Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею — хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плакала, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.
— Тітка кличе, — кажу.
— То ходім скоренько, — відказує.
— А чого вона досі стояла? — питаю, ідучи.
— Хто? — пита.
— Тая чорниця. Так поспішалася, а тут…
— Втомилася дуже…
— А чого тебе за руку держала?
— За руку? — немов дивує.
— Авжеж…
— Се тобі виснило, братіку…
— Бачив! — наполягаю.
— Оце реп’яшком узявся! — жартує.
— А я таки бачив! — наполягаю. — Добре бачив!
— Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?
І стихенька обійма мене за шию рукою.
— Хіба тобі що шкодить? — перепитує.
— Мені нічого те не шкодить, — одказую.
— То й покинь за те думати…
І знов мене любенько притуля до себе…
А тітка Мокрина вже устріч вийшла.
— Як же ти забарилася, дитино! — каже. — Мабуть, далеко проводила?
— То поскорімось по зілля, — одказує Катря, — сонечко вже низенько.
— Ти б, Катрусю, так далеко не бралася, — знов почина тітка Мокрина, — втомишся, голубко.
— Та я, тіточко, така здорова, як тур у горах! — жартує Катря.
— Де вже там! — зітха тітка Мокрина, — ти така, як…
Глянула та вже не сказала: “Як з хреста спущена”, бо дівчина стояла, немов повна рожа в променю — може, й хмари купчаться близенько, може, й помороз недалечко, а вона поки що пишається. І така вона пахуча та розкішна.
Проте спинила:
— Не хвалися, дитино, бо не гаразд хвалитись. Скажи: “Дякувати Господеві, трохи ніби ульжило”, а хвалитися не треба… бо як в недобру годину похвалитись, то можна й спокаятись…
— Я, тіточко, не врічлива…
— Не жартуй тим, серце… Ходім вже, коли йти…
Як все те давнє устає перед очима! І той давній тодішній вітерець на мене дихає, і той промінь тодішній мене гріє… Не копа вже років минула, як я йшов тою рідною пущею, збігав у той яр, у яровий змрок зелений, — лиснилися криничовини, а холодок, пахучий та ласкавий, наче жалував.
Назбирали зілля, нарубав я клечання. Та чи зілля збираю, чи рубаю клечання, не забуваю чорницю і очі її огневі… З думки не йде…
І спати полягали, і поснули усі, а я все смажу собі голову: де я тії очі іскристі бачив?
VI
Скоро по Зелених святах перечули ми через Максима, що з двору втекло ще двоє — молодий парубок Ївко Бартош і Кривохижка Влас, вже підтоптаний дохожалий чоловік, покинув недужу жінку.
— Господи милостивий! — жахається тітка Мокрина. — Куди він, старий, подрався? Хіба де лучче знайде? Чи ще не гірш буде!..
— А може, так думав: хоч гірше, аби інше, — догадується Максим.
— Що та бідна жінка перетерпіла! Покинув.
— Еге. В його жінка добра — сама, славлють, йому нараяла: “Тікай, друже, щоб мені на твою муку не дивитись та легше помирати”.
— Та, здається, його ж ще коли карано, — згадує тітка Мокрина, — ще, мабуть, на пущення, і не втікав, ніби й не замірявсь, — бо я його якось бачила — приходив до Левка по обіддя. Піклувавсь, що жінка нездужає, казав, неодмінно треба йому собі кобеняк справити… за лихо й не нагадував.
— А трапляється так часом, що за давнене лихо чоловік не нагадує, гне обіддя, приміряється кобеняк справляти, та зразу і втече… наче його вихрем винесе, — чи жартує, чи кепкує Максим.
Він тоді саме косив у нас в лісі — були такі в пана улюблені сиві коні, що нібито мусили вони живитися гаєвою травицею. Не дурно ж кажуть, що пани, як дурні, — що схотять, то й роблять, — то в нас він днював і ночував, і, примічаю, усе він ніби з батьком радиться. Оце по вечері як посідають де-небудь оддалік, то зорі висиплються і попригаснуть, а вони все розмовляють. Ми спати полягаємо, а розмова все точиться. Батько свого доводить звичайно спокійненько, а Максим як почне — упевняє, вговоряє чи що, то часом зопалу аж крикне.
