— Не спатимуть-таки, правда! Дожидають, мої голуб’ята! Оце як побачать, з ніг мене звалять, тая пустота! А тобі ж полегшало, доню?.. То й добре! Спасибі Богу! Прощавай, дитино!
І пішла собі старенька додому. Галі наче легко зітхнулося. Усі їй мішали; здавалося, що швидше вона його діждеться, як усі порозходяться, що хутче тоді його побачить…
А його нема та й нема — і довго не було.
Говірка на вулиці, тупання; ворота рипали, віконця стукали; усе чула Галя… все його не було… Далі вже стихло село, стемніло, темно, ніч… тоді він прийшов.
Вона руки до його простягла у радощах.
— Павло! ходи сюди до мене, серце!
Він до неї доступив і став.
— Схились до мене, підведи мене трохи.
Він схиливсь, підвів її, слова не мовлячи.
— Павло! — кажуть… — Я вмру, мені тебе кидати жалко-жалко!..
Він весь затрусився.
— Голубе мій! Коли б же моя сила, я б тебе над усім постановила… Я буду Бога прохать, щоб тобі розкоші, щоб тобі добре усе… я люблю тебе рідненько!..
Взяв його острах якийсь сумний: здавалося йому, що сама смерть холодна коло його поруч, — хотів бігти — не зміг ухитнутись з її ручок замлілих.
Щось вона ще говорила йому, та вже невиразно, нишком; очі заплющилися, ручки опали.
Він кинувся до віконця — одсунув, кинувся до дверей — відчинив, дихнув важко-глибоко з грудей… Озирнувсь — вона лежить, тільки дише. Сів він да й просидів цілісіньку ніч біля неї, прислухавшись, чи ще дише, думаючи: ось-ось перестане…
На другий день Галі ще гірш, і третій, і четвертий; всі смерті її доглядають… Лежить вона, очі все заплющені, нічого не чує, не знає…
Ідуть дні, полегкості нема їй… Із Варкою щодня Павло бачився нашвидку. В розмову вона не заходила.
Зійдуться.
— Що? — поспитає вона.
— Так саме… усе гіршає! — одкаже…
Та й годі. Посидять, обіймуться, як на смерть, та й розійдуться.
— Оце вже вона не переживе цієї ночі, — кажуть Павлу. — Се вона сьогодні така перед смертю, се й сон її смертний.
Він подививсь — вона наче тихо спала.
Стемніло. Прибіг до Варки. Як він її обняв, вона вже догадалася.
— Боже мій! Боже мій! — скрикнула. — Коли ж я одпочину? Коли муки тії перейдуть? Чи буде коли добро мені?
— Дівчино! — промовив їй. — Як воно нам само складається… Я гадав… я думав — на все піду, аж ось мені дорога гладка.
VII
Уступає у хату Павло, коли чує:
— Се ти, коханий?
Хотів ступати далі — похитнувсь.
— Не говори до неї, — шепотять йому молодиці в уха, — стань так коло неї, постій.
Підвели його й поставили перед Галею. Вона як вздріла — всміхнулася, дивилась на його поглядом своїм світлим, тихим.
— Се буває перед смертю, полегкість така… — жебоніло поза плечима в Павла.
На ніч зосталося молодиць дві. Галя незабаром знов спочила. Павло сів на лаві.
Молодиці шепоталися довгенько собі, а там і поснули. Він без сну сидів усю ніч темну до білого світу. На панщину не пішов: “В мене жінка присмертна”, — одпрохався тим.
Під обідню добу Галя прокинулась, зараз покликала до себе Павла.
— Оце вже й легш мені, легко зовсім, голубе мій! Коли б ще в силу вбратись…
Усміхається до його, говорячи.
Поминув сей день, поминула ніч — молодиці дивують та радіють: одужає Галя. У хаті загомоніли веселіш, не так вже побагату набігає одвідачів…
Павло, не пивши, не ївши, сном очі не освіживши, сидів, дожидав.
