Мелашка перехоплює:
— Як то? Як то? Я питала Гершкову небогу, що шинок держить у Зарубинцях, то, каже, такий там розрух, що батько сина, а чоловік жінку забувають, як звати… Недалечко там, десь коло попової греблі хтось вже бачив тих гайдамаків, — так, кажуть, вигравають кіньми, і хвалилися: “Усіх, хвалилися, порубаємо!” Моя годино! Доскочуть вони, серце, і до нашої пущі і до вашої… Певно…
— А поки що час мені пущу оглянути, — каже батько.
— Та мені час додому, — додає Максим.
Та до Чубатки:
— Може, проведемо вас, як ви такі налякані дуже?
— Ой, проведіть, проведіть, голубе, бо поспішаюся, так поспішаюсь, а боюсь… Ходім, ходім…
Та, спинившись на порозі:
— Застукають вони нас, тітко Мокрино, застукають, любко, як пити дадуть… А там такі вони, славлють, немилосердні, такі немилосердні… Замордують! Ой, застукають…
— Поспішаймося трохи, — знов каже Максим, — щоб часом нас не застукали от тут у лісника на хатньому порозі.
— Ой, не лякайте мене, Максиме, бо й так серце колотиться, не вгаваючи… Ходім, ходім хутенько, бо чоловік давненько, мабуть, виглядає…
— А що, — кажу, — як ті гайдамаки та справді заскочуть?
Тітка Мокрина, хоч в самої, може, тенькає серце, заспокоювати та вговоряти:
— Хай Бог милує, дитино! Не лякайся, голубе, бо та Чубатка часом набазікає, що на вербі груші… Катре, любко! Що се ти в задумі?
Катря наче прокинулась і знов узялася за свої мережки.
— Ти не бійся, серце. Що бог навине, того ніхто не мине.
— Я, тіточко, не боюся.
— Часом правди на ноготок, а приложиться на локоток, доню…
— Авжеж, тіточко.
— Як Божа воля, діточки, то, кажуть, вирнеш і з моря, то вповаймо на Господа. На віку, мовляв, як на довгій ниві, усяке трапляється; часом здається, що дожився вже до самого краю — тільки й ходу, що з моста та в воду, а Господь і визволить. От хоч би й я: чого-то я не знала в світі — бачилось усе, зналось усе… А ось дожила до сивої скроні, та ще Господь і здоров’ячка дає на потрібну роботу. То не турбуймося, голуб’ятка… Вповаймо на Пречисту.
— А як таки заскочуть? — кажу.
— Щоб ти мені і думати про се покинув, Матвійко! — ніби гримнула тітка Мокрина. — Чуєш? Ти от лучче послухай, як колись твоя стара тітка та ведмедя вилякала. Прилучилося те давненько, ще як я дівувала і червоним маком квітчалася… Того року суниць і полуниць така сила зародила, що й не сказати — по лісі, по полянах скрізь як кармазином вкрито. І так нам, дівчатам, ті суниці аж пахнуть. А в чорноставську пущу ми і тоді за старого пана боялися заглядать. Що його робить! Коли Настя Несвітайлова і надумала; то то ж була вигадчиця, то то ж була замислівка! А вже як чого сильне забажа, то ніхто не переконає — свого докаже. А бистра, як блискавиця, а весела! Велося, як і іншим — горенько знала, — а ніколи не журилася, не смутовала. “Нехай і так, — було каже, — а я таки веселюся… Хоч плач, хоч танцюй, — каже, — лихо буде — нумо ж танцювати”. Хто б то сказав, що така їй доля судиться! Втопилася! Заручилась вона з Яковом Поліщуком, а того негадано віддано у москалі: старий пан, як і теперішній, був марнотний дуже і дражливий. Як угнівається, то знічев’я людину не те, що упосліднить, а й занапастить навіки… Щось він спитав, а Яков ніби не до ладу відказав, розпалився, осатанів: “У москалі дармобита!” Не дали і попрощатись з зарученицею. А вона тільки здалека подивилась услід, а далі тихенько пішла, посиділа в березі, розплела косу, як на дівоч-вечір, та кинулась в саму бистрю, в глибину… Молоденька — у 17-й рік уступала, а гарна, як іскра… Отаке-то, дітки, на світі діється… Матвійку, ти чого насторожився? Ти лучче слухай, що я розказую… Так оце ж Настя й надумала: “Гайда у Чорну Дібровку! Хоч далеченько, та вже там улакомимось, усолодимось донехочу — лісник там старий, як світ, не поженеться. Гайда у Чорну Дібровку!” Ми відмовлятися, змагатися, та вона усіх переконала. Побралися ми яром. Яр превеликий, іде заломами — густо поріс дубиною, стежинка крученая. Ми собі весело йдемо, жартуємо… Коли невеличка тіснинка, а в тіснинці…
Та й не доказала, скрикнула не своїм голосом, бо десь розлігся такий виляск, що аж за озером одлунало… Скрикнула не своїм голосом, кинулась до мене, до Катрі, схопила, притулила… Збіліла, як хустка, хоче щось промовити-не здола.
