Вийшов я з села ранком погожим і свіжим. Лукаш провів мене за царину.
Ішов я, ішов, і не оглядався, і не втомлявся. Підвечір вже незнайомі мені місця стали виявлятись. Ішов я полями чистими та широкими, далі набрів діброву густу та красну. Двічі обійшов я ту діброву. Пам’ятаю червоні квітки.
“А що далі буде, побачу!” — думаю.
А далі було велике село.
Вже смеркало, як я увійшов у те село, — імла і темрява літня, по хатах не світилось, а зірочок, зірочок блискотіло-горіло на небі! А дівчат, дівчат по селі співало!
Я на ті дівочі голоси просто й пішов, минаючи тихі білі хати. Мене обминула купка парубків; пробігло з півкопи дівчат: “Добривечір!” — “Добривечір!”
На одшибі од села було ігрище, челядь гомоніла, співала, сміялась. Спершу, як я дійшов, дівчата мене оглядають збоку; парубки наче не дивляться, а тільки шапки поправляють, а далі як я озвався, то й до мене заговорили. Звісно, дівчата зараз розпитують, звідки я.
— А звідти, — кажу, — де вже мене нема!
Сміху та веселості дівочої — брате мій!
— А куди йдете?
— А туди йду, де буду!
Знов сміятись та ахкати.
Що то за гуляння на тім грищі було превеселе!
Слово скажеться та й сміхом перехопиться, то й не одним, а з усіх боків так і задзвонить, як у дзвоночки. А що вже мені було весело та цікаво, то й не сказати! Здається, так же само гуляють, як і в нас, да не так тую пісню співають, да інакше… І ті незнайомі люди, і хати, і дворища — усе я своїми очима так і поїдаю.
Скінчилося гуляння, вже займається на день… зирк! а та дівчина, що звечора була мені чорнявою — вона зовсім стала білявенька, зовсім не та, тільки голосок той самий, свіжий та веселий; а де мені здалося у темряві, що стоять три стоги, то стоять тепер три хати; десять дівчат розказує, в якій хаті голова живе, в якій писар і яка в писаря жінка…
Просили мене і кликали до себе — так мені ніяк не можна, — поспішаюся я дуже, — прощаюся та дякую.
Усі по господах, а я знов у дорозі. Іду, та оглядаюся, та кланяюся усім, як братам рідним. А день біліє та біліє. От тут стежечка, що я її вчора не доглядівся, а тут купа вишеньок, тут нова хатинка славна, що я не бачив, а ось криниця, що я її не вкмітив, — додивляюся, та дослухаюся, та день славлю, що удень усе видно та ясно.
Я вже завістився, що по дорозі буде село, де ярмарок зібрався хороший, гнав я туди, мов циган.
Я й досі пам’ятаю, як бачу, ту улицю широку і той плац великий, де ярмарок стояв; шумить мені досі увесь той гук, гомін, розтіч і розрух. От наче ще перед моїми очима ті крамнички під наметом, що на їх вітер має червоними стрічками, хустками і поясами; бачу ті столички, де розкладені коралі, янтарі, усякі сережки, і персні, і бісери, тут раз у раз надбігають жваві та веселі дівчата, вже гроші у них у руці наготовлені платить крамарю, та очі розбіглись — що його в Бога купити… Тут уявляються і молодиці повновиді і трохи охмурі, усе вони цінують і на все кажуть, що дорого, а більш усього купчиться молодиць коло сковорід, мисок та глечиків; тим-то саме вони купують, а ще гірш стукають і дзвонять у ті глечики, миски, сковороди, чи з доброї глини, чи чугун не драглий. Часом і дівчина молоденька тут замішається, — се, певно, сирота, що сама господарює, — от же коло неї і хлопчик щиро вмитий, розчесаний, аж лощиться, і в чоботях, учепився за її юпочку, як рак клешнею, а вона таки йому раз у раз говорить: “Держися за мене, не отходь, загубишся у