А мої цікаві вуха трохи не розпадаються, так наструнчую, та ба! Не приймають мене до кумпанії, — аби підсунувся, став прислухати, зараз: “Іди, Матвійку, по те або погляди там або тут”. Я незабаром второпав, що мене поки що не завітають, вже не наближався і, своєю уразкою не хвалячись, потлумив жаль.
А проте я таки дещо почув… деякі летючі слова поперехоплював…
— Оце улеву — дощу сподівалися, — каже Максим батькові, — а та градова хмара обминула нас далеко.
“Нащо йому та хмара”, — думаю. Бо ж добре я чув якось, як він казав батькові: “Якби нахмарило”.
Того дня, що Максим впорався з сіном і мусив братись додому, трохи зарані ми сіли вечеряти. А ніч видна-таки, у хаті всі кутки світяться. Коли грюк — аж у двері Мелася Чубатка, Овдія Чубатого, дрочиловського лісника, чепурненька жінка — молодиця вручна, кругленька, як цибулька, бистренька, як метелик… Вона не дуже до нас вчащала, а як вже коли одвідає, то певно цілісенький глек брехеньки розіб’є. А свіготка! а лепетлива! а дроботуня!
— Здоровенькі були, повечерявши, — вітає. — Я до вас на хвилиночку, бо дуже поспішаюся додому — там в мене такого діла, що аж голова біла; та ще й не знаю, як його поночі йти… Казала чоловікові: гляди ж, неодмінно прийди до зовиці — я, бачте, зовицю Стеху одвідувала, — та проведеш мене додому, а він не прийшов… горе мені з ним! То вже до вас забігла… Біжу, та так боюсь, так боюсь… Боже!
А батько й каже:
— Хіба вас яке вовченя налякало?
— Ой, не кажіть! Ви тут сидите у своїй пущі і нічого не чуєте, а там таке робиться, Мати Божа! Не знаєте, що діється у Кривчуках? Боже свідче!
Та аж рученьками сплеснула.
А тітка Мокрина зараз допитуватись:
— А що ж там у Кривчуках, Меласю?
— Ой, і спом’янути страхаюсь… Та вже від вас не потаю. Ой, Боже ж мій милий! Боже ж мій добрий!
— Та розказуйте вже, серце, розказуйте, — просить тітка Мокрина. — Що там таке? Яка напасть?
— Ой, напасть, напасть… У п’ятницю кажу я чоловікові: надумалася, кажу, у Кривчуки одвідати куму Зозулиху. То що, одказує, як надумала одвідать, то й одвідай. Я ранесенько і побралась. Кума так мені рада, що господи… Заночуй, просить, кумцю, бо мені самотненько, — її чоловік, знаєте, мабуть, як восени втік, то й досі нема, — я й заночувала. Се позавчора, а вчора вранці заходжуюсь додому, коли гульк у хату кумина сестра Оришка, панська покоївка, та така, матінко, вилякана, аж труситься. Бачу, хоче щось оповістити і варується. Не бійся, любко, вговоряю, кажи усе чисто, бо зо мною поговориш, то як у піч укинеш… Тоді вже вона усе чисто розказала… Ой, Мати Божа! І розказувати боязно! Та вже від вас не потаю, а ви ж нікому в світі… Оце ж у ту-таки п’ятінку, що я до куми вибралась, панство опівночі повечеряли. Пан книжку став читати, а пані сіла проти дзеркала і загадала Оришці кучері їй у папірчики завивати. Округи тиша — звісно, опівночі… Коли щось близенько як затупотить, як затупотить… “Що се тупотить, — каже пан, — наче хто конем у двір в’їхав. Та до вікна, дивиться. А пані йому: “Ти не жив, як не вимислиш абияку дурницю! Хто б то мав уночі приїхати?” А тут як загуркотіло, затуркотіло, загримало, загаласувало по покоях — боже світе! Та у двері гості! Та аж семеро, матінко. А за ними ще семеро, та ще, та ще… Безліч… та усі, як орли, та усі, серденько, узброєні аж по вуха… Списи такі страшенні, шаблюки, рушниці, самопали… а ножі, а сокири…
— Се вже Оришка передала, мабуть, куті меду — щось засолодке! — каже Максим.
— То ви такий неймовірний, — трохи усердилась Мелашка, — на свої очі бачитимете, то й то віри не доймете.
А тітка:
— Та ну ж бо, Меласю, розказуйте, розказуйте.
