XI
Павло знов прийшов до хати, пильно на мертву подивився і сів у столу. Було ще рано. Він то сидів, то у віконце виглядав. Сонечко підбивалось угору. На вулиці чорна свита виявилась, одна й друга; замигтіли плахти, намітки, потупали діти: припало свято у той день — йшли люди до церкви.
Тоді устав Павло й собі, вбрався у нову кирею, червоним поясом підперезавсь, надів чорну шапку високу, ще оглянув мерлу, подумав та й пішов у комору. Приніс він з комори нову скриньку, ковану залізом, постановив коло тії лавки, де лежало Галине тіло, і відчинив. У скрині були плахти, намітки, очіпки — усе жіноче вбрання. Він дещо вибрав — покидав на лавці, а потім зняв мертву з лавки, зложив долі, головою на скриню нахилив, встромив їй у руку синю запаску. Подивився, чи добре, чи гаразд усе, — і вийшов.
Побравсь до церкви, одстояв службу. От люди вироїлися з церкви, ідуть, гудуть, інші до його обзиваються, питають, чого він такий смутний.
— Жінка в мене нездужає тяжко, — одказує усім Павло.
А тут вже зараз молодиці — одна почула, усі приступили: “Знов нездужа? знов лежить?” Жалкування та розпитування од їх… Ціла купа проводить Павла до хати. А Павло, йшовши, одвіт держав на всі питання, слухав, які ради йому радили.
Одчиняє він хату, уступив, молодиці з ним всипали, а вона лежить… Порух великий зчинився, плач ізняли, крик. Узяли Галю, поклали на лавці, ізливали водою, далі на руках — сказали: мертва.
А по улиці бігли діти, жінки йшли, поспиналися чоловіки; двері хатні навстіж стояли: одходило й приходило до хати миру — хто хотів.
Молодиці небіжчицю убрали. Павло сидів на полу; попліч сиділа коло його стара бабуся, розважала Павла, сама зітхаючи; з другого боку сидів чоловік, мовчки округи поглядаючи. Хата усе виповнялася людьми, що надходили.
Дивилися усі на покійницю: лежала вона, — сказав би спала, коли б не така біла смертно; дивилися на ту смужку чорну уподовж височка. Перші молодиці розказували, як зайшли вони з Павлом, і показували скриньку, на яку вбилася. Павло слухав. До його тулились з мовою, заходили з питанням. Інші його, Павла, жалкували, що зостався самотній, от як сирота… що вже не нажити йому другої такої дружини… Інші вмовляли не журиться — не вернеш! Павло усім одвітував звичайно, розмовляв до ладу, добре.
Впоряжався з людьми за домовину; свічечки з молодицями ставляв над умершою, засвічував; ходив прохать дяка псалтирю вичитувать; він сам копав яму глибоку і сам на плечах труну ніс. Приходили люди до його — вітав; розмова йшла — озивався; темна ніч наступала — на спочивок ішов, червоніло на світання — уставав. Він як під землею йшов аби на світ вибратись, так в його одна думка була тоді: Галю поховати.
Отже й поховали Галю і чорну над нею могилу висипали.
XII
Вечір зимовий, зоряний. По небу кілька білих хмарок снігових набучавіло; носиться сніг — то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде. Тихо усюди, й біло, й морозно. Оддалеки блимає огник на селі з двох оболонок — то в одній хаті світиться на досвітках.
Коло панського саду Павло давненько дожидає. Озираючись жахливо, вибігла його дівчина.
— Я на сю неділю старостів слатиму, Варко! — промовля Павло первим словом.
— Зажди, зажди пори! Люди судитимуть: не свого часу. Нехай забудуться; нехай забудемося й ми трохи!..
— А ти забуваєш?
— Я не хочу нагадувати… Я розважаюся, якомога…
— Ні, Варко! Я ждати не буду, не хочу… У неділю старости від мене будуть…
— Зажди, — просить, — погадай… зажди ще трохи…
— Що ж, докіль ти думатимеш? Доки розважатимешся? Треба тобі знати, що в мене розваги нема й забуття нема.
— Та годі-бо вже, годі. Нехай так буде, як буде, як сам ти знаєш.
Замовкли, стоять. Він у мислях сурумих, вона в боязких.
— Павло, ти свою хату не поваруєшся спродати? Ми собі нову купимо, — каже дівчина.
— Добре! — подає одказ Павло.
— Ти попитай людей нишком, — може, хто з селян спродує свою: чуєш? розпитаєшся?
— Добре! — одмовляє тим-таки словом ізнову…
XIII
Поміж другими хатами у селі стояла собі хатка престаренька, похиленька, та жив там у їй веселий, бравий чоловік Лукаш Каролець із жінкою.
