Проте інколи і в нашу хату уступали гості, то родичі, то давні батькові приятелі.
Невеселі були ті гості. Одвідували вони нас, як тітка Мокрина чорноставську родину, покриєму. Приходили пізно, як вже змрок обійме землю, та тим тільки й хвалились, яке в них у селі знов коїться або скоїлось лихо. Сього добра і по сей час досхочу у Божому світі, а тоді сипалось воно на крепацьку голову, як спілі грушки з дерева — одна ще пада, а друга вже попереджує, одно лихо ще душить, а друге вже в пазури бере.
Вже всі вони, ті батькові друзі, давненько по тім боці, а не забув я ані одного. Так добре пам’ятаю, наче ще дивлюсь на них та їх слухаю.
Не дуже вони гомоніли. Кожен потомлений, засмучений, кожен понуро оповідає або про гірку ганьбу, або про пекучу згризоту. Той хвалиться, яку щоденну, щогодинну муку терпить, другий міркує, якої напасті на завтра діждеться. Ніхто на краще не сподівається. Не радяться, бо нема ради. Зійдуться та тугу розділяють, біду свою тішать.
Одного разу довелось мені почути й жарти, та бодай такого й не чувати.
Якось дуже пізно увечері уступа до нас Дашко Хижняк — був чоловік розквітлого віку, тільки б йому жити та Бога хвалити — уступає та, всміхаючись, каже (а сам білий, як стінка на Великдень): “Оце я з катовні та навпростець до вас. Одвідаю, подумав, та похвалюсь, як мене виборно катували — чи не дві копи батогів на мене віджалували! А таки мусили мене покинути, бо я не скляний — їм на злість не розбився”.
Ніхто на той жарт не озвався. Посиділи мовчки і попрощались.
З того вечора Дашка Хижняка як вода умила. Покинув жінку і маленьку дитинку. Дуже впадав справник, якби його вишукати, бо пан казав: “Подарую сивого коня, як вишукаєш”, — а справник саме тоді добирав до своїх сивих, чи що — та не вишукав. Нема, загинув чоловік. “Де він, безпритульний? Хоч би мені знати? Чи живий він, чи мертвий”, — було плаче жінка. А дитинка на руках веселенька сміється, ще гірш жалю завдає.
Мабуть, у крепацькому серці ще змалечку заляга той сумний жаль, та пекуча згризота, що, невгаваючи, шарпає його від молодих літ до сивої скроні і з ним у домовину моститься, бо з упливом часу всі ті давні урази і кривди, що вони хлоп’ятка не дуже-то, здається, і піклували, не тамуються, а гірш заяривають, а проте Господь милосердний і крепацькій дитині не боронить зазнати дитячої втіхи: скрізь вбожество, лихо, скорбота, сум, а дитина метелики, пташок гонить, скрізь кривавії ллються, а дитина, аби запопала яку цяцьку, бавиться та тішиться.
Господь милосердний і мені приділив крипточку того дитячого щастячка. Хоч було часом стисне і дитяче серце жаль, — стисне аж до плачу, а навернулась яка іграшка, той мій жаль як вітром знесло. Бува ще по личку сльоза росить, а я вже наввипередки з птаством щебечу.
Отак я ріс і увійшов у літа. І випив свою добру повну…
Відколи вже все те перегоріло, перетліло, а й досі, як інше згадаєш, то за плечима й морозом, і вогнем всипне.
II
Одного вечора напровесні… Ти, мій Господе! наче воно ще тут, біля мене, наче все те я ще бачу, чую… Наче оце проходжаю по тому Чорноставському лісі… От той ліс… Птаство ще не повернулось з вирію, дерево ще без листу, ані шелесту, ані голосу — тихо й глухо. Ще скрізь сніг біліє, а весняна теплиня вже орудує: зрана на землі на гіллях приморозь, а зійде та вигріє сонечко — закапле з стріхи, одвільжають і залисняться стежечки.
Так от певного, кажу, вечора напровесні сталася мені пригода, і повертався я з гуляння додому дуже невеселий.
Того року батько спорядив мені прехороші ґринджольці, а до того я сам, щиро помайструвавши із тиждень коло шпильочка над озерцем, таке спорядив собі урвисько, що шургав з його, як з печі, трохи не до другого берега — аж в очах зеленіло.
Як посадив одного разу коло себе Сірка та з ним отакечки шургнув, то після такої забавки хитрий собака, аби загледів, що я йду по ґринджольці, схопиться, наче хто його кип’ячом сипнув, і втіка, кудою втрапить.
