Я таки не дуже тоді дбав за ті ради, — мені хотілось якнайхутче у Терни — там ради пошукать…
На дев’ятий тиждень ранком я поїхав туди.
Одного разу, як ми сиділи з Лукашем та розмовляли, у двір увійшов чоловік у високій сивій шапці, от як у Тернах носять парубки.
— Здорові були!
— Звідки Господь приніс, милості просимо! — говорить йому Лукаш, а той на мене дивиться.
— Я, — каже, — з Тернів. Батюшка кланяється і до себе запрошує вас. Смерть приходить; хоче попрощатись, мовляв.
— Що се сталося? — питаю. — Що там таке?
— Та нічого, сімдесят літ його прикрушають.
— І дуже слабий?
— Та не знаю, чи застанете. Я їхав (я ще того тижня з Тернів, на ярмарку був), то ледве він дихав.
— Та чому ж не звістили мене хутко! Чому ви, коли вже взялися, не подали вістку?
— А се ж я затим і прийшов до вас.
— Еге, коли здумали! Може, давно вмер старий.
— Вмер, то й вмер. Усі вмирають, — се вже відома річ, — чого ж метушиться?
Я свитку на себе, палицю у руки, поклонився йому і дядькові та й зараз і побрався у Терни. Ішов, не спочиваючи, до самого їх дому і ніч і день. Як прийшов до двору, сонце заходило. Бачу, на рундучку сидить Гапка, зав’язана по брови чорною хусткою, очі заплакані, сама журливая.
Побачила мене, схопилася була, крикнула, та разом змовкла і озирнулася.
— А що, Гапко, — питаю, — чи живий ще?
— Де там, голубе мій, — одказує плачучи. — Ще того самого дня, як переказали до вас, він скончився.
— А Марта?
— Та зараз прибіжить, певно. В нас лихо, в нас горе теперки. Ще не знаєте ви, що вселилася родичка до нас.
— Яка? Звідки?
— Та родичка покійної матусі Мартиної. Двоюрідна сестра її якась. Господи! Як вже ми її зживемо — не знаю. Може, ви поможете. Така вже неприятна та морочлива — крий Боже!
— Та хто її сюди покликав?
— Покійний сам зазвав, і якось вона його наче чарувала, що, й не вивіряючи її, усе на неї покинув і дитину рідну: живіть, поки моя Марта віддасться, з нею вкупі і нагледжуйте, і порядкуйте усього.
— А що Марта?
— Та що ж Марта? Мовчить та вас дожидає.
— Ходім же до родички несподіваної. Де вона?
— Та у покої. Ідіть просто, як знаєте.
Уходжу у знайомі кімнаточки. Усе, як і було. Тільки замість ряси висить на кілку чиясь червона хустка. Уступаю у другу світлицю — за столом сидить молодиця огрядна, червона, витрішкувата, носик маленький, а уста — як ворота. Сидить за столом, а перед нею повна миса червоних порічок. І порічки їсть, і сорочку шиє. Глянула на мене, ураз, мабуть, догадалась, хто такий, ще більше почервоніла і питає:
— Чого треба? Звідки? Пощо?
— Та прийшов, — кажу, — свою Марту одвідати.
Вона як вискокне з-за стола:
— Яку Марту? Що таке? Не кажіть гоп, поки не вискочили. Марта ще молода; ще Марту треба розуму вчить.
— Як за жінку візьму, то й навчу.
— За жінку візьмете? Які ж скорі! Може, ще й вступите з шляху, красний паничу! Я знаю, вам добре Марту взяти за себе, та Марті не велика честь буде.
— Нехай нам буде, що буде, а вам дай Боже великої честі собі вишукать.
— Покійник мене благав, щоб я Марти доглядала, я й додержу свого: я Марти не віддам.
А Марта на цім слові у світлицю входить. Як теперки спогадаю — яка була вона бліда і яка радісна мені!
— Марто! — кажу їй. — Кого мені слухать — скажи? У вас нові люди, нові норови.
— Яка була я, — одказує, — така й тепер.
— Підеш ти за мене?
— Піду.
— Ох, нещаслива дитина! — заголосить родичка. — Та він її з ума зводить. Йому треба посагу її, йому треба дякування, а ти й віри йому ймеш, що тебе любить! Та ти за ним погинеш, та ти пропадеш!.. Чи не лучче ж тобі, чи не краще ж тобі, як ти підеш за поповича, матимеш достатки, родину чесну, шанобну од усіх…
А Марта стоїть коло мене, мовчить.
