оце! — каже.
— А піти б мені справді у світа, — говорю Лукашеві незабаром удруге і вже не всміхався, а такий, як на багатий похорон мене вести.
— А що се тобі усе світа на думку навертаються?
— Та хочу йти в світа.
— По віщо ж ти підеш?
— Так собі… а може, й по добру науку…
— Звісно. Побачиш дечого багато. Я сам проходив аж до Чорного моря. Місця різні, а люди все однакові… і таки дивного нічого мені не траплялося…
— Дарма, — кажу, — мені, може, що й трапиться… Дещо побачу на свої очі… Піду, — кажу, — піду…
— Не ходи, Тимоше! — І став мене відмовляти: — Буде голодно і холодно; приймеш біди всякої або, не дай Боже, занедужаєш… і нащо молоді літа марно по світу розсіватимеш.
— Піду. Добре ви усе мені сказали, добре я чув — а піду!
— А, як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть, то йди собі з Богом.
Я взяв торбинку на плечі та й пішов.
Задумав я йти аж у самий Київ. А з Києва аж за Чорне море, а там куди вже втраплю…
