— Слухай, сину: ти нічого того не бачив. Чуєш?
— Чую, тату, не признаюсь.
Він нічого більш не приказав, а я нічого не питав, а не признався б, хоч би мене на капусту сікли, на локшину кришили, змололи на дрібочки. Ідемо поруч.
— Голова в тебе, синку, як стріха, — каже.
Та простяга руку і погладив мене по голівці. І так мені серце взрушалося, наче питима мати пригорнула… Ніби радію і плакати хочу.
— А тітка щодня загадує причепуритись.
А моє серце так розмилувалося, що зразу і слова не промовлю. А далі питаю:
— Тату! — питаю, — чи ті гайдамаки заскочуть?
— А ти, мабуть, хутко їх сподіваєшся, бо гарно приховав свої маєтки?
А я, викопавши як чималеньку ямку, склав туди ґринджолки, вершу, нову пугу, волошок, свистачку, та ще деяке хлоп’яче добро, прикидав камінцями, притрусив земелькою і зіллячком і певний, що зроду-віку ніхто тієї схованки не вишукає.
— Як се ви, тату, вишукали? — дивуюся.
— Може б, і не вишукав, та з угорка бачив, як ти порався, ховаючи.
— А гайдамаки як прискочуть, тату, то людей рубатимуть?
— Ні, сину.
— А я трохи боявся.
— Не бійся.
Я у той мент і послухав — от наче він загадав мені води принести абощо…
— Вже не боюсь, тату.
— І добре, синку.
— А тітка, — кажу, — бачила гайдамаків колись давно, то хвалилась, так дуже злякалась.
Та й розказую йому, що чув. А він слуха. Ідемо панським шляхом — широкий шлях, крізь пущу від краю до краю, звавсь панський, бо ним пан їздив гуляти, коли з убочної просіки Максим, а за ним якийсь незнайомий кремез. Максим високий, а той і Максима переріс, голова руда, як щире золото, а сам чорнявий.
— Усе гаразд, — каже Максим.
Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд…
— На тому тижні? — пита батько.
— Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, — одказує рудий кремез. — А ви не забаритесь?
— Не забаримось, — каже батько.
А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє… ще і ще…
— Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, — каже Овдій.
І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.
— Іди собі, синку, додому, — каже мені. — Ти нічого не бачив і не чув?
— Еге, тату, нічого не бачив і не чув.
Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво… І мені тільки б крила бракували, а то б полетів…
— Нагулявся, синочку? — пита тітка Мокрина. — Може, їстки хочеш?
Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.
— Тіточко! — скричав, — та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?
— Ні, дитино, дякувати Господеві… А ти, мабуть, далеко гуляв?
— Що се ви, тіточко! та я тут… близесенько.
— А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.
— Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! [На цьому місці рукопис уривається.]
