Узявши лист від батюшки, я, не гублячи часу, зараз побрався у Макухи — не треба мені ні спочивку, ні одпочинку. Ішов, ішов, ішов і прийшов. Ішов я так хутко, що навіть ні об чім і не думав. Ви в Макухах ніколи не бували? Село воно превелике! Скільки улиць, скільки заулочків, сказать, без ліку. Я зараз зобачив високу дзвіницю, а довго блукав, поки до неї прийшов. Тут вже й будинок попів знайшовся: хороший був се домочок у шість віконечок; при домочку огород великий і сад хороший. Зійшовши на рундучок, я постукав у двері. Відчинила мені старая наймичка.
— Батюшка дома? — питаю в неї.
— Дома.
— А як мені його побачить?
— Ви пощо прийшли?
— Я до батюшки лист маю од його родича.
— Увійдіть!
Увійшов я у кімнату, то мені в очах зарябіло. Стіни всі од вишки до низу розмальовані зеленими сосонками та червоними пташками; на стільцях сині скатерки з білими журавлями; усюди картинки: то якась панночка у тяжкому, мабуть, недузі, бо завела очі вгору і ухопилась за лівий бік — тільки не крикне; то ведмідь мед достає з дерева, а його бджоли кусають; то жиди на шабаш поспішаються; а то був знов турок у червоному завивалі; а то був знов — вибачайте — сам дідько з превеликими рогами — жарив грішні душі в смолі; багато на покуті ікон було розмальованих, і роблених квіточок, і херувимів; висіло на стрічках багато воскресних яєчок, фольгових і білих фарфорових з золотими словами; приліплено було свічок воскових, і горіла лампадка. Ще були у цій кімнаті часи стінні і дзеркало узьке та довге — рама на йому з позолотою. Поки я вспів усе те розгледіти, мене самого розглядали. Із-за двері то визирне чорнява, то вигляне білява. “Дочки, мабуть”, — думаю і начебто нікого не бачу, ходжу і стою, сідаю і знов ходжу, як самий розумний чоловік і трошки нецікавий.
Увійшов піп. Піп високий, огрядний, чорнявий, по виду своєму чоловік дуже поважний і розсудливий. Увійшов він, погладжуючи свою пишну бороду, я жду, що скаже він мені зараз таке щось розумне, що й одвіту на таке не прибрати. А він спитав мене, звідки я і пощо прийшов, од кого лист до його маю? Я усе йому розказав і лист подав. Узяв і став читати. Прочитав, став собі у бороду дивитись; подивившись добре, каже:
— Я вже чув про тебе; се вже отець Мирон другий лист мені пише за тебе. У два тижні я сього року два листи од його одібрав.
Сказавши, піп сів.
— А що ж ви мені, батюшко, скажете? — питаю його.
— Та що ж! Воно б і можна…
— Можна?
— Можна, да вже другий на тому місці…
— Як другий? Коли? А ви ж обіщалися?..
— Аякже! Обіщався — сього відрікатись не можу!
— Та як же другий?
— Попадин небіж трапився — у нього діти й жінка, а він п’є; жінка його приходила, попадю просила і його приводила з собою… Тобі треба заждати.
— Чого ж мені, батюшко, ждати?
— Та хутко старий наш дяк виходить на спокій, тоді буде тобі місце.
— А як другий небіж трапиться?
Він взявся за бороду і подумав.
— Ні, — каже, — ні, другого небожа в неї нема.
Трохи помовчали. Далі піп питає мене:
— Де твій рід і який твій рід?
Коли тут відчинилися двері і уступила попадя у кімнату: на плечах велика червона хустка, на голові — зелена з чорною габою, сама висока і наче з каменю — важко ступала, очі чорні, бистрі — так вона їми і впивалася в християнина.
Я низенько кланяюсь. Піп поступився з свого місця далі у куток, узявся за бороду і дивився на попадю. Була ж вона здорова, та чорнява, та жвава! Говорила ж вона голосно! До того раз у раз оглядалася, придивлялася: то порошинку спахне, то скатерку осмикне, то крикне з вікна на качок або шугне горобців — превелика, мабуть, хазяйка в домі.
— А вже оженився? — питає вона мене.
— Ні ще, — кажу їй.
— А ти звідки? Де рід твій? Який?
— Я з Савлуківки.
— А, знаю, знаю. Мій піп читав мені лист од отця Мирона. На дяка хочеш? Треба перш оженитись!
— Та я буду хутко женитись.
— А є вже на прикметі в вас?
— Є, — кажу, — в мене на прикметі.
— От як! А хто се така?
Я кажу.
— А, знаю, знаю. Я її матір-покійницю знала — молодою вмерла. Добра була людина, нехай царствує, а хазяйка негодяща: її голосу не чутно було у дворі; товар до неї не признававсь… Не знаю, яка з дочки хазяйка… коли б краща! Та не сподіваюся — се вже родом ведеться. Покійниця була теж кволенька… Оце, було, молодими та важимось на вагах — так вона була легесенька, як сухе перце… А дочка?
— Дочка доброго здоров’я, — кажу.
— Та й покійниця, як було на неї подивитись, то й рум’яна, і не суха, тільки бачилось, що недовговічна.
