День настав, був і минув, а коваль і забув думати, що сонечко сходить, світить і заходить, сидів у своїй хаті, наче який темний, сліпий, глухий чоловік. Та як звечоріло й соловейко щебетнув, як же він схаменувся тоді, й вхопив шапку, й помкнувся з хати – куди? – питаєте. А вже просто до гаю.
І от він у гаї, на тім самім місці… от сеє місце… ось воно… а ще їх нема… певно, зараз будуть. Чи вони разом прийдуть, чи одно по одному? Марта буде перша тут… (Світе Божий! то-то ж вона теперки поспішається! Зараз, певно, тут вже буде!)
Вгадав коваль – таке, бачте, враже, то як скажеш – наче по-мальованому виходить, а як що добре… Вгадав коваль, кажу: Марта прибігла, ледве дихає, покликала:
– Максиме! Максиме! – подивилась у всі боки і стала дожидати…
Хутко й наймит прибіг, ламаючи віти по дорозі, валячи кущі.
– Тут, кохана? – вимовив наймит, наче скарб несподіваний набрів, а сам щасливий, аж труситься. – Як же ти встигла?
– Я поспішалася до тебе… – І чутно по слову, яково було поспішатися, яково побачитися…
Щодня вони бачилися, і щодня коваль теж приходив за свідка і бачив, як вони віталися й прощалися, чув, як розмовляли й журилися. Щодня знав коваль, яка думка, яка сподіванка найшлася в Марти, знав, який жаль, яке лишко уразило наймита, на що вони важили, чим вони смутилися; усе він відав, сидячи поза кущами тихо, з своїм пожаленим серцем ревнивим…
Не можна потаїти сильного кашлю та доброго кохання й від дурня – кожен се зна, то й не диво, що й Рясниченко, простий парубок, завважив якось, що в Марти очі темніють і сіяють не по-давньому, що голосок дзвенить іначій, що зацвіла вона повним цвітом, і залюбував він дівчиною не в зауміру, а залюбувавши, став горнутись ближче, як тілько душа його насміляла. Раз у раз він їй стрічався, куди вона піде. “Добридні! Добривечори, добраночі, помагай боги, щасливо, здоровенькі були!” – тим усим щедрив він, так що коли б тільки усе по його слову чинилося, то щастя-здоровля в неї було б чортзна-поки. Спершу почавши слідувати дівчину любуючи, він не вважав на те, що дівчина бере стежки інші, як він, а тілько думав, як би її перестріти, а далі і вже мусив завважити, що дівчина просто звертає, зобачивши його. “За що? Чому? – запитавсь бідний паруб’яка, дивуючи. – Може, за що-небудь угнівалася? Отже, як насмілюся, то й поспитаю її…” Насмілявсь він, може, із тиждень, вже не присуваючись близько, а ходячи здалека, мало господарством своїм тішачись, не смакуючи вареники, уночі перевертаючи подушку під головою…
В Ряснички на той час було багато діла: і в городі, і в господі, з нитками, з полотнами, з ягодою, й з овощом, і з плодом, то можна було вберегтися її никливого погляду, її цікавого розуму.
– Що се ти наче нездужаєш трохи? – спитала вона парубка одного вечора, як він повернувся з поля та вона глянула на нього.
– Голова трохи болить, – одказав парубок звичайно, як одказують у всі віки парубки тоді, як болить у них біля лівого боку.
– Напийсь молока зараз, сину, свіженького молока.
І зараз унесла йому молока глечик і подала:
– Пий, пий, сину, більш – се добре, поможе тобі. Се, мабуть, в тебе від спеки.
Пив парубок, як молодий бичок, поки аж побачив денце.
– А що, полегшало? – спитала мати.
– Трохи полегшало ніби, – одказав Рясниченко. – Піду ще проходжуся. – І пішов з хати.
Самі, мабуть, вже знаєте, чи помага солодке молоко від жалю коханого, і поскорбите за парубка, що, вийшовши з своєї хати, зупинився, й зажурився, і не знав, що робити, – не вмів себе порадити.
– Ну вже тепер як тільки насмілюся, так і підійду, й спитаю усе, – аж уголос промовив, бідолаха, як усе стихло і стемніло зовсім і він вертавсь до хати своєї, й молоді сльози заросили йому обличчя, як дощ ливний…
– Чого він за тобою ходить? Чого він на тебе дивиться? – промовляв наймит до Марти, аж чорніючи на лиці з туги та з гніву. – Він тебе сватати хоче, я знаю! Він жених, він не наймит. Що ж, Марто? Може, прийдеться на весіллі вслуговувати?..
– Що робити кажеш, коханий? – питала Марта. – Як мені бути?
– Я не хочу, щоб він усліджував за тобою! Я не хочу, щоб він на очі мені навертавсь… От вже осінь, щодня сподівайсь – тебе прийдуть сватати… Як мені погибати?
– Я не піду ні за кого, коханий, – як не тобі, то й нікому не дістануся.
– А батько велить, присилує, приневолить…
– Не присилує, коханий, ні!
– Шарпатиме, мучитиме щогодини, щохвилини.