ярмарку!” — нібито вже з нею то огонь і воду перейти можна, така вона поважна та розсудлива, старша сестра. Скрізь і всюди никають сухі довгополі жиди із безрогими волами, з чаями, з олією, з ножами і з бочками; то беруть, то міняють, то лічать гроші; і білозубі цигани, що зовсім без грошей свою душу живлять і посвистують на всіх коней; і козаки, і високі чумаки, що, здається, повиходили і проходжають, дожидаючи, якого з них одного на гетьмана постановлять… і кріпаки з панською пшеницею. Сліпий кобзар під чиїмсь возом обідає з своїм хлопцем, а другий кобзар чутно, як грає і співає про Морозенка. І піп з попадею, що не сходили з воза, а якщо купували, то обоє до себе руками манили… Я скрізь лазив, на все очима назирав, як піп, до всього уха наставляв, як шпиг… коли разом зчинився великий грук і крик: котив якийсь возик ярмарком, а за ним услід другий. Став возик недалечко од мене, люди вже там купами, а я хутче на перве місце. Возок став, кажу, а у возку сидить наче пан товстий: голова велика, а шапочка маленька — сидить і кричить, щоб слухали люди, що він має казати. Коло сього пана сиділо два десятники — високі, великі, наче обрали їх ведмедів побивати. Вони зараз з возика зскочили і стали — стоять. У другому возику сиділи два чоловіки і парубок — усі троє зв’язані кріпко.
У якомусь селі Малашевці якийсь Хведор Голубець дуже побився з головою і казав “Буду бити усіх: і писаря, і далі вгору”, — а по сьому погрімку втік невідомо куди. І завістили з Малашевки сільському писареві, що, мабуть, буде Хведор Голубець у вас на ярмарку, — зловіть його неодмінне. Оце того Хведора Голубця і шукали. У першому возкові сидів писар з десятниками, у другому — якісь захожі добрі люди, що їх зловили, а може, хто з них Хведор Голубець, бо самого Хведора у сьому селі ні одна душа не знала, а у тій бумазі, що читав писар, у Хведора ніс, зуби і борода, як у інших людей, тільки очі нехороші, що має він замір оженитися з удовою і вміє колеса робить, — чи познаете такого пройдисвіта? Та ще до того славили, що в його тітка відьма!.. Так щоб його не впустить, ловили усіх — і хто має замір женитись, і хто колеса робить, і в кого очі нехороші або тітка відьма…
— Чуєте? — крикнув писар. — Хто такого зобачить, зараз лови і веди до возка!
— А як втече? — спитав хтось коло мого боку.
— Се вже пана писаря журба, — одказали за мною.
— Бач, сидить нашого Бога дурень! — додав хтось з другого боку.
Писар чув, що його поминають, і чув дурня (може, не вперше) та до мене (я стояв ближче, коло самого його возка, та, може, і всміхнувсь):
— Хто такий?
— Одружитись з удовою не хочу, колес не роблю, — одказав я йому з веселою душею. Писар махнув десятникам. Зараз мене зв’язали і вкинули у возка, де вже були в’язні. “Бувай здоров”, — вітали мене вони.
* * *
Писареві принесли, постановили столичок, горілку, зелену чарочку і ковбаси. Писар став полуднувати коло свого возика, сидячи на сосновому пеньку.
Треба вам сказати, що як тільки прикотив возик з писарем, то усі жиди наче крізь землю пропали, а цигани, хоч видно їх було, та дуже здалека, чорніли там, як мухи, а як вже пов’язали, то й жиди знов висипали, і цигани прибігли. Жидки гомоніли між собою і підбігали до писаря, наче їх вітром підносило; цигани теж стали близько, і один усе хвалив братів своїх: “Брати! Що то цигани за славні люди!” — а брати йому зуби показували. Люди стояли оддалік — мовчали.