Тут знов двері відчинилися і почали уходити одна по другій попівни — аж сім увійшло. Яких вже між ними не було! Були біляві, кирпатенькі і були такі чорняві, як жуки, тільки що не гудуть; були такі, що наче мальовані, тільки б, здається, на стіну у золоту раму! І маленькі, і високі, і дорослих літ, і малих. Усі вони увійшли, червоніючи, і посідали по стуличках у ряд, руки зложивши, очі опустивши. Сидять, аж уха їх горять. Піп стоїть, на всіх поглядає і всміхається, а попадя говорить мені:
— Се мої дочки — маю сім, та ще дві померли. Оця в мене старша (і показує пальцем на старшу), звуть її Оленою. А се коло неї Катря — втора моя дочка; а се коло Катрі Мелася — третя моя дочка, а там вже пішла мілкота…
Сама говорить, сама поглядає на мене і на своїх дочок — і так говорить, і так поглядає, якби в неї купить… Я дивлюсь, куди вона показує, і мовчу гарненько.
— Ну, йдіть собі, — каже вона дочкам.
Дочки піднялись, уклонились і пішли, як прийшли, одна по другій. Тільки вони зникли, попадя пита:
— Чи вподобали моїх дочок?
— Аякже! Дуже гарні в вас дочки!
— А яку краще од усіх вподобали?
— Усі, — говорю їй, — усі в вас дочки гарні.
— А бодай вас! Я питаю, яка вподобалась вам найкраще?
— Сама найменшичка — що то за мила дитинка, зроду я такої не бачив.
Попадя на мене подивилася, начеб не знала, чи мене вже бити, чи ще вчити? А піп усе мовчав, стояв та всміхався, дивлячись на нас.
— Ви хочете на дяка стати? — спитала мене попадя, узявшись у боки.
— Хочу і дуже прохав об сьому вашого батюшку…
— Се не батюшкове діло, — перебила.
Батюшка кашлянув, — мабуть, нагадати хотів, що й він живе на світі, хоч і без діла.
— В нас сім дочок на відданні, — промовила попадя. — Як же нам се місце віджалувати дарма? Хто в нас дочку візьме, той і місце візьме: беріть дочку — і місце ваше буде.
— Та я вже заручений, — кажу їй, дивлячись, мабуть великими очима на неї.
— Заручений! Не спитавшись броду, та суетесь у воду! А вже за те, що у вас у голові вітер, я не повинна свого дитяти обідити. Тепер і з місцем жениха ледве знайдеш… женихів зовсім нема… он у монахи йдуть, кажуть, лучче в монахи, як женитись да клопіт собі мати… Я надію усю покладаю на се місце… Де ж мені сім попів знайти, коли б хоч кращі за попів повиходили, а другі нехай за дяків… А з терновською попівною ви ніколи не добудетесь місця… Терновський піп вбогий і дурний…
— То прощайте, — кажу, — дякувати вам за ласку і добрість вашу!
— Щасливо! — одказує попадя. — Як роздумаєтесь, то приходьте.
— Прощайте, батюшко, — говорю попу.
— Бувай здоров, — прощається піп, — кланяйся дуже отцю Мирону од мене і скажи, що я йому добра усякого зичу і блага.
Я уклонився і вийшов з їх будинку. Який же я вийшов звідти сердитий! І не сказати! Ішов дорогою, пташок шугав, з придорожніх будяків квітки оббивав, а далі сів та й плакати став.
На дорозі серед степу мене ніч спостигла, а вночі дощ ливний, вітер рвачкий… Я лежу у траві й не повернусь. “А, — думаю, — коли я не дяк, так нехай же на мене і дощ, ї вітер, і буря!” Буря втихла ік світанню — тоді я заснув.
А прокинувся — голови не можу зняти: болить, і ввесь я, наче, з вишку падаючи, розбився. Степ у росі зеленіє; сонце на небі ясне й блискуче, пахне квітками, пахне зіллям і травою, степові пташки щебечуть… Я устав і побрів дорогою, та брів я недовго — сів спочивати. Знов трохи поплакав, спочиваючи.
Ледве добрався додому, а дома Лукаша налякав — далі вже не пам’ятаю, що було, — кажуть, два тижні я лежав без пам’яті і бредив усе дяками та попівнами. А як я очуняв, то я лежав у світлиці, вікно було завішене темною завіссю, і ледве я розгледів Лукаша коло себе.
— А що? — спитав я в Лукаша.
— Та, слава Богу, — одказує він мені, — видужаєш тепер хутко.
Яких вже мені ліків не завдавали! Лукаш мене напував листом од чорних порічок; Павлютиха напувала гіркою полинню і трилисником; ходили ще дві баби-лікарки; ті баби знов напували водою з трьома вуглями і вмивали мене з ікони. Годували мене перцем до схід сонця, обкурювали мене якимись зіллями… та чи згадати усе?
А я нездужав та й нездужав. Вже на сьомий тиждень пішло, я все лежав. Боже, як докучило. Вже перестав думати, що на дяка не поставили, думав, якби то видужати та піти, поїхати… На восьмий тиждень я устав з ліжка. Тоді вже почав жваво у силу вбиратись.
Держали ми знов раду з Лукашем і з батюшкою, що мені робить і що починати; нічого не порадили поки і, розіходячись, сказали: “Ще порадимось”.