– Нехай і так, серце. Коли мені мука скрутніш, ніж життя з іншим, то б присилував, а мені усяка мука згодніш…
– Дівчино, я без тебе жити не схочу. Як розлука, то й смерть мені! Я умру за тобою!
А сам вже й зараз помирає, й хапа рученята любенько, й пригорта до серця дівчину вірну.
Боже, Боже з високого неба! чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже-світе! не перелічить ніхто, скільки потопилось, подушилось, пострілялось, порізалося від нього, – а посохло, пов’яло – то більш, ніж билія у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, а там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся…
Літечко вже миналося – осінь ішла. Ще не пов’яло ніщо, а вже пахло в’янію та ще пізніми квітками такеньки що аж у голові шуміло. Темні хмари проношувалися небом, грім вже не гримав, лист опадав з дерева.
– Ну, вже дочекалася я до самого краю! – заговорила Рясничка синові, як він прокинувся ранком та смутненько зітхнув. – Оце вже осінь – вже весілля усюди ладяться…. Вже годі!
– Що ж ви, мамо, думаєте? – спитав бідний хлопець.
– А що я думаю! Нехай сказиться той старий ворог Чабан! Щоб йому добра не вилучилося! Бодай його а корнем вигладило!
– Що ж ви думаєте, мамо?
– Що я думаю! Треба Марту вивірити, вивідати. Ти ж сам нічогісінько не тямиш, не знаєш досі, ге? Сьогодні іди перестрінь де-небудь і спитай її… Чи ж мені навчати, чи що, як залицятись до дівчини! Коваля вона не кохає, я примічала й за нею й за ним.
– А по чому ви примічаєте, мамо?
– Дурна дитино! По всьому: по слову, й по погляду, і по походу.
– Чи ж помилитись не можна ніколи?
– Ні, ні! Недурно він надувсь, як кулик на вітер, а вона – їй байдуже, вона не тура… Ти ж ходив усе услід за нею цими днями, – чи ж вона не прийма тебе, чи гордує?
– Вона якось втікає від мене.
– А ти й не доженеш, нещасливий! Може, дівчина тілько соромиться, а ти вже й злякавсь! Сьогодні треба усю правду виявити. Перестрінь і запитай. Чуєш?
– Чую, мамо.
– Та чи встоїш, чи спитаєш?
– Я спитаю, мамо. Хоч умру, а спитаю.
* * *
– Здоровенькі були! – голосненько промовила Рясничка, уходячи того дня до Чабана у двір і усіх озираючи. – Я оце до вас позичити кресала – загубила десь своє, а сина дома нема, завіявсь десь, то я вже до вас оце…
Чабан з наймитом облажували воза. Марта перебирала зелені гурки.
– От вам кресало, сусідко, – каже Чабан і подає кресало.
– Спасибі, сусідоньку, спасибі! Господарюєш, Марто? А я ще гурків не буду сього тижня засолювати, бо ще досі той бондар невірний діжечок не направив мені! Двічі син в його був, двічі сама до його удавалася – п’яниця такий, що Мати Божа!
Цокочучи безпечненько про бондаря, в Ряснички аж в очах ясно було від цікавого піклування, що се з Мартою сталося. Не ті очі, не те личко, не так “на добридень” промовила, іначій двигається.
– Я вже думала, поїду до куми у неділю, – цокотала Рясничка далі, – у неї діжок багато, чи не одступить. Марто, голубко, що тобі таке? Батько не чує – признайся мені: чи обидив батько, чи яке лихо? Кажи, серце, кажи, вони не чують.
Марта занялася, як зоря вечірня, рум’янцем і одказала тихенько:
– Ні, батько мене не обіжають.
– Що ж тобі? що ж тобі? Прийди до мене, поговоримо, моє золото! Що ж тобі? Та чого ти дивишся туди, на батька? Чого сей наймит нікчемний на нас визирився? Прийди до мене! Сусідоньку! – гукнула на Чабана. – Я вашу дочку запрошаю до себе! Нехай мені, старій, поможе трошки, – вже не здужаю я, зстаріла… вмирати пора!
– Ще поживіть, ще поживіть, – промовив Чабан, ніби вговоряючи. – Тепер время осіннєє, веселое: дочок оддають, синів женять, – додав він наче по тайності.
– Дай Боже й вам, і мені дождати, сусідоньку, – промовила Рясничиха, аж іздригнувшися. – Що ж, Мартусю, поможеш мені?
– Добре, – одказала Марта.
– Спасибі, голубко біла, спасибі! А поки що я тобі поможу гірки обирати. А чи ви чули, сусідоньку, що удовиця Крижка сина в малярі віддала? – спитала Рясничка Чабана.
– Чув, – одказав Чабан.
– Кожушки наші як довідалися, то зараз забажали собі малювання і хвалилися: “Поїдьмо, – хвалилися, – до того маляра і закупимо собі якесь малювання: се гарно у хаті”, – оповіда Рясничка.
– А гарно, мабуть, – одкаже Чабан.
– Наймитку, чи ти нездужаєш? – озвалась Рясничка до наймита.
