І
Давно те діялось…
Мій батько був крепак, родом з панського села Чорностава.
Колись чорноставське панство далеко знали. Склалася й пославка: бенкетує, як чорноставський владир.
Щиро розкошував нашого пана батько, не постив і син, то удвох вони таки гарненько порозпорошували дідизну і великі добра з димом та з вітром по воді пустили.
А проте на бенкети чимало ще зоставалося — ще зоставалися села й хутори, поля і степи, гаї і пущі, до того гута, крохмальня, цегельня, риболовні, броварня, отари, гурти, табуни і крепацькі хрестьянські душі. Спродавай, що тобі любля, та бенкетуй досхочу.
Найкращі панські пущі, чорноставська та дрочиловська, буявшій, сливе, поруч: гоней, може, у три від села чорноставська, поза нею трохи на одшибі у глибокім роздолі бурчак, а по тамтім боці дрочиловська.
Чудові були пущі. Тепер таких і не надибаєш, бо таких вже нема.
Мій батько — звали його Лавро Несвітайло — служив за чорноставського лісника. Серед пущі стояла наша хатка.
Вже і знаку від тієї хатки нема — не зосталося ані звалисочка, ані опадлинки. Темний чорноставський гай як огнем пожерло, вже й сам я у землю увіходжу, а наче вчора виглядав з того хатнього, на схід, віконця та мружив очі проти блискучого сонечка, що променіло крізь зелену просіку; наче вчора шуміли мені понад головою старі дуби та берести, а я, дурний та веселий, біг у яр купатись… Біжу, що дух у тілі — вже пахне мені та свіжа та прозора глибина — на бігці усе з себе зриваю, та з кручі шубовсть в озерце… Аж вода ізорне, а птаство в березі пурх-пурх…
Усе проминуло… Усе наче полум’я згладило, а в споминку живесеньке, аж сяє…
Нас у батька було двойко, я, хлопчик восьмиліток, та моя сестра Катря, вже таки доросла дівчина — у 16, мабуть, рочок уступала.
Мати наша вмерла молодою. Я зостався у сповиточку, і випестила мене батькова сестра, а моя тітка, стара Мокрина.
Була та тітка Мокрина удова, свою єдиначку давно поховала і хазяйнувала в нас, щиро пильнуючи кожнісеньку нашу трісочку, а мене й Катрю доглядала і жалувала, як своїх рідних діток.
Жили ми у пущі в затишку і самотньо. Батько сливе не заглядав у село, бо пан не дозволяв і на годинку кидати лісу, а підпанки пильнували, щоб лісник шанував панського розказу. Не дуже вчащала у село і тітка Мокрина, а коли було наважиться одвідати родини, то вдосвіта, як на селі ще тільки прокидаються люди, або присмерком, як вже змрок почина опадати на землю, та не прямує, а біжить яром, геть-геть обминаючи панську садибу.
Спершу тітка інколи брала з собою Катрю, а далі батько заборонив:
— Не води у село, сестро, коли не хочеш, щоб вона на виспі опинилась.
Була, бачте, така виспа у Чорноставі, роблена… Оце як почав я, старий, те давнє згадувати, то й не потовплю споминок — вироюваються та вироюваються, та одна попереджає, та одна одну заступає. І наперед забігаю, і убік звертаю, і назад поступаюсь… Хай вибачають старому…
Так була, кажу, попід панським садом, на великому ставу, роблена виспа. Два роки аж три села поралось, поки висипало високу, сказав би, могилу; на тій могилі викохали дібровку, а в дібровці вибудували башточку — віконця грінджасті, мережені та мальовані, як писанка, дашок спичастенький, а на дашку якесь кам’яне чи янгелятко, чи так хлопчик з крильцями, голісінький, як робачок, стоїть на одній нозі, наче: “Ось летітиму!” — і держить у руці червоне знаменце. У ту башточку вкидали сільських дівчат і там замикали чи на два тижні, чи на два роки — то вже як пан приділить. Так і звалась та виспа — дівоча. [Остатки подобной “дівоч[ої] виспи” автор видел в с. Каченовке, в имении, только что перешедшем от умершего дяди к В. В. Тарновскому. При последнем “дівоча виспа” была только памятником минувшего (прим. автора)]
Як пан приділив батька за лісника і перегнав нас з села у пущу, Катря вже подругувала з сільськими дівчатками, і веснянок вміла співати, і мережити лиштви, а мене взято немовлям, і рідний свій Чорностав я знав тільки по по-слуху. Було, тітка Мокрина, сидячи за шитвом чи за прядивом, частенько пригадує та розказує, як у тому Чорноставі колись ми жили, яка та сільська наша хатка була придобна, а у дворі криничка, а вода з неї чиста, як сльоза; як одного року уплодило в садочку вишення, яка копаночка там славна — каченятка було й на став не хочуть: гиля-гиля, а їх з копаночки не викишкати… А закомірочок, як скринька… Сусідочки приязненькі, родина недалечко — незабаром і раду знайдеш, і пораду…
Як почне, було, пригадувати, то й кінця нема.
