Він неначе того й жадав і змовк.
— Ходіть, — промовляє вона крізь сльози, — ходіть за мною, подивіться!
Веде його на згірочок та й показує. — простягає руку вдалину: у присмерку ледве-на-ледве по степу росяному шлях мрівся… “Се, — каже, — се шлях на мою сторону”.
Поглянув він на той шлях, та і в його серце розжалілося, як наче од свого власного смутку.
Стояли собі, забувшися, що час не стоїть.
Вона питала: чи є в його мати? чи батько живий.
— Нема в мене ні батька, ні матері.
— Як і у мене, — каже, — і я сирота.
Любо йому було те слово почути, як же любо! Коли б родина була в його — сам би відцурався тоді.
А жінка? А Галя його?
І промигнула вона в його по душі, як холодний вітер, і вже ніяк не зміг він ані мислі одігнать, ані занедбать думки тієї: наче холодний вітер, кажу, віяв по душі з тією думкою.
А дівчина пита: де його хата стоїть, які в його сусіди?
Він розказав, де його хата стоїть, пойменував сусід своїх — не наменув тільки про Галю. Йому усе чогось здавалося, що ось-ось поспитає дівчина в його: “А жінка ваша?” — і серце йому омирало…
Півні заспівали по селі.
— Та вже пізненько! — промовили обоє разом. — Се вже перші півні співають.
— Прощайте! — каже Павло.
— На добраніч! — привітала його дівчина, зникаючи у темноті.
IV
Бачилися і на третій вечір, бачились і на четвертий; стали сходитись щодня. Смеркає, вечір — вони й стрічаються. Він не просив виходити, не казала вона — вийду, а якось сам він дожидав, вона сама вийшла. Розмовляють, розпитуються, розказують. Він ізгадав, як служив колись у лихих людей наймитом… Ніхто ще такечки не нарікав на його долю недобру, ніхто ще такими сльозами бідування його не оплакав — жаркими та гіркими, — так-то йому здавалося, — як ся дівчина чужостороння. Вона знов йому вимовляла свій жаль, свою тугу на серці… як же жалував, як спочував! Адже й на світі йому не було ще такої другої безщасної, такої любої дівчини!
День по дню минає, вечір по вечорі, а вони собі усе сходяться, та говорять, та усе лучче звичаються. Скаржиться дівчина на тугу, а вже в самої серце дуже весело чогось стрепехається — туга тая розпадається наче. Жалує він її сльози журливії, а ще лучче — любує поглядом ласкавим. Спершу дожидали побачиться так, як дня сонячного, що його дожидає чоловік і радіє; одживіє, дождавшися; а далі вже стали дожидати з тугою пекучою, з смутком нетерплячим, як кохання того дожидають…
Авжеж! покохалися! А ті любощі-немощі — гірш вони над усі болещі у світі, не одходить від їх ні жодна воріжка-знатниця. Вже й літечко красне розповнилося, цвіло, а Варка все ще не знала, що він жонатий. Чи то ж село маленьке, чи то ж усіх назнаться? А вона ж із двору панського не виходила. За його ніколи не говорила нікому і ніколи не питала нікого.
А Павлу все важче та важче ужитися. Те кохання, що його одживило, живу й муку йому собою завдало. Частесенько-часто, сидячи поруч із дівчиною, роздумувався він про свою жінку; слухаючи дівчину, чувся йому голосок із його хати… А прийде додому: й нудно й трудно, і уразливе й соромно… шукає-питає якого діла — робота рук не йметься; заговорить — гірка його розмова, ущипливі слова… А Галя все так, як і була, — привітна та ясна. Як вже він не вередує, вона догоджа. Бувало, чого вже вона не почує, чого він не скаже, як не зневажить! а вона: “Голубе мій! серце моє!” Обніме свою голову він та й із хати утікає.
Душно було йому коло Галі — від жалю, від суму; від її погляду люблячого ще скрутніш… біг він до дівчини — чорна туга з ним… Давно вже хотів він признатись, що жонатий, та не признававсь. Далі одважився — треба!
