Розказую, яке мені учуялось… Слуха, не озиваючись. Питаю, чи коли бачила лісовничку. Ні, ніколи не бачила. Як вже доходимо нашого дворку, вона мені каже:
— Не нагадуй тітці за намисто… Нема чого… бо знайшлося.
— Добре, — одказую, — не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?
— Ні… а таки не нагадуй.
— Не буду.
Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.
— Славно погуляли, дітки? — питає.
— А славно, — одказує Катря.
— Головка не болить, Катрусю?
— Не болить… Тільки втомилась я дуже… спати хочу…
— Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала… Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла…
— Се так вам здається, тіточко… се від посвіти… дуже місяць світить.
— Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку…
Полягали спати.
Того року Господь таке тепло дав, що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.
Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося — якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь — чи не лісовничка?
А се Катря — заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.
А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет — хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною… і заказала говорити тітці за намисто.
— Катре! чого се ти?
Стрепенулась і шептом промовила:
— Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку… Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму…
— Катре! — покликав.
— Дай мені покій, Матвійчику, — одказала, — я дуже спати хочу.
Що тій Катрі сталося? — думаю. — Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: “Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок — як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці”… І невередлива вона: як нездужала — нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, — а і разу не застогнала.
Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?
Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався — на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.
— Гей, лісник! — зіпає Жменя.
— Іду, — озивається, надходячи, батько.
— Шукаємо Солодкого Дороша — не бачив?
Серце як не розбило мені грудей — мого Романця старший брат!
— Не бачив, — одказує батько.
— Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко, коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо…
— Ти, Микито, — приказує парубкові, — зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?
— Чув.
— Пам’ятай добре!
Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, — дохожалий дворак і двоє молодших.
— Шукаймо! — загадує Жменя.
— Шукаймо, — одказує батько.
Та й розсипались по пущі.
Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?
— Ходім, тіточко, у хату, — каже Катря, — зарані обід зваримо…
Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, — може, трохи бліденька — порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду…
— Оздоровіла головка? — питаю.
— Оздоровіла, — каже.
Тітка, не дочувши, та до мене.
— Чого питаєш, Матвійко?
— Пустує, — відказує за мене Катря, — щось давнє згадує.
Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.
— Здоров, Микиточку! — підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику. — Чи давно тебе взято у двір, голубе? — пита.
— Вже третій місяць у дворі, — одказує Микита.
Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.
— Не звик ще? Сумуєш?
Наче недочув.
— А мати давно бачив?
— Давно.
— Усе нездужає?
— Нездужає.
— Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив… От нещасливий той Дорош… Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце…
Він і розказав.
— Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, — розказує. — Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: “Як ти насмілився, мурло? Перепроси!” Не перепросив… Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав… Спіжарний Юхим казав: “Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку”… Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв — він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, — не йде, шукають — нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: “Щоб достали його живого чи мертвого”.
— Достануть! — промовила тітка Мокрина. — Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком… Було прибіжить до нас: “Де Катря?” Пам’ятаєш, Катрусю?
— Пам’ятаю, тіточко, — одказує.
Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.
— Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, — править тітка Мокрина. — Скарає її Господь… Давно ж її взято?
— Тижнів, може, два, а то й більш.
— А Тесленкову Варку вже викинуто?
— Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три…
Розпитує тітка Мокрина, розказує Микита, а всі прислухаємо. Тихо в тій темній пущі і, здається, ось-ось звідтіль почується голос і гомін… Вже й зоряється — тихо. Вже й на день благословилось. Ранок в Господа ясний та веселий, наче сміється. От, здається, шмер… от ніби зашорошило… от-от, здається, тут вони… Ні… Знов прислухаємо. Чи то лист, чи то… Та й ізводило ж те прислухання!
Тихо. Тільки птаство пурхає, співа та щебече, та поранній вітрець ледве шелестить листом.
Минає й ранок… Вже й по півдні…
— Їдуть! — промовив Микита.
Чуємо… Ближче та ближче… От Жменя, от його помічники, от батько…
Не знайшли! Не піймали!
— На коней! — гримнув Жменя. Зизнув пугою, та до батька:
— Ти за нами слідком!
Попростували до панського двору. Батько побравсь за ними.
Тітка, що почала хреститися, дякуючи Пречисту, і хреста не звела: не минеться лісникові, що пущею втікають!
— Ви, діточки, не бійтесь… не журіться, — ледве з жалю промовляє, а нас тішить, — може, пан і змилується, може, подума: як його лісникові знати, як вгледіти… Пуща велика… Хіба ж так не бува, що якось… Мати Пречиста заступить…
А сама незчувається, що сльози старе її обличчя росють.
— Мати Пречиста милосердна… А якщо спостигне кара, то перетерпимо… Перетерпимо, діточки, бо хіба ж ми тільки терпимо? Усі… скрізь… Усі… скрізь…
— Годі вже, тіточко, — промовила Катря.
Вона, Катря, не плакала. Сиділа нерухомо у куточку.
А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу. Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора… І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть…