— І все те мусили покинути! — зітха. — Хоч ми й тут лісову хатку впорядкували собі гарненько — є в нас і криничка глубоченька, маємо і городчик, і пашні трохи, а за копаночку нам аж ціле озеро — усе гаразд, усе добре, та не батьківщина, що там родилась і хрестилась, молодою співала, увійшовши у розум, горювала…
Отак, згадуючи, розквилиться було старенька, та зараз і схаменеться.
— Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче. Се я, грішна душа, перебендюю. Хоч Господь простить та гіршим не карає. А нам ще можна жити і Бога хвалити…
А по сьому — знов згадувати батьківщину, то утулочок придобний, то стежечку до ставка…
Отак, прислухаючи, закортіло мені подивитись зблизька на той, мовляв, рівний Чорностав — здалека я вже до його добре придивився: в конець гаю на окрайку стояв дуб-довговік, і як злізти на саму верховину, то геть-геть видно… Зараз заблискочуть великі вікна на панському будинку, що красувався на узгорку, висадою на нашу пущу, — замережать по саду квітники та стежечки, кущовики, намети; за будинком розкинеться широкий панський двір — безперестанку тут рух, бігачка, проводять коней, щось несуть, щось везуть, крутяться, вертяться, звиваються… А геть за панським двором наче з жмені пущено в ту долинку хатками та садками.
Дивлюсь, було, та вишукую, де та наша колишня батьківщина і ті стежечки й заулочки, що тітка Мокрина наче мені намалювала словами.
І став я просити:
— Нехай же я, тіточко, того Чорностава зблизька побачу!
Хоч добряща була і плохенька, і був я в неї, як кажуть, мазунчик, а не послухала і разу.
— Ой, дитино, що ти надумав! Там пани, там панські хорти! Розірвуть тебе на мотлошки!
— Та то мені, тіточко, байдуже, — наполягаю.
Хоч малий, а знав вже я трохи, що то пани, а що панські хорти, та цікавий, бачте, вродився, а до того дитяча сподіванка, що напасть ніби не моя часть — якось то так оборудується, що я і з лиха вибавлюсь, і свого покоштую. І чіпляюсь: “Візьміть та візьміть у село”.
— Мій ти єдиночку, неможна! Ти ж маленький. От як трохи підбільшаєш, то поберемось і у село, і у ярмарок — скрізь погуляємо… Ось тобі коржики… Ось тобі горішки… Не можна! Не можна!
Як чого забажає цікава дитина, то дарма їй казати: “Не можна!”, бо вона того “не можна” зроду-віку не прийма, а ще гірш розпалиться. Пече мене хоч зазирнути у Чорностав…
Одного разу кинув я об землю горіхи і сиджу, як хмара, на порозі, коли надходить батько з лісу та й пита:
— А чого се, тітчин підбічничку, сидиш, як у розсолі?
— Він журиться, що не беруть у село, — одказує Катря. — Відкупались тітка горіхами — не хоче й горіхів, так журиться.
— Нехай собі трохи пожуриться, — каже батько, — без журби не прожить у світі.
Постояв трохи та до Катрі:
— Ти, дочко, на тому тижні була у Чорноставі? Пізненько? ввечері?
— Була, тату… одвідала Орисю…
А сама стрепенулась і спахнула, як іскра.
— Щоб ти більше у село не заглядала. Чуєш, дочко?
— Чую, тату. Більше не піду.
Батько знов побравсь у ліс, а Катря задумалась.
— А що, — дратую, — і тобі у Чорностав не можна?
Вона наче не почула.
— Катре! Катре! — гукаю. — І тобі у Чорностав не можна? Еге?
— І мені не можна, — одказала.
— Мене не беруть, та й ти не підеш, еге?
— І я не піду.
Словами одказує, а мислоньками, здається, десь далеко залинула.
От наче ще стоїть мені перед очима та сестра моя Катря, як тоді присмерком стояла вона в задумі коло нашої гаєвої хатки, — молоденька, як калинова квітка, трохи схмуривши чорні брови, стиснувши уста, втопивши карі очі у землю…
А далі, примічаю, і тітка Мокрина наче забува свою стежечку чорноставським яром.
“Мабуть, і тітці заборонив батько!” — думаю.
Та й питаю:
— Тітко, чому се ви не одвідаєте родини?
А батько чує.
— Часу не маю, мій голубе!
— А перш-то ви мали час? — чіпляюсь.