— От попович Кряжевський тебе вподобав — він тебе посватає.
— А, — кажу, — як вже маєте кого, то, Боже, щасти!
Тай до дверей. Марта, наче не розуміючи, на мене дивиться.
— Бувайте здорові! — кажу; тоді вона за мною, а родичка за нею — ловить.
— Що се? Ти покидаєш мене? Куди ти йдеш? — промовляє Марта.
— Та от не хочу вам у поміху стати; дай, Боже, всього доброго та й не трохи!
— Так ти мене покидаєш? За що?
— З кращим буде краще!
— Скажи, за що кидаєш?
І не пускає мене, вхопила обома руками за руку. А родичка її одтягає од мене.
— Прощавайте, Марто!..
А вона за мною:
— Постій. Справді кидаєш мене?
— Справді! Прощавай!
А вона таки знов, і вхопила мене, і припала до мене.
* * *
(Далі бракує кількох сторінок оригіналу — більшої частини V розділу).
VI
Треба вам сказати, що тим часом вмер наш старий піп, а у півроку після його вмер Лукаш. Обоє вони вмерли, як діти, покірно. От два життя зійшло з світу — що зосталося: од одного садок і хата мені в спадок, від другого у спадок Павлютисі збіжжя… А жили, терпіли… Се я тоді-то такеньки собі помишляв; тепер я об тім не думаю — без думок одпіваю.
В нас нового попа наставили, — він і досі править там, — досі такий же здоровий, жвавий, басогласий, як і тоді, тільки пристарів за чотири роки на чотири роки… Він оженився з старшою дочкою макухинського попа. Вона була дуже гарна — біла, як папір, червона, як ягода, очі чорні, як вуглі, брови колесом, білозуба, свіжоуста, вбиралась у рябенькі одежі. Як стеменна попівна, вона зараз як віддалася, то й почала грубіти і раховати. Вони з попом жили, як то кажуть, согласно: не билися, не сварилися, вкупі набивали калиточку і радились за преосвященного, за празники й за церкву.
Я таки був при службі — співав гласів, і піп мені не платив, за те він мене жалував і не брав другого дячка, що йому б треба платить. Так я пережив із рік. Спершу було трудно, а далі нудно. Нудно і вбого. Не той чоловік вбогий, що багатства стратив, а той, що не дбає ні об чім, що йому нічого не маниться… Хрестини і похорони мішались із собою — мені ні вмерти, ані народитися… Співав гласів, слухав дзвону колокольного, бачив тлум людський, як сходились і розходилися, як до попа приїздили родичі і знакомі білими кіньми, притягали вози з важкими попівнами, бистроокими попадями, розумними попами, поживали страву і бесіду… А в будень знов так тихо, так спокійно, що хоч доти сиди, доки аж новий місяць вимислиш або нове добре життя. Проте я страх як занудився — нічого було мені не треба, і усе мені докучало; вийду між люди, гніваюся, що попав у те джерело; сиджу самотній, скаржуся, що мене вітер і сонце обіжає, літо й зима, осінь і весна — усе в світі.
Одного разу впала мені у руки книжка стара Лукаша-покійничка: я давно її знав, по їй вчився читати, — попав я її, щоб розгорнути та й відкинути, та й сам не знаю, як почав читати, поки аж не прочитав до кінця всеньку. Се був псалтир Давида-царя, і я з ним разом замолив і заблагав: “Дай мені крила — привітаю птицею по горах”.