— Вхопили пана й пані, скрутили, кинули долі, та як почали господарювати, як почали… Боже світе!
— Вбито? — скрикнула тітка Мокрина.
— Ой, трошечки, трошечки що не вбито… трошечки… і покойових дівчат поскручували, і всеньку челядь… Один скручує Оришку та приказує: “Гляди ж, чорноброва, лежи мені тихо, бо як поворухнешся, то вже не кажи: моя мамо, — я тебе замордую!” Приказує та приморгує, серце, та сміється, а погляд, як блискавиця. А вуси такі страшенно довгі, що як нахилився її в’язати, то вони по чолі лоскочуть… Зав’язує їй вуста та ще наче жартує: “Чи дихаєш? — пита. — Бо шкода таку співочу душити”… бо вона, та Оришка, така, що оце слізьми вмиється, а вийшла з покоїв — і заспівала… А він, матінко, і те зна, бо характерник… Він ще їй щось приказував, та не признається вона, — почала та й зупинилася. Тільки наминула, та й годі. А я таки допитаюся… Умисне піду до куми.
А тітка Мокрина промовляє:
— Мати Божа! Мати Божа!
— Позабирали злото, срібло, перли, оксамити, атласи — усе чисто, та й зникли, наче їх не було… Зникли, серце, як мара… А панство лежить скручене — бо теж, не жартуючи, скрутили… як залізом. Відспівали опівночі півні, співають вже й на світання… Пан не рухне, лежить, як галушка, а пані як почала репетувати, як почала… ревла, як тур… — Хіба не знаєте, яка? Там така, що кам’яну гору пересіче! То покотом, то поповзом, то підскоком таки якось доп’ялась до порога, та головою, любочко, у двері, та головою — аж двері заспівали, та знов гукати, та знов покотом, та знов підскоком до другого порогу. А сонечко вже у всі вікна променіє — та знов репетувати: “Оришко! Ганно! Параско! Іване! Грицько!” А ті ані пари з уст — поскручувані! Репетувала б вона хто його зна поки, коли б не холодківський Омелько Шпак… Несе той Омелько Шпак лист від свого пана і в див йому, що вже сонечко геть-геть підбилося, а в дворі, наче серед степу: ані голосу людського, аніякого руху. Загляда у стайню, а там, любочко, возниця той, Іван Дейнека, — наче у сповиточку! Шпак його визволяти — та обоє до кухаря, до челяді, та усі тлумом у покої рятувати панів. Пан дуже, мабуть, перелякався — і голосу в його нема, а пані б’ється, а пані кричить — аж синя. Підвели, розкрутили… як зірветься вона, як затупотить на челядь: “Де ви були? Де були?” — Скручені, кажуть, уста нам позатулені… Не второпає, що їй кажуть, кидається, як несамовита, по покоях: “Я вам! Я вас! Знатимете! Пам’ятатимете!” Зараз по справника. “Біжи! Лети!” Скочили по справника, хто його зна, що й буде! Там тепер уся челядь, як нежива. “А дівчатам, — хвалилась пані, — таку кару завдам, таку кару”… І хто його зна, що буде! Хоч з мосту та в воду!.. А пани наїздять та наїздять — із Лучки, із Махночки, із Красноборовки, із Журавки, — та все радяться, як тих гайдамаків запопасти. І звідки ті гайдамаки взялися? І куди вони зникли? Зникли, як здиміли! Чи ж таки їх не знайдуть? Як на мою думку, то їх таки застукають, хоч вони, може, й характерники.
Оце спитайте мене, що діялось позаторік, то, може, й не згадаю — навіть забуваю і сьогорічне, а те стародавнє немов перед очима. Коли яка пташка кудою пурхнула, де який вітрець повіяв, хто яке слово промовив — усе, як викуте, в серці… Давненько та лепетлива Мелася Чубатка по тім березі, а ось вона тут, блискотить очима та дроботить… Бачив я її і стареньку, та старенька згадується мені, наче крізь туман, а стоїть жива в очах та давня чорнява білозубочка у червоному очіпку, швидка, як мотиль, а вертка, як дзиґа, невгавуща, як вода в лотоках…
— А в Зарубинцях не чутно за тих гайдамаків, Максиме? — пита тітка Мокрина.
— Може, я й чув, — одказує, — та вже й забув, що там плескали.