— Се десь пугою виляснуло, — каже Катря. Та, вислизнувши з тітчиних рук, до дверей:
— Подивлюсь, чи не з панського двора до нас їдуть, — і зникла.
А я за Катрею… А тітка Мокрина за мною, вхопила, не пуска.
— Катре! Катре! — гукає.
— Та чого ви так налякалися того виляска! — кажу (хоч почувши, сам трохи іздригнувсь). — Се хтось їде та пугою виляснув.
Не слухає, та все гука:
— Катре! Катре! Де вона поділася?
— Ось я, — одгукується Катря і вийшла з гущавини.
— Се десь далеко, — каже. — Округи тихо і нікого нема…
І справді, округи тихо і нікого нема.
— Проте наче зблизька виляснуло, — кажу.
— Се нам так почулося, — упевняє.
VII
Минув тиждень.
— Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, — кажу тітці, — а вони й забарились…
— От се молодиця! От се вітролетка! — свариться тітка. — Ти послухай, то вона тобі розкаже і прикаже! Вимислила гайдамаків! Які там у Господа гайдамаки. Верзе молодичка не знать що…
— А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела… та щоб гарно… — кажу.
— От дурниця! Аби плескать! Ти мені не доймай віри, не вважай на ті байки…
— А з Бобриків знов поголосок… погромили там панську пасіку…
— То все брехенька, мій голубе…
— А ви ж самі вчора казали батькові…
— То що, що казала? От, казала, яке базікають.
— Ні, ви казали: ой, лишенько…
— Ой дитино, який же ти морочливий! Не слухаєш мене, журиш мене… Кажу, не турбуйся… І ти, Катрусю (до Катрі), не турбуйся.
— Я, тіточко, не турбуюсь, — одказує Катря.
— А чому раз у раз вибігаєш з хати? — глузую, — та прислухаєш, та виглядаєш? Мабуть, неправда?
— Тобі, мабуть, вменило, братіку…
— Ти не ходи далеко, голубко, — приказує тітка Катрі.
Я зараз чіплятись:
— А ви ж запевняєте, що гайдамаків нема, то чому не ходити?
— Ой Матвійку, Матвійку, журиш ти мене! — зітха тітка. — Чого б то вони мали по лісі блукати? Вона вишиватиме… Правда, Катре?