– Я здужаю, дякувати Богу, – одказав наймит зглуха і не знімаючи очей з роботи.
– Якось ніби ізбляк на вид, як я от придивлюсь теперки. В мене син чогось кволиться, жаліється на голову усе. Горенько з тими дітьми у світі! А що се нашого коваля зовсім не видно? Наче за гроші показується між люди. Я вже його оце два дні ніде не набреду, де він никає… Сусідоньку, чи ви його бачили?
– Бачив вчора ввечері, – каже Чабан.
– Де ж ви його бачили?
– Він з гаю йшов.
– Оце гультяй який! Та бувайте ж здоровенькі, забарилася я. Приходь, Марто, до мене! Одвідай, серце!
І побігла додому Рясничка, піклуючись і готуючись, що то з Мартою за подія, по що Коваль до гаю ходив, що замишля Чабан, чого се наймит так очима поїдає?
А Чабан, проводивши її, промовив:
– Ся жінка якби примогла, то б зорі з неба зірвала або землю під собою поїдала.
Вечір осінній, темний, і Марта виходить з хати; ледві два ступні ступає – перед нею Рясниченко, ввесь біленький і зовсім смутненький.
– Марто, – промовляє він, – чи гнів на мене який маєш? – А сам дивиться у шапку.
– Ні, – одказала Марта.
Мабуть, хотів додати: “Чому втікаєш?” – парубок бідний, та не насміливсь очей звернути з шапки.
– Марто, чи підеш за мене? – почав він знов.
– Ні, –— одказала знов Марта.
– І… і вже сьому не бути? Не можна ніяк зарадити?
– Ні, Іване, – одказала Марта. – Не думай об мені, не займай мене, прошу тебе просьбою.
– Не буду, – промовив парубок, наче зварений. – Добривечір, Марто!
І пішов сам, як мала дитина, заплакав.
Мати стріла ще на дорозі й питає – що? І дивиться, і з одного вже погляду бачить – що. Змінилась на лиці, і очі іскрою спалахнули.
– Вона за мене не хоче, мамо, –— промовив парубок, – і годі вже її займати.
– Не хоче за тебе? Годі займати? – покрикнула Рясничка. – Кого ж вона хоче? Кого вона обрала, гадюка? Та ще не знаємо, що Чабан сам дума. Може, вона не хоче, та він жадає, то не буде вередуванню він потурати…
– Ні, вже, мамо, я її не займу більш.
– Не займеш, як батько даватиме?
– Ні, мамо. Вже не кажіть про се, бо жалко дуже…
Та й дуже ж жалко йому зробилося!
– Ні, се так не буде! Ні, так се не минеться! Я довідаюсь! Я дізнаюсь! Щось тут є! Є щось! – виговорювала Рясничка сама до себе.
* * *
– Я тебе тут дожидав, – промовляв наймит над рікою, стрічаючи й пригортаючи Марту. – Ти не знаєш, як я тебе дожидаю! Очі горять мої, волосся наче холодний вітер зніма…
– От кого обрала собі, дівчино! – покрикнула Рясничка так, що аж в берегах виляснуло. – Добре, красно! А батенько нехай втішається, нехай радується!
І Рясничка, мов скажена, вистрибнула з-за верб і з реготом побігла від них.
– Вона зараз батькові скаже, – промовила Марта.
– Що ж, Марто, може, се востатнє бачимось? – виговорив наймит. – Не чуєш нічого? Може, вже батько гукає на мене і випхає з двора. А чи ж не дасть одвіту ніхто за мою кривду!
– Максиме коханий! Я твоя вірная дівчина…
І вона горнулась до його, і він, наче перед гіркою та нікчемною смертю, пригортав до себе дівчину. Ще нічого не чутно було з хутора.
– Ходім, – каже наймит.
– Ходім, – каже Марта.
Ввійшли обоє у хату. Чабан сидить біля стола, наче їх дожида, спокійний, як звичайно.
– Що се забарилася, дочко? – спитав.
Вони обоє стояли, наче до домовини вже приручились або друг до друга. Чабан глянув на обох.
– Господарю, – промовив наймит, – чи оддасте за мене дочку свою?
– Тату, – промовила Марта, – не бороніть… Я за іншим не буду, тату, тільки за ним… Не бороніть, тату!
– Я не бороню, – каже Чабан, – нехай вас Бог благословить.
* * *
Що се! Що се! – одхрещуєтесь усі – такого батька показуєте несвітнього! Щоб багатий, розумний батько та за наймита дочку попустив іти! Се вже ви передали куті меду!
Не сваріться, добрі люди! Нехай хоть на сміх один наймит за чоловіка буде поміж людом християнським! Нехай один нетяга вишукає собі сім’ю та долю, та спочине, та наболіле тіло і душу одходить, одратує… Полічили сього одного між правними душами, а вже незлічимо усіх тих, що їх ходить по світу, запродаючи свою силу, і молодість, і кріпость за хліба шматок вкраяний, не життя проживаючи, а збавляючи, клянучи гірку долю, не сподіваючись кращої.
