Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.
А тітка Мокрина упада.
— Дуже, мабуть, головка болить!
— Ні, не дуже, тіточко… Вже й полегшало… Нехай ще трохи посиджу на провівку.
А я, вечеряючи, думаю: — чи сказати за Романця, чи потаїти?
Потаїв.
На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, — може, Романець вже тут дожидає.
Нема.
Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.
А може, той Романець насміявсь — видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.
Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.
Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.
Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи — поналазило жабенят — нехай і поналазило, нема журавля ані буслі — нехай і нема…
Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.
— Матвійку, чого се ти такий невеселий? — пита тітка Мокрина. — Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?
Запевняю, що здоровий.
— А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога… Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.
— У гаю краще, ніж у селі? — питаю.
— Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки… Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи…
— А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, — кажу. — Хіба забули батьківщину?
— То давнє, синочку… то минулося…
— А ви усіх людей у селі знаєте?
— Ще б то мені не знати!..
— А який там Романець живе?
— Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову — не згадаю!
— А живе ж там Романець… Солодкий — чи що.
— А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває… Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький — Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри — вона йому хресна мати, — то й не пізнала — парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий… Жили вони, як і інші люди — не приділив Господь нам розкошувати, — та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав — був Петро такий вродливий, що й не сказати — високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: “Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!”…
— То пан дуже його вподобав? — перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
— Вподобав, вподобав… “Ти що за один?” — пита. — Я — Солодкий, пане, Петро. — “У двір Солодкого Петра, до коней”… Взяли їх у двір, — і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка — дуже засумувала, чи що, — далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.
— Хіба ж дворак на прикові? — кажу. — Хіба йому не вільно інколи погуляти?
— Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає… А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки… Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток… Так би, здається, і пригорнула голуб’яток… Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв — вродливий, в батька вдався, — то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі…
— Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!
— Як то прийде? — питає. — Ми ж у лісі…
— Та що, що в лісі, — кажу. — Він прийде…
— Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що…
— А він таки прийде! — правлю.
— Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.
— А ви його сховаєте?
— Ой дитино…
— Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!
— Та годі вже, пустаче…
— Сховаєте! сховаєте!
Обхопив стару обіруч — хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.
А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.
— Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку…
Та додає:
— Як се ти прочув про того Романця?
Чи ж признаться?
Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:
— Я його бачив… Гулявся з ним…
— Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?
— Гулявся з ним!
І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.
— Бач, вимислівчику! — сміється стара (а проте трохи й неспокійна). — Та добре, що розвеселивсь трохи… Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував… Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя… Оце Катря кволиться та кволиться — відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча… Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла…
А я своє:
— Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?
— Та годі ж пустувати, Матвійку!
— Він, мабуть, завтра прийде…
— Журиш, хлопчику, стареньку тітку!
— Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?
— Тікай, бо зараз бити буду! — удає тітка.
А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!
IV
Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.
Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.
Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина. По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту — хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки майстрував, наче млинці пік. А як до того добра конешне треба тонкої, а рівненької ліски, то хоч і далеченько, а мусив до проліска по ліщину.
Спізнився я, пораючись коло свого ножика. Як в батька порепалась на шматки стара коса, то я змайстрував собі славний, довгенький, кінчастенький, а держальце з липини. Треба було так його насталити, щоб не те гілки, щоб волосочок перетинав.
Поки насталив, і зорі почали висипатись. Іду стежкою. Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирати. І тиша — наче кожнісенький листочок, кожнісенька билиночка спочива.
Коли враз — шелесть, шелесть… Щось попередо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах…
Аж поточивсь я… а схаменувшись, у тропи…
Та зникло воно, наче й не виявлялось. Спинивсь я та вже і не зважуся, чи йти по ліщину, чи не йти. Збігло мені на думку, чи не лісовничку я вгледів, бо здалося мені, що віялась попередо мною неначе дівоча постать — гнучка та висока — і миготіло щось біле, а знав я, що лісовнички огортаються біленькими плахточками, самі холодні та біленькі, як сніг, тільки коси зелені.
Постояв, дожидаючи, може, знов уявиться, та не діждавши, побрався додому. Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись. Знаю, що лісовничка не зла личина — аби ти її не займав, то вона тебе зроду не зачепить… А проте серце тенькає.
Тиша і пусто.
Хоч іду стихенька, а таки йду, і ось вже наша загорода, коли схаменувсь, що ножика загубив, — мабуть, як пустивсь за лісовничкою, бо, ішовши по ліщину, мав його в руці. Повертаю назад і теж не дуже поспішаюся, бо серце таки невгаває, тенькає. Не дійшовши того місця, звідки зірвався на довідку, бачу здалека, блискотить на стежці мій ніж.
Коли знов шелесть-шелесть…
Скаменів я і очам своїм віри не йму — устріч мені Катря!
— Катре, се ти?
Спинилась.
— Я, — каже. — Не пізнав?
— Де ти ходила?
— А я, — каже, — недалечко. Загубила намисто вранці, як ходила до озера прати… то все шукала.
І Катря — й наче не вона: очі якось запали і такі великі-великі… А біла! Коли б не брови темною смугою на чолі, сказав би, не жива істота, а з крейди.
— Знайшла? — питаю.
— Знайшла, — одказує, беручись за намисто — ось… А ти де ходив? — пита.
— Я брався по ліщину, тудою поза старі явори, на пролісок, та мене щось дуже налякало.
