Та, зглянувши на мене, об поли руками:
— Матвійко! Се ж ти, мабуть, в озеро шургнув? Пропала свитина! Така прехороша. Горенько мені з тобою! Змок, як вовченя, певно захолодився навіки! Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой Мати Божа милосердна!
А я прошуся.
— Та я вже, тіточко, обсох, та і свитинка не попсується. Та я вже на озеро більш не піду…
— Скидай свитинку… Ой, горе мені з тобою — неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка — одягнись… Змерз, мабуть… Ой, лишенько!
Одягаюся у кожушаночку, а в думці: кудою батько подався — чи мені до Великого Яру, чи до Дякового Кута бігти?
— Чуєте, тітко, — кажу, — батько кличе… Та й відсуваю двері.
— Де там кличе? Не відсувай! Не відсувай!
А я вже за дверима та й дременув до Великого Яру.
Дременув, та разом і скаменів…
Батько з Максимом недалеко подались — сидять на колоді коло тину. І чую — Максим ніби батька запевняє:
— Що б то не пізнати Дашка! Він самий з ними… І жартує, казав Микита, є, жартує…
Батько загледів мене та й пита:
— А куди се ти вибрався, хлопче?
— Та я б, тато, з вами, — кажу, — до Великого Яру.
— На сей раз ти лучче берись до хати, сину, бач, нахмарило, і дощ накрапає. Та й пізно вже — самий час спати.
Мусив я до хати.
І такий невеселий, розтурбований, що тітка Мокрина тільки двічі чи тричі заклопотала милостивую Мати Божу зглянутись, якого я старій тітці жалю завдаю, а далі вже любенько спитала, чи я не голодний.
— Може, ти злякався? — пита. — Може, боїшся тих, мовляв, розбишаків? Не бійся, голубенятко, се так тільки славлють… Може, де вони й туляться, та до нас ніколи в світі їм не доступити… А може, в тебе що болить? Чи так роздрімався? Лягай спатки, та щоб мені добренько спав…
Поклала мені свою подушечку, помостила гарненько, вкрила мене, обгорнула. Побачила, що я очі заплющив, перехрестила і дала покій…
Хоч заплющив я очі, а сон мене не змагає — і думу в мене, думу, як на морі шуму… Дашко з ними — з ким? Наш Дашко? Пізнали його… Чую, тітка Мокрина бере своє прядиво й пита:
— Катрусю, любко, що ж се ти задумалася?
— Я, тіточко, мережу.
— Ти не бійся, серце… Де б то ті розбишаки взялися.
— Ви, тіточко, самі, здається, забоялись, — одказує, ніби всміхаючись, Катря.
— Та се я так зразу… бо таке несподіване, а далі я вже розмислила, що нас не заскочуть… А ти, голубко, не заходь далеко… Оце по той хмиз берешся аж геть за озеро, у той байрак, у саму гущавину… Не треба того хмизу… Обійдемося, чуєш, Катре? Не заходь далеченько!
— Добре, тіточко.
— Казав Максим, вони людей не напастують, тільки панів ніби трохи лякають… І не вбивають нікого, еге?
— Так він казав, тіточко, не вбивають.
— Гайдамаки вони, чи що? Тільки гайдамаки вбивали. Ох, вбивали! Я, дитино, бачила тих гайдамаків, на власні очі бачила. Була ще маленька, а пам’ятаю, добре пам’ятаю… Моя старша сестра покійничка — нехай царствує в Бога! — надумала у гостину до дядини і дуже журилась… Відколи журилась, надумала, а й досі не вибралась, та хто його зна, чи коли й виберусь (дядина жили далеченько на хуторі). Коли одного ранку покійничок батько — хай над ним землиця пером! — кажуть: “Мушу з возом до містечка, дівчата, сідайте та їдьте до дядини, підвезу вас аж до Сорочого Броду, а там вже не забаритесь перебігти до хутора”. Покійничка сестра зраділа, хутенько вбралася і мене вбрала — як ми всиротіли, то вона була мені ніби за маму, — як кози, скочили до воза, доїхали до Сорочого Броду і побралися пішки. Їдемо весело. Сестра розказує, як у гостині погуляємо, навчає, як мені, малій, треба поводитись, як дядину любенько вітати. Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, — тупаю…
— А чого се поперед нами такого вороння летить? — каже сестра.
Спогляну — летить воно та летить, одно одного попереджає.
— Може, і вони до дядини у гостину, — кажу.
— Бач яка вигадничка — що вигадала! — сміється сестра.
Дочапали ми вже до Холодної гори, і зазеленіла нам глибока долина — та Холодна гора височенна, а схилок у долину повільний і рівненький.