І не сказати, як спершу кохався я у своїх ґринджольцях. Було, як скочу зрана до того шпильочка над озерцем, то ввечері треба мене додому, як чуже теля, загонити, а далі трохи вже відпустило, а ще далі ніби трохи й докучати стало, а там вже й добре надокучило. І зовсім занедбав би я ті ґринджольці, якби тітка Мокрина не почала надозолювати: “Ой дитино, не слухаєш, та все ходиш на озеро, а там вже лід такий тонесенький, як шкло!” “А ти, мабуть, знов з ґринджолами, Матвійку! Ой голубе мій, не ходи на озеро!” “Ой, знов не слухаєш мене! Журиш мене! Що ж мені з тобою робити! Чи ж таки зачинити у коморі? І зачиню, бо неслухняний… Втопиться хлопець! Чує моє серце!”
Не дурно, мабуть, кажуть, що заборона — то подмух вогнику… Тільки що отак мене пострахала добра душа, мене як з мосту пхає на озеро.
Що ті старі баби тямлять! — думаю. Старі баби усього жахаються. Хіба я сам не знаю, що лід тоненький? Нехай тоненький, то що з того, як хлопцеві не бракує розуму? Як хлопець здатний і доглядний. А мені того добра не позичати — маю досить.
Оце повечоріє, калюжки постужавіють, а хоч молодик не дуже світить, та хто зна усяку повороточку в березі, той, замруживши очі, втрапить кудою треба, та й катне так, що аж дух захопить…
Оце ж я й катнув і дух захопило: хруснув лід, а я з ґринджолами у воду…
Виграмолився мокрий, як хлющ, по самісенький пояс. Попало теж і за комір, і в рукави.
Все б то можна викрепить — чого на світі не трапляється! — якби сам знав свою пригоду і нікому не хвалився. Так треба ж у хату, а уявись у хаті, то і тітка, і Катря сплеснуть руками, наче ти тричі потурчився: “А я ж казала! А я ж знала! Та де, та як, та коли, та Боже ж мій, та скрухо ж моя, та лишечко ж мені”… Хіба ж їм втямки, що як спостигла кого пригода, то не сикайся, як оса, йому в вічі, а дай йому покій — сам собі спокутує…
От так роздумуючи та розважаючи, іду і на ході все зупиняюсь та зорі вилічую. Стежка від озерця до хати неначе надвоє покоротшала. Здається, от-от тільки що видряпався з води, а вже ось і хатня одвірка.
Спинився я коло віконця і подививсь у хату. Каганець палає, батько струже лопату, тітка прядиво розмотує, а Катря мережить руками. І тітка ніби прислухає — мабуть, вже турбується, що я забарився дуже.
Постояв я, постояв, а таки у хату мушу. Зітхнув востаннє і вже руку до хвіртки простягаю, коли поміж деревами щось замарило. Придивляюсь — хтось височенний простує до нашого дворку. Я хутенько убіг, за старого дуба, і дожидаю. Він ближче, зростом і статтю око-в-око Максим Коренчук, — його й похода легка, а могутня, — той Максим, хоч вже пожив на світі, вже й сивизною його трохи сипнуло, добре він знав, почім ківш лиха, а не втеряв міцного здоров’я й сили. І неначе Максимова висока шапка. Так Максим був у нас позавчора, а вчащати не має часу. Та й стежка з села не тудою — сей прямує наче з пущі, від глибокого яру, або від Козачої Лучки. Придивляюсь пильно, а він вже близенько. Максим!
Так мене й підкинуло: мабуть, вже взято Орисю на виспу!
Максимова дочка Орися, хоч дуже рідко, а таки одвідувала нашу Катрю — така була славна, ясноока щебетушечка…
Позавчора Максим, уступивши у хату, похвалився: “Оце наша Орися на черзі”. Здається, неабиякі слова, не страхота, не скарга, і промовив він ніби спокійно, а сумно стало, аж дух захопило.
Ой, та й пам’ятливі мені ті доби вечірні, як увійде нещасливий та похвалиться своєю гіркою напастю, і тихо стане у хаті, наче усі замруть…
Батько спитав:
— Взяли?
— Завтра зрана поведуть, — одказав Максим.
Тітка сплеснула руками:
— Боже мій милостивий!
Катря не озвалась.
З тим Максим попрощався, а ось він знов до нас поспішається. Може, Орися втопилася, як торік Ковалева Настя? Може, втікла світ за очі, як Приходькова Домаха?
Він не зогледів, що я тут, коло хатніх дверей ховаюсь поза дубом, а мені вже байдуже, що я по пояс мокрий, — я за ним у хату.