З тією думкою прийшов він до неї; вона його дожидає, кинулася до його, своїм питаннячком хвитким не дала йому вимовити слова.
— Чого такий? — жалує його. — Чи нездужаєш? Боже мій добрий! Нездужаєш? Скажи! Чому не говориш? Говори-бо! — а сама так і припадає до його.
“Я жонатий”, — хотів він вимовити, та каже:
— Дівчино! чи любиш ти мене вірно?.. Чи щиро?
— Більше батька рідного, більше матусі питимої! краще світу красного, лучче свого життя молодого.
Та й пригорнулася до його, як дитина до матері. Обійняла його великая туга, сум сумний.
— Дівчино, — говорить, — я жонатий, в мене жінка є…
Вона як була коло його — і не одхитнулась.
— Що? — питає.
— Жінка є в мене… Чуєш, дівчино? Знатимеш?
Схопилася вона.
— Це жарти такі чи правда така?
— Правда щирая.
Стенулась од його бігти, сама себе не пам’ятаючи. Він не пустив; за руку держить, прихиляє до себе.
— Годі! — погукнула на весь голос свій, аж загуло у темноті. — Чого тобі треба? Де ж твоя жінка? Веди мене до неї, нехай побачимося! Пусти мене! Я тебе не хочу! Я жити не хочу у світі! Як я тебе покохала, лихого чоловіка!
— Серце моє, не плач, постривай, — промовляє до неї, начеб справді мав чим втішити її і порадити. — Не кидай ти мене, — просить, — не втікай од мене!.. не кидай!..
— Не кидати? Як же мені бути з тобою, з чужим чоловіком? Чужий, на всі віки чужий! У тебе Бога нема!.. Нехай же так важко тобі, як ти занапастив мене!
— Тебе і себе, дівчино!
— Іди ж собі геть від мене! Йди! Щоб не бачити тебе! Щоб тебе не чути! Лучче б ти вмер… Що ж мені робити? Що мені діяти? Не кидай мене при лихій годині, — пожалуй!
І обіймає його, і ридає, і благає…
— Не покину! Вже пізно нам розлучатись. Я тебе кохаю, я тебе, поки життя мого, не покину!
V
Сперву вже повівало лихо над тим коханням, а це впрям пойняло, як вода. Як не бачаться — гіркий світ, а побачаться — ще гірший. Сидять, було, просиджують ніч темну рука з рукою, а в серці горенить мов отрутою.
* * *
— Розкажи мені, будь ласков, яка твоя жінка? — промовила Варка.
— Як же мені розказувати? — спитав… — І нащо питати?
— Розкажи мені, розкажи! Чого одвертаєшся? Як в мене нічим хвалитись перед тобою, ти мені похвалися!.. Яка ж вона? Яка краса її?
— Вона хороша.
— Спасибі Богу! Любить тебе?
— Любить.
— І жалує?
— Жалує.
— І добра й люба?
— Добра й люба.
— Чого ж тобі ще треба? Чого коло мене ти шукаєш? — погукнула. — Іди до своєї хати, до милої жінки!
— Годі, дівчино, годі! нащо розпитувать! Не так було б мені свою праву руку одрубати важко, як тую правду визнати-вимовити. Пожалуй ти лучче моєї бідної голови!
Вона вирвалась із його рук.
— Де ти з нею пізнався? — пита.
— Тут, у селі.
— І дуже вподобав одразу?
— Вона мені до вподоби була… А за що ти мені муки завдаєш, дівчино?
— І хутко її посватав?
— У півроку.
— Мав час на роздуму! Півроку зналися!.. І часто бачився тоді з нею? щодня?
— Щодня.