— Вишиватиму, тіточко…
— Ой Матвійку. Якби ти такий слухняний, як Катря…
А мене наче душить в хаті — тільки я дихаю, як вирвуся у пущу. Хоч оглядаюсь, а часом і добренько стрепенусь, сполохнусь, а таки никаю та никаю, та все наче чогось сподіваюся…
Минув і другий тиждень. Скрізь тихо, усе гаразд: пан усе залицяється та сватається, то з панського двору жодної новини — лихо поки що спить, Катря оздоровіла — тепер вже і тітка не пита, чи здужа, бо дівчина літа, як на крилах, робить, співаючи, а очі як різдвяні зорі… Настигли суниці, почали червоніть полуниці, розвеселяючи тітку — аби часинка — вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та в’яже у пучечки, та сипле на загнітку, сушить і в’ялить і на згагу, і на хрипоту, і на гризь, і на захолоду, і на вареники, та любує: “Ой, та й рясні! Ой, да виборні!” До того і годинка в Бога, — ані хмарочки. Ясненько сходить сонечко, ясно і заходить; ніч спаде, — то тиха…
Того останнього тижня якось разом почали до нас люди учащати. Під нашою пущею саме одбували косовицю і, сподіваючись молодика, дуже поспішалися, щоб заблаговрем’я у стоги вкидати. Ще на світ не займається, а вже коси крещуть, як блискавиці, не вгавають косарі і до вечора. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть до батька. А батько наче забув панський загад — прийма усіх. Посідають де-небудь оддалік хати і чи радяться, чи що… А далі почали вчащати поруч з нашими чорноставськими і чужесільні люди: то з Кривчуків, то з Зарубинець, приходять і з Книшівки, і з Очеретного. Став одвідувати і Овдій Чубатий, що, мовляла його жінка Мелася, наче прикипів у своїй Дрочиловській пущі. Кремезний був, наче з щирого заліза, сивувату голову мусить трохи хилити, бо стелі достає, очі огневі, огнеметні. Як списом проймають… Голос, як дзвін, хоч слово не хапливе, а розважне. Чую, каже батькові, — найпридобніш буде оборудувати на Ляховому шпилю — побачать в Кривчуках і в Шатрищах; а з Кривчуковської кручі дамо гасло аж у Водолаги.
— А ми з Степової погаслуємо у Розкопаньці, — каже Максим…
Степова — то висока, спичаста могила за Чорноставом, а Ляхів шпиль висився понад усією округою в кінець Дрочиловської пущі.
Когось дожидають. Чи ж тих, мовляв, гайдамаків? Хоч я й смажив собі голову, безскутешне мізкую. Чи що собі замишляють старші, і в чім тут сила, а проте у своїх дитячих забавках кохався. Втоплюся у розвагу, а навернеться бавильце, то й забув.
Нагледів я старого прегарного пугача і довгенько морочився, поки його таки витропив аж у вовчім яру коло самої вовковні.
Колись побавився пан, ловлячи вовків, занедбав тую ловитву, і зосталась велика глибоченна яма, як яр глибокий. А навкруги позаросло так, що й не проглянути, та тернина, та повзунка, та дереза, та чепиця. Як я тудою уперше продряпався, то пика в мене стала, як писанка.
Хоч витропив я того пугача, а гнізда його не знайшов — тільки дурно подрав штани, лазячи по тому дуплавому дереву, та, впавши з дуба, гарненько забив потилицю і трохи не повидовбував очі на спички. Та все б те нічого, якби вскурав.
Треба ж таки мені того невірного пугача конешне дістати. Узброївся, як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні, бо думка така, що до смерку він ховатиметься, то я, може, застукаю його у дуплі. Поскоряюся та роздумую, як здатно орудуватиму, — в думці пугач вже в мене в руці, — коли разом я зупинився: що се, наче десь близько люльку палять. “Оце приснилось”, — думаю і знов поспішаюся. Тихо у яру, а таки заходень з гори легенько тягне — от потягло, і знов чую: палять люльку… Наче мене холодом обвіяло, а таки йду до своєї наміченої стежечки — так, не стежиночка, а, сказати, нитиночка. Ступаю, розгортаючи терен, та й каменію: серед вовковні збатовано двоє коней, а на колоді хтось сидить і курить люльку… Дременув я з яру, наче мене з лука спрягло.
Спинив, перестрівши, батька.
— Чого се, синку, так гониш? — пита.
— Тату! — кажу, — тату!
Та й не вимовлю зразу, бо дух захопило.
— Тату, там у вовчім яру у вовковні двоє коней збахтажено, а хтось сидить на колоді і курить люльку.
— Дуже злякався? — пита.
— Злякався, тату…