— Жиде! — кажу я до одного жида. — Ось тобі гроші — дай мені хліб!
— Ой, як можна мені таким, як ви, хліб продавати! Я хороший єврей, а ви, може… хто вас знає, що ви за чоловік… ой, що ви говорите! Як се можна! — голосно одказував мені жидок, а сам крутився коло писаря.
Коли виходить з купи чоловік у чорній шапці — як він на Великдень христосувався, — єй же богу моєму, і досі я не збагну сього, такий він був високий. Яка шия! А голова невеличка. Я давно бачив сю голову поверх усіх, а як він підходив, то усе, здається, виростав. Прийшов він до нашого возика і зняв шапку — брови — як намет над карими очима, а очі — як зорі, — винув із торби хліб і подав мені: “На добре здоровля”. Усі на його дивляться, дивиться і писар. А чоловік винув з кишені кривого ножа хліб краяти, а з торби достав і сала. Він ні на кого не дивився, наче тут нікого не було. Я його подякував. “Ні на чому”, — одказав і пішов.
— Піжди, піжди! — крикнув писар. — Що ти за чоловік? — Я Муха Яким.
— Звідки ти, питаю?
— З Гороховки.
— Ти, мабуть, з ним приятель? — спитав писар, киваючи на мене. — Знайомі, мабуть, люди?
— Я його не энаю.
— Неправда твоя!
— Правда моя.
— А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?
— Ні, не хочу.
— Чому так? — засміявся писар.
— Бо мені на ярмарок треба. — І пішов.
Може б, писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявея такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку, од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!
— Що таке? — крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить; “Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!”
Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник оповістив писареві, що ся молодиця хвалилася, ніби вона знає Хведора Голубця, і ніби він у ярмарку, і ніби він кум їй і дарив її гар… ком…
А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. “Вдушиться”, — загомоніли люди. Десятник шапку одняв.
“Таки ні! таки ні! — заверещала молодиця, аж присідаючи до землі. — Таки ні! таки ні!”
— Та пустіть її до біса, — крикнув затурканий писар.
Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками — її схопили, однесли далі. Іздалека ще довго чутно було нам: “Та я! та вони! та…” Ми до вечора стояли у ярмарку: писар купував собі тютюн і сережки, десятники — сині хустки і рукавиці… Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.
* * *
Чималий час сиділи ми там — більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі нерети понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку в їх селі рибу ловлять і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок, як на Великдень, викрасився — сорочка в його була вишивана та вимережана. “Хто йому, рябому, так вишивав та мережив?” — думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: “Ні отця-матері, ні риби!” А був у його… він по ночах охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.
Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились, один говорив: “Сіно скосив, то тепер нехай держать, я за сіно дуже боявся, а тепер… що мене кортить”. Другий знов говорив: “В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!”
Приїздив справник і дивився нас — грозив, що буде нам… нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. “Що з ними робить?” — питав йото десятник. “Нехай сидять — що ж з ними робить?” — та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні — тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили, бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: “Дай, Боже, й вам улови добрі! — зичить рибаку. — А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!” — се вже мені… аж побіг дорогою.
А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, а як я став проситись та суперечить, тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше…
Тут люди зійшлися — усі питають: “Що таке? Що таке?” Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув…
III
Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.
Коли одного разу кличе мене піп до себе — і мене, й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:
— Тимоше! У Макухах дяк вмер, — оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь. — Зітхнув і тихенько додав: — Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! — просить Лукаша.
— Будеш женитися, — промовив мені Лукаш роздумчиво.
— Їдь ти, — говорить мені піп, — їдь ти у Терни, там живе старий піп, — він вже одставлений, вбогий і не гордий, — може, він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде — бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.
— Добре, батюшко, — одказую йому.
— Щасти тебе, Боже, Тимоше, і Боже тебе благослови!
— Оце прийшов час, — поможи, боже! — промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.
А я повеселішав дуже.