І от мов устала перед очима його та вісень тепла та ясна, коли він побрався з Галею: як тоді на полі серпи блискали, а на ланах широких коси дзвеніли зрана, а ввечері до села тягнули важкі вози, хитаючись; викладалися стіжки коло кожної хати, по усіх дворах чулися голоси веселі; як червоніли рясні яблука по садках, черкаючи крильцями, пурхали в гілках пташенята… Згадалося, як він вів Галю з церкви у рутяному віночку; як у його вбогенькій хатині веселіш стало і як запахло свіжими квітками за божничком… Гірко йому все теє пригадалося, як гірко згадується добро, що було колись тобі навіки миле і тебе не зрадило воно, не перейшло, а одбіг його сам чоловік невситимий. Нікого було йому винуватить, нічого осуждати, тільки хіба себе самого…
В його на руках дівчина його люблена ридала… Плакав і він того вечора сльозами.
VI
Занедужала Галя. Йшла якось по роботі з поля, удень душно було, а тут — де взявся вітер, буря, дощ ливний: захолодилася вона та й занедужала.
Лежала собі сама душею. Доходили молодиці знакомї навідати; нашвидку пожуряться, пожалкують та й до свого діла поспинаються кожне. Павла вона сливе й не бачила: удосвіта йде на роботу, а вертається трохи не опівночі.
“Де він буває?” — думалося їй. Коли б він ходив межи люди, чула б од молодиць, а молодиці питалися, чому се її чоловіка не видко ніде. “Де ж він буває? Десь на самоті тужить, як колись…” Згадала вона, що колись ще, як зазнавалася з ним, вона його одшукувала в лузі, де понад річкою, або у гаю самого з журбою своєю: “Чи ж тепер такенька?” Тоді він зрадіє, було, її забачивши, тепереньки втікає… “Чи ж розлюбив? І як це розлюбляють? І за що? І чому? І нащо?” Думаючи і почує, що влита сльозами… “Оце, оце, — говорить сама до себе, — мов дитина, плачу… Оце!..” А сльози таки ллються невпинимі… Втомиться — роздрімається — все округи мішатись починає ув очах; що дослуха — наче крізь воду проточну, тільки чує добре серце своє, що болить воно рівно, однаково, болем болющим…
Такеньки минув тиждень, — коли їй вже зовсім недобре стало. Частіш почали молодиці убігати; причапали старі баби, охаючи. Всі входили в хату обережно, сиділи поважно — ніхто не всміхнеться; розмова тиха.
— Мабуть, мені помирати? — спитала Галя.
— Смерть не виміча нікого, моя дитино! — одказала їй стара бабуся, зовсім вже біла сама.
— Ви пожили вік, бабусенько… — промовила Галя.
— Пожила, доню. Смерті од Бога дожидаю…
— А я не сподівалася своєї такеньки хутко…
— Вона приходить непрошена, моя дитино!
— Он торік умерла Катря Кравчиха — молоденька, як ягода, була, — озвалась чорнява та жвава молодиця, пестячи дитину на руках.
— А Грімченка забули? Який парубок хороший, царство душі! — пригадала друга, зітхнувши.
— Люди молодії які мруть! — додала бабуся, схилившися на руку журливо.
День минав, мінивсь на вечір. Діти поснули на руках у молодиць; стали усі одна по другій розіходитись.
— А що се твого чоловіка нема? Вже люди з поля поприходили, — каже на Галю стара бабуся.
— Він зараз прийде…
— Може, куди завідав? Вбожество ваше, моя дитино… У кого він позичає?
— Я не знаю, бабусю…
— То я посиджу з тобою. Як тебе саму кидати?
— Ні, бабусенько, він зараз, таки зараз… прийде, не клопочіться, ідіть собі додому.
— Моя голубко, я при тобі побуду. При такій недузі самій не можна. Хто віченьки затулить, як твоя смерть прийде? Смерть не вість несе…
— Ні, бабусенько, ні, зозуленько, він прийде, не забариться… Я вже й одужала трохи… Здоровіш мені… А ви не турбуйтесь, вас дома діти дожидають, унучечки за ворітьми повибігали… Вас дома виглядають, не спатимуть…