— Перебіжимо долину та за тогобочною кручею зараз і хутір, — каже сестра.
Коли дивлюсь, неначе щось чорне по долині розкидано, а хиже птаство понад нею колесом, колесом… Ми далі до схилку, ближче — аж то лежать люди… неживі… замордовані… Пізнали Мошку лимаря, а коло нього якесь кучерявеньке жиденятко… Боже мій! Світе мій! Повернули ми — та втікати…
Біжимо, біжимо… Упадемо, підведемось, та знов біжимо… Коли чуємо, щось ніби гукає: “Дівчатка, шкода втікати”. Оглянемось — аж їздець чвалує, а за ним ціла зграя. Доскочили, переймають; ми устеч. З переляку збожеволіли ми. Вже наочно, що не втекти, а таки втікаємо… А той, що попереду, знов гукає: “Дівчатка, не втікайте! Дурно свої ніженьки не втомлювайте!” Спобігли нас…
— Звідки ви, дівчатка, кудою простуєте? А чого ж се ви так злякалися? — каже той, що попереду доскочив, атаман їх, чи що. — Хіба хто б скривдив таких гарних дівчаток? Та за таку кривду земля б його пожерла. Правда, товариші?.. Як тебе зовуть, крале? — А сестра покійничка була красавиця. — Мене зовуть Одарка, — одказує сестра, — а се моя менша сестра, Мокрина. — Ось тобі, Одарцю, на пам’ятку. І дає їй два дукача. — Носи на здоров’ячко. Мабуть, ти вже й одлюблена? Еге? А таки згадай колись мене, гайдамаку. Бувай здорова, ясочко! І ти, маленькая (так до мене). Щасти вас Боже! І побігли чвалом… А ми так і пали при дорозі…
Прислухаю я — бо й не сказати, який я був цікавий про старовину, про гайдамаків слухати, — прислухаю, а з думки не іде Дашко. Стоїть перед очима, як стояв того останнього вечора, хвалячись, що виборно його катували, жартуючи, що не скляний він і на злість катові не розбивсь. Вже і на сон клонить, а все думки буяють, все мигтить мені його обличчя — біле, як крейда, і очі палючі, і той усміх незабутній, що обгорнув тоді й мене, дитину, сумом.
III
Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками. По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики… Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: “Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!” І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.
І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.
Празникував і я.
У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились — ще скорупочки на хвостиках, — а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.
Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.
Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: “Глянь у цей бік!” Глянув — аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби… І чую, сміється:
— А чия тепер качка буде?
З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.
— А ти звідки? Ти хто такий? — питаю.
— А я Романець, — каже. — Солодкий.
— А не можна по панській пущі гуляти.
— А я ось гуляю, — сміється.
— А тебе зловлють! — страхаю.
— А поки що я нагуляюся.
— Качка моя! — згадав я.
(Був так зтропився, що й за качку забув.)
— Відкупив у Бога? — пита.
— Хоч не відкупив… я перш знайшов, — доводжу.
— А може, я?
— Я перш! — гомоню.
— А заплач, — кепкує, — та дуже!
Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.
— Стрепенула! — розпачую.
— Тут вона сидить, як врита, — запевня Романець. — Придивись лишень, сорочий дядько!
Придивився я — тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.
Дихнув я вільніш…
— Почуває! — каже Романець. — Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!
І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:
— Моя качка! Я перш знайшов.
— А ти коли знайшов? — пита.
— Аж на тому тижні, — правлю, — у четвер.
— А я, може, в середу, га? — сміється. — Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.
— Я зараз піду додому, — лякаю, — та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш… то…
— То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!
А я барюсь…
— Поспішайся, панський доглядачу, — кепкує, — а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.
І шургнув. Плаває, розкошує…
І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак…
Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.
Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [У цьому місці на берегах оригіналу приписано: “Хоч весна була як літечко, по піймах воду сонце прогрівало, а таки зарані”…]
Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.
— Чому ти досі не приходив? — питаю.
— А може, я й приходив, — сміється.
— А знов прийдеш?
— Може, й прийду.
— А коли?
— Коли мене побачиш.
Та й зник у гущавині.
Я за ним. Де там! Як здимів.
Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.
Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.
Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля… Прийде!
А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.
— Ой дитино, як же ти спізнився! — каже тітка Мокрина. — І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.
А Катря увіходить.
— Ось і я, — каже.
— Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.
Катря не вечеряла. “Трохи, — казала, — голова болить”.
— Та ти біла, як хустка! — затурбувалася тітка Мокрина.
— От піду, сяду на провівку, та й минеться.