Вже три дні він Варки не бачив — не одходив од Галі…
А воно молоде, то швидко і виходилося собі, оздоровіло; вже й у рум’янцях, і весела — тішиться тим, що він усе тут, невідхідно…
Молодички нахожі його звичайненько на оздоровлення Галине вітають; чує він ізнову той голосочок веселенький у своїй хаті, та по кожній хвилинці сам собі визнає, що вона живе… вона не вмирала… не вмре… Й уростав з того визнаття гнів його на Галю, понімав його душу, начебто вона винна у тому була, начебто її воля вмирати чи жити…
— Оце вже я устану, мені вже зовсім добре, — каже йому.
Він дивився мовчки на неї.
— З мене вже впрям ледащичка стала, а роботи такого є…
Він до неї приступив та взяв її за плечі обома руками міцно.
— Ой пусти, пусти! — промовила, — як же бо ти кріпко!.. В мене й у голові закрутилося!
Він з якоюсь лихою втіхою дививсь, що така ще вона вутленька, хиленька…
— Ой, який же бо ти дужий! Коли б ще трохи дужче — задушив би мене навіки!
— Удушив би, кажеш?
— Атож!
Він споглянув ще на неї — вийшов, по дворі ходити став, думуючи, сумуючи, озираючись, начебто якого собі здобичу стеріг.
Гукнула його Галя обідати.
— Чого се ти так задумався? об чім все мислиш?
— А все думаю, хто кого посідає — сильний безсильного чи безсильний того?
— А вже ж сильний безсильного!
— Чи правда ж сьому? Кажуть, як маєш у руці що драгленьке, то пустити мусиш…
— А схочеш, то й не пустиш. Хочеш — понівечиш і встережеш, як встерегти.
— Добре кажеш, Галю! правду кажеш!
Засміявся, а там знову задумався. Вже смеркало надворі — вечір хмарний наближався. Здалека грім вигримляв закотом; вітер гнав бурею.
— Друже мій, чого усе думаєш? Скажи мені, — знов Галя озвалася до його.
— Що дужіш од усього на світі?
— А нема над кохання! — промовила, горнучись до нього.
— Добре кажеш, Галю! Правду кажеш! — так їй знов одказує і знов засміявся.
Щось грюкнуло так по хаті, що аж шибки забряжчали. Галя вжахнулась.
— Що се такеє? Хто се так стукає? Господи! наче хату обворушило!
Здригнувся й Павло! Одсунув віконце — у тьмі щось мріло, кидаючись, бігаючи, наче з землі хапало-збирало.
— Се так щось, — каже Галі, — може, ворітьми вітер.
— Ні, ні! Піди ти, подивись, друже мій, що се таке…
— А бачу ж, що нічого нема!
— Оце як налякалася я!
Відчинила двері — вітер як дмухне, аж засвистів; вона випустила двері з рук.
— Куди ти? — спитав Павло. — Не ходи!
— Я хотіла до відничка у сіни, води унести у хату.
— Я сам тобі внесу, не ходи!
Вийшов у сіни з кухликом, кинувся до дверей сінешніх, розчинив, виглядає, а йому просто два камені, один по другому, летять. Один камінь поуз голову дзизнув, а один у праве плече дав — він аж застогнав від болю.
— Варко! Варко! — кличе стиха. Ніхто не обізвавсь, побігло щось вулицею.
Він уніс води Галі і бере шапку.
— Куди се ти, Павло? — пита Галя.
— Треба мені!
І пішов хутко.
Зосталася Галя сама. Сіла вона шити. Шила та думала собі при тихому смутку. Відчиняла із часу до часу віконце — вдивлялася, прислухала — нічого не видко, нічого не чуть, крім вітру бушуючого…
VIII
Наздогнав Павло дівчину коло двору вже панського.
— Варко! тривай, зажди! — ледве промовляє вже: дух у бігу однявсь.
Схопив її обіруч.
— А що? — вигукнула дівчина, — одужала? Нащо ж ти дурив мене, заводив; чому не прийшов до мене, не сказав мені? Я дні й ночі спожидала, я гинула-пропадала, а ти коло неї упадав там… Чому ж не говориш до мене? Промов, заговори!
— Видужала, — одкаже їй.
— Се я знаю!.. А скажи, що робити мені, скажи та навчи! Ти мене з розуму звів: тепер навчи, як бути мені, — я сама не знаю!.. Я собі смерті хочу!..