Озвався батько:
— Бач, сестро, як твій підбічничок бере тебе на решето. А я так думаю: коли вже йому кортить погуляти у Чорноставі, то ти не впиняй, — нехай тудою простує. Як не порвуть хорти, то, може, так він там присмачить, що зостанеться у панському дворі, і сквапний з його дворак випеститься…
А тітка перехоплює:
— Якого іще там дворака видумали! Та боронь Боже.. Оце напались на дитину! Дитина тільки спитала. Хіба вже не можна спитати? Навіщо йому той Чорностав здався? Він зна, що нам тут, у лісі, в затишку, краще… Хоч людей не густо і трохи ніби самотненько, та спокій в нас… А пташок у лісі! А зимничок! Правда, Матвійку? (Се вже до мене). В нас у гаю і малина, і суниці, і полуниці… Схочемо, то зловимо собі зайчика… спорядимо гойдалку…
— А я так думаю, нехай він свою волю волить, — править батько.
— Та я туди вже й не хочу, — кажу, — байдуже мені той Чорностав… Се я тільки пожартував…
Любив я свого батька і шанував. Був він маломовний і ніби похмурий, хоч від нього ніхто урази не дознавав, але нікого він і не голубив, а проте одно його абияке слово переважувало наймильші тітчині пещоти [пещоти — пестощі] і ласощі. Коли, було, часом трапиться мені спокутувать, то його поглумка гірш не те лайки — бійки, а як він до мене озветься, дещо спита, попожартує або дечому навчає, то вже я величаюсь, як Мошко на хрестинах. Аби йому догодити, чого б то я не занедбав, чого б не віджалував!
Так і занедбав я Чорностава.
Ріс я в лісі на самоті і бавився, як сам собі знав. Товариша однолітка не було. Сільські діти давненько перестали заглядати у пущу, бо хто колись заглянув, то так добре пам’ятав панську кару, що й другим заказав тудою заглядати. До того дітвору спиняли старші, бо, караючи сміливу дитину, теж і батька її і матір карали. Не минала кара і недбалого лісника, що не приміг впильнувати малого злочинця.
Пан частенько оглядав свої добра і проїздив пущею. Сидить у повозі ще не старий, — тільки дуже отілий — очі гострі, хижі, недобрі, усе їх мружив і уса підгортав. За повозом зап’ятники, а поруч верховні. Було, повоза ще не видко, ледве чутно, як торохтить, а вже тітка Мокрина вполохана аж труситься, ховає Катрю у комору… Мені шепоче, щоб тихо сидів десь поза кущами…
Прилучалося, що у пущу приїздила з ним сестра його — він вже давненько удовів. Пані його була — славили — здалека, з чужої країни взята, і добра, милосердна до людей, — може, того, що сама щастя не зазнала: хутенько по шлюбі зненавидів її пан і так знущався без милості, безперестанку, що вона ходила, як з хреста знята. Терпіла, поки була на руках дитинка, а вмерла дитинка, втекла. Приїхав ніби одвідати її брат, та вночі її викрав. Пан як з гіллі зірвавсь — за нею: “Вертайся!” Та не вернулась, а незабаром невдашечка і вмерла. Після покійнички вселилась сестра, вже таки підтоптана пані, здорова, як лось, гладка, що й миш не одержиться. Вже пасок, мабуть, із сорок із’їла, а вбиралася у цвітні атласи. Пика така, що й решетом не накрити, а на голові дрібушечки та кучері — сидить, як під димком попід якимсь завивалком, а з-попід завивалка братові хижі вирла світять…
Чимало йшло й їхало шляхом, що біг по узбоч пущі, а у пущу ніхто сливе не завертав, бо кожне знало, що як тебе там застукає якийсь панський доглядач, то наберешся добрий кош лиха.
Пам’ятаю, як одного разу запопали того старого Гершка римаря під дубами… був той Гершко такий старий, як світ, римарював та тяжко бідував, бо обсіли його дрібні унуки, а за розкоші мав він тільки чорну, як торішній стрючок, козу. Їхав сам пан і вгледів бідолаху.
— Ти, жиду, пощо тут?
— Я, милостивий пане, — каже Гершко, — відпочити трохи.
— Відпочити?
— Еге, милостивий пане, славно тут потомленому відпочити — наче під зеленими наметами.
— Кохаєшся у зелених наметах?
— Еге ж, милостивий пане, — каже Гершко.
А сам і сміється, і ніби плакати хоче.
— Добре, — каже пан.
Та як гримне:
— Беріть його, та он на того дуба, на саме верховіття!
Вмент і козачки, і возниця, і верховні — до Гершка, вхопили і на височенного дуба настромили. Посипалась травиця, що бідолаха своїй козі урвав — всього там було із жменьку тої травиці…
Спершу кричав і плакав старий, а далі ні пари з уст. Вхопивсь за гілля і дивиться звідти, звишку… Наче умерляк страшний, а сльози по зморшках, а сльози по зморшках… Висів там аж до змроку, поки пан по пущі гуляв, а як зняли його, то мусили держати, бо не стоїть, пада. Вивели його на шлях і поклали на шляху під вербою…