Тітка Мокрина і Катря стрепенулись, аж не дихають, дожидають, що він скаже. Сам батько, що по йому не дуже то пізнати, чи йому холодно, чи тепло, і той ніби трохи блисконув очима.
А Максим поздрастувався, усіда на лавці та й каже:
— Оце уступив до вас трохи відпочити.
І такий якийсь він… не походить на того, що сидів тут позавчора, білий та понурий, схиливши голову; наче світ йому угору піднявся…
— Далеко був? — пита батько.
— Був у Гайворонщині, — каже.
Від Чорностава до Гайворонщини не так, щоб дуже близенько — верстви неміряні, — а поїхавши зрання та доброго коня добре поганяючи, встигнеш туди опівдня.
— А як же ви Переплавку перебрели? — пита тітка Мокрина. — Мабуть, крига вже скресла, а там така бистря, що Боже…
— Ще держить, — одказує, — хоч вода вже поверх дзюрчить, перебрів якось.
За Орисю ані словечка.
Тітка Мокрина розмотує своє прядиво та раз у раз спогляда на його та зітха, сама аж по комір почервоніла, — кортить поспитати за Орисю. Кортить, мабуть, і Катpi, тільки Катря сидить як мальована та вишива свої квіточки. Катря трохи в батька вдалася — коли вже наважила: не ворухнусь, то не ворухнеться, хоч її запали.
Стара таки не викріпила, спитала:
— А що ж, Максиме?
— А що? — пита Максим. Наче забув!
— Узяли Орисю?
— Взяли та зараз і вернули додому. То вели, то несли. Тяжко занедужала.
— Тяжко занедужала? Голубонько моя! Може, з переляку? Або засумувала дуже? — журиться тітка Мокрина.
— Може.
— Дякувати Господеві! — зітха тітка. — Хвороба минеться, а тим часом, може, Пречиста заступить, забудуть. Дякувати Господеві!
— Дякує й вона. Спасибі Богу та спасибі Богу, тільки й чути.
— А ми ще часом журимось! — додає батько. — Бува, що й нам Господь спосила, чого нам треба.
— А бува, — згоджується Максим.
— Чого се ви надумали у Гайворонщину? — пита тітка Мокрина.
— Карпо Семиренко привозив у двір лист від свого пана, та переказав мені, що Грицько Березовий давно мене вигляда, а не так, може, вас, — каже, — як свої грошенята, бо йому тепер шостак за копу стає. Відколи вже я йому винен, та все не спромогався віддати. Оце я й надумав одвідати.
Тітка зараз розпитувать, що там, в Гайворонщині, чутно, та чи там якусь Устю свекруха жалує, та чи дума якийсь Левко узяти восени якусь Химку, та ще кого там бачив, та що чув.
— Там тепер чималий переляк і розрух, — одказує Максим.
— А що там таке? Що таке? — перехоплює тітка.
Цікава була старенька.
— Та десь там недалеко в гаях розбійники, кажуть, уявились, чи що.
— Ой лишенько! — вжахається тітка. — Багато людей вбито? Смутку ж мій! Недалечко й до нас… А ми самі в лісі… Мати Божа…
— Та заждіть трохи, Мокрино, не жахайтеся, — впиня Максим, — нікого ще, дякувати, не вбито. Чутка йде, що ті розбійники людей не займають, а ніби трохи лякають панів. На тому тижні заскочили, славлють, кривчуковського пана і крипточку налякали. Справник і досі сидить у Кривчуках.
А тітка Мокрина:
— Мати Божа, Мати Божа! Піймав?
— Ще.
— Піймає! Піймає! — метушиться тітка. — Пильнесенько, мабуть, шукає?
— А пильнесенько… і щиро… От як інколи ви голку, — всміхається Максим. — У кривчуковському лісі, кажуть, наче ярмарок, — гук, огром, тупотить, грукотить… Усі вовки у ноги — кудою який втрапив. Кривчуковський пан двораків узброїв — такі лицарі, що й не сказати — сам на коні виграває, атаманує… А по сій мові, бувайте здорові — час додому. — Та до батька: — Може, трохи проведете мене, Лавро?
— Чому не провести, — каже батько, — мені треба назирнути в Велику Яругу. Позавчора трохи не застукав там двох з Панасовки. То по дорозі.
І батькові невеселі очі якось блисконули.
З сим словом виходить з хати.
Я б за ними слідком випурхнув, коли ж тітка Мокрина кинулась засувати двері і вхопила мене за рукави.
— Куди се, дитино? Хіба ж не чув, що скрізь розбишаки?