Тоді напала на мене туга ревная, невсипуща, невгавуща, лихая і невмолимая — вона мене пхала кудись пріч, далі, далеко… Вона мене з місця пхала за двері, гнала улицею, провадила степами, полями, лісами, гаями… Обвісив я на шию торбинку та й прийшов попрощатись з своїм попом. Піп мене було не пускати, нагадувати, що вже колись мене в’язано, а я йому — що йду на богомілля, що того вборонить ніхто не повинен, а дяком для мене теж не ласощі бути; тоді, почувши таке, піп обійшовся по-чеськи: гарненько поблагословив і попрохав принести йому просвирку з богомілля…
Знову удруге я погнав у ті світи широкі і великі; пригадалося те першеє: мандрівочка веселая, так пригадувалося, наче хто над ухом мені верещав: “Пригадуй! пригадуй! пригадуй!” — “Дарма, дарма, — кажу собі, — я стратив своє щастя, та ще добра в людей много і без нього, я ще насищуся і вп’юся…” Випив два неповні, а третій по половинці! Я підходив к великому місцю К., з смілими мислями, з бистрими думками, з хітнім і певним серцем. Ви коли самі не видали, то чували; а я тоді й не подивився, і тільки дороги питав до монастиря. Перебіг усі улиці й заулки, як заєць гай частяк, проскакуючії та дивлячись уперед; прийшов під монастирську браму, виглядаю, викликаю — приманив до себе худенького, бліденького, старенького служку. Я питаюся, де тут в їх найбільший пан, він тільки на мене подивився. “Де?” — знов кажу йому, знов тільки дивиться, начебто й не треба було мені ніколи одвітувати. А я таки питаю утретє і вчетверте. Тоді він: “Нащо тобі?” — “Я, — кажу, — здалека, за ділом приходжу, — пустіть мене до його”. — “За яким ділом?” — питає. “А єсть таке в мене до його діло — пустіть”. — “Не можна”. — “Чому ж не можна?” — “Він спить”. — “Розбудіть”, — прошу, а він мені тільки на те промовив: “Ступай назад у своє село!” — засміявся і став дивитись у другу сторону. “Коли ж можна? Коли прокинеться? Чи не заждав би я у дворі монастирськім?” — “Добре, зажди!” — “А чи він довго всипля?” — “Довго”, — каже. Та й пішов од мене, а я сів у монастирськім дворі дожидати. Сидів-сидів, думав-думав, а далі оглянувся, придивився округи себе. Двір був великий, урослий розкішним зеленим деревом; травичка оксамитилася, поперерізувана, поперехрещувана стежками у всі кінці й боки — важкії ноги чернечії ті стежечки, як ножем, прорубали глибоко. Міський гомін здалека тільки доносився до двора — начеб під брамою стихав. Келії біліли округи двора, — квітки процвітали під їх вікнами пахучі. Бачу, вже вечірня тінь сходить — хутко до вечерень вдарять. Церква стоїть поперед моїми очима кам’яна, старая, кріпкая, велика, з високою дзвоницею. Бачу, пробіг маненький пономарик, підібравши поли… Дзвін загудів. По дворі почали мигтіти ченці молоді, як мухи, зо всіх кінців; старі тягнули, як поранені, товсті двигали, як кораблі важкі.
Один до мене підскочив: “Звідки та пощо?” Я кажу, що маю діло до найбільшого їх. “Що? що? як?” — і ціла зграя чорних ряс, як ворони, злетілися — білозубі, білорукі, бистроокі. Старі припинилися, питали; товсті стали як на одпочинок — питали усі.
Служка той, що мені казав заждати, вийшов і кличе мене. Я схопився за ним, за ним і зграя, усе питаючи. “А хто його зна, хто він такий, — одказував служка. — Каже, діло єсть; його преосвященство обудилися, питають: “Що там у вас?” Я й кажу: от такий і такий чоловік. “Веди його, — каже, — сюди”. От я й веду”. — “А що він, веселий устав?” — питають голосів скілька. — “Дуже веселий”, — одказує служка. “За кого питав? Що казав?” — “Ніколи тепер, ніколи”, — одбивається служка, — а дзвін гуде до вечерні. При дверях нас усі покинули і поспішалися до церкви.
Уступаю я у кімнату велику, гарну. У тій кімнаті і скамієчки під ноги, і кріслечка, і подушечки, і завіси од сонця світу, і дзвоники для прикликання, наче живе тут немощний чоловік — без сил, без моці, — а мені аж в очах заблищало од його рум’янців, веселого, ясного ока. Чорна борода хвилею спада і хвилею лощиться; білими руками тільки у долоні ляскати; ряса чорна, багата, широка, як намет. Він мене питає, пощо я до нього прийшов?
— Та хочу розуму набратись, хочу на люди вийти, хочу до вас поступити.
— Добре, добре, — перебив. — А якого ж ти роду? Де твої бумаги родові?
— Я роду козачого… — Усе тоді йому розказав. Він слухав, поглядав на мене, поглядав на свого служку, посміхався, дивувався.
— Шкода твоя, — каже нарешті. — Ми тебе не можемо прийняти. Ми приймаємо тільки попівських діток — вже підовчених… Ні, ні, тебе прийняти не можна.
— Змилуйтеся, — кажу, — прийміть мене. Чи того, що я козак, то й в Бога не чоловік. Всі ми од Адама!
— Може, Адам козак був, а? — питає він, регоче і втішається.