Жили вони собі у согласці і нічим не журились: ні вбожеством своїм, ні так бідою, що люди самі собі часом зіб’ють або ізбоку прийде. Він поневіряв усяке лихо словом веселим, вона — розсудливим. Нема хліба, — бувало того не помалу, — то Лукаш і каже:
— А що, жінко, нема хліба?
— Нема, чоловіче.
— А в тебе нема копієчки про смерть?
— Нема й про смерть.
— Є, то розійдеться, а нема, то обійдеться.
— А вже ж, як нема де взяти, то нема, — обійдеться.
— Хіба зажуримось?
— А що по журінню? Не що воно порадить! Не лад і журитись.
— Хіба людей попросимо?
— Убогі не мають самі, а заможні скривляться. Не впада і людей прохать.
— Так води напиймось!
— Се можна, спити водички! То й напиймося собі на здоров’ячко!
Так вони й жили собі, своєї біди не спотворюючи. Та такі ж то обоє рум’яні та повновиді, коли б бачили! Завсіди в їх для кожного слово привітне, жваве, погляд веселий — він ходив старостою по весіллях у добрих людей, а вона свашкою запрошалася.
Увійшов Павло у їх хату: Лукаш сидів на печі, точив веретено, а жінка коло вікна шила. Жваво та весело розмова у їх ішла.
— Милості просимо! садовіться, — вітає Лукашиха Павла.
— Вашої милості просимо! — крикнув Лукаш із печі. Яка доля добра до нас занесла? Сідайте ж! От як бачите: в нас любо та мило — й бити нікого, і взяти нічого!
Павло сів.
— Я до вас, дядьку, — каже Лукашеві. — Я до вас діло маю.
— Вже я довіжуюся, прочуваю, добродію мій! Якесь хороше та веселе діло маємо?
— Хочу оженитись, прошу вас за старосту, коли ваша ласка.
— Добре, братіку, добре. Кого ж свататимемо?
— Варку Линівну.
— Оце, дружбо! Де ж вона така? Я не знаю, хоч таки добре у цікавого вдався.
— З панського двору…
— Еге, це заїжджа, пташка залітна!
— Я її знаю, — озвалася Лукашиха, — їй хоч би за гетьмана, то не страшно.
— Чи я її коли бачив, не пізнаю яка, бо вони із двору усе юрмою ходять: от хоть і на вечорниці — ціла юрма прискочить.
— Вона од усіх найкраща. Та отже була вона на весіллі у Совлука, висока дівчина, чорнява, у коралях.
— Го-го! Тепер вже я знаю, яка краля. Коли ж се ви зізналися, брате, що ніхто й не зміркував з добрих людей?
— Вона, славлють, заможна, — каже Лукашиха.
— Вбоїться за небагатим бути, небога, чи що? Ті багатирі усього лякаються, побіденні душі, їй же богу!
— Чому ж не піти, коли вподобала, — каже Лукашиха.
— А ось він, мабуь, зна, чи вподобала, — одказав Лукаш, моргаючи на Павла. — Наше діло — із Богом та й з доброю долею поберемось у хорошу годину…
Засватав Павло Варку, пани не боронили, весілля одбулося.
Вповалося Павлу, що зітхне він легш у сім’ї. Прагнув він; треба йому було конче когось при собі мати, душу жваву, голос живий чути.
XIV
Як вже одгуло весілля, зосталися молоді самі у хаті…
— Жінко! — каже Павло, — люба моя, кохана! подивись на мене, позмовся зо мною!
Бере її за руки, обіймає. Ніколи ще й разу вона його не бачила, щоб був він такий щасливий та веселий. А вона була й смутна, й неспокійна.
— Павло, — каже до його. — Тобі не страшно нічого?
— Не нагадуй про страхи; поминулися вони. Я тебе кохаю, тепер мені життя з тобою…
— Я боюся, Павло! Як же боюся, що люди дізнаються! Так мені й бачиться і чується, що найдуть купою у хату, покличуть нас голосами…
— Не дізнаються люди, — байдуже мені за люди!
— Добре тобі! Я сохну од думок та гадок з того часу ще… Боже, мій Боже! Що ж, як довідаються, — яка ганьба! Який суд!
— Я не боюся!
— Зашлють нас…
— Я не боюся!
Вона тоді заплакала слізьми.
— Ти, мабуть, нічого у світі не боїшся, — промовила до його докірливо.
— Я своєї душі, сам себе боюся! — одказав їй на те тихо, повагом, що аж їй самій страх у серце вкинувся, наче до неї який дух, мара несвітня озивається…
— А чого ж ти сам себе боїшся? — поспитала його вся переполошена.
— Мені усе йде голос, що вже він довіку не озветься, а я його чую — моя душа холоне…
— Господи! — покрикнула, затрусившися, — вона приходить до тебе! Вона до мене прийде!..
— Ні, не приходить вона…
— А ти ж голос чув…
— Годі, годі! Усе вже те оддаліло-проминуло — забувай та кохай мене…
Вона й рада — рада розважитись, радніша забути…
