І
У слободі я родилась — П’ятигір. Там, недалечке од нас, — може, коли Слободянські сторони доводилось переїздить, то чували, — стара жона викопала печери у крейдяній горі? Тридцять чи сорок літ копала, — такі великі викопала, господи! Було, ми ходимо малими по печерах тих, — запалимо віти соснові та й ходимо; а хід узенький та низький і дуже трудний. Між людьми йде, що була то жона вельми древня й немочна, а духу великого. То, було, як вже їй сили перейметься — упаде по трудах тяжких та тільки заплаче до бога, то — як зілля під росою — знов одживіе та й знов копа і копа. Була вона господом улюблена. Така осталась пам’ять її свята.
Як вийти з тих печер та стати до сонця, — перед тобою усе тільки гори крейдяні біліють високі, а між горами тими узенька річка, прозора і глибока, дзюрчить. Прудко біжить та річка гоней із двадцять, до самої луки зеленої, — по луці вже тихо і широко розливається і тихо далі леліє попід гаями, а там у високих очеретах десь пропадає.
Слобода наша над самою лукою річковою, на п’яти горах стоїть крейдяних, осаджена високо у давні віки од ворога татарина, щоб нагло не збіг; здалека зоглядали з гір, ховалися й рятувались. Гори вже ті травою зеленіють, уросли садками густими. Межи білих хаток цвіте й вишня рясна, й тонковерха тополя пахучим листом шелестить; де над ворітьми темна дрібнолиста груша, як намет, укриває або гіллястий ясокір буяє; в березі калина розрослася, повиростали верби. З гір на воду городи бучні розвелись. Там-то зілля, овощу! Там-то цвіту! Там-то стежечок і до води й до сусіди, і до другої. Все то позбігали, повиходжували легесенькі ніжечки дівочі.
Наша хата на горі, на самому шпилечку стояла. Далеко й широко навкруги очима скинути.
Як-то часто приходять мені на ум молоді літа: де що було, як… Вже старуха сива, а пам’ять молода не забулась…
Отсе наша хата стояла на шпилечку… Було, вийду, сяду на призьбі, прислухаюся, придивляюся. Вечір тихий; сонечко за гору пада, блищить вода червоно і тихо леліє — не ронче; коло кожної хати гомін чути; там череду вже з паші женуть, а там пісень співають, а за річкою коваль кує… А ось вже й смеркає, небо мерхне і втихає земля, втихає — уже тихо. Ніч обняла. Висипались зорі золоті; зійшов ясний місяць — і все те у прозорій воді заблищало; защебетав соловейко, защебетав другий…
Я свого отця-неньки не знаю; я ще в сповиточку зосталася сиротою, і прийняв мене мій родич до себе, — Павло Булах звали. Його жінка мене викохала сполом з своєю дочкою; в їх хаті я й зросла, у їх і служити зосталася.
Родич мій був хазяїн заможний, хлібороб; шість пар волів у його велося, два плуги орали на хліб; брав і сіножатей у людей з сторін. Ходив він часом і на Дін, не щороку, а так, як йому по вигоді, привозив було рибу й спродував людям — хто попросить, а то й собі па споживок ішла. З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував і брав його з собою малого, то ще тоді він закохався у дорогах. Як ходив він переймом, то ходив, коли йому пожадається, не поспішаючись. Та вже, було, од дому до Дону, так як по своєму садкові гуляє. Було, як прийде отеє додому, та веселий:
— Жінко! А та криниця в степу, біля Роблених Могил, зовсім засипалася…
Жінка хоч і не знає, що там за криниця така, а зараз пожалкує звичайненько:
— Отсе, — каже, — шкода ж кринички; і такечки зовсімтаки засипалася?
— А як ми з батьком покійним, було, ходимо — що там за вода була у тій криниці — чиста, як сльоза!
І почне розказувати, як-то було за батька і як тепер настало…
Жінка в його така була людина добра, така тиха, привітна, ввічлива. Я не чула зроду-віку мого од неї слова гіркого, не чула докору. Та й обличчя в її було таке, наче от вона се тільки з церкви божої повернулася. Сивенька вже була, а хороша та чепурна, як тая лебедя.
Хазяїн був чоловік кремезний і норовливий. Любив він дуже і жінку й дочку, та хотів, щоб слухали вони його, не питаючи, не озиваючись. Чи у господарстві, чи так, він сам за усе погадає, й поміркує, і преділить, а жінці тільки скаже, коли треба. Вона ж завсіди, було, погодиться, як він схоче; вона усе прийма.
Була в їх дочка Катря… Ся не в матір зародилася — палка, прудка дівчина — трудно їй було батеньку коритись. Було, як здвигне старий брови, стисне уста тонкі та блисконе оком своїм чорним — ми вже з паніматкою ледве дишемо, —одна Катря не боїться нічого: питає його, та розпитує, та суперечить, поки аж батько не покрикне: “годі!” — таким голосом, що й найсміліше у світі стихне… Після того ще довго у Катрі личко горить і слізки викочуються з очиць…
Хороша була та Катря. Було, отеє, як убереться — єдиначка, то вже нічого гіе жалували для неї, — плахта на їй шовкова, хустка з золотими квітами, з золотою габою— зав’яже, а з правого боку квіточка. Корсет зелений з байки або з сукна. Коса в неї була така, що було й рукою не ссягне, — і кісників не носила, тільки стрічка вплетена червона або голуба. Намисто добре; на намисті дукач з камінням дорогим; черевички на корочках високеньких; сорочка тонесенька, вишивана до самих чохол… Увійде було вона де гостей людно, — всі помовкнуть і на неї дивляться-задивляються, а вона і всміхнеться, і засоромиться.
Що то за весела! Що то за шамка була! Родичів у нас багато: той ожениться, той заміж іде, — то між своїм родом нагуляєшся.
На весілля чи на вечорниці — як-то було Катря весело поспішається! І хто її перетанцює, хто переспіває?..
А весною?!. Скоро отеє скресла крига, потанув сніг, із стріх закрапало, а з гір струмочки покотилися; сонечко гріє з-за весняних хмарок; вітрець дрімливий та теплий якийсь паше, — вже Катря веснянки заспівала. Іде слободою й спіізає, і дівчат на вулицю викликає.
Всіма, було, вона дівчатами верховодить. І дівчата її слухали, і дуже її любили; вона ж, було, з ними скільки раз па день і попосміється, і посвариться кілька раз, і обійметься…
Життя молодеє! Пішло вже ти за водою!
Весна йде та йде. Ось вже і небо голубе і чисте, і вода голуба, просвітчаста. Сонечко блищить і горить; гаї розвиваються; садки зацвітають; увечері десь тьохнув соловейко на листатому клені; кує зозуля на високій березі; гуде бджола; мигтять білі метелики понад молоденькою травичкою; хрущі літають гучливі… якийсь гомін, гук якийсь чи з-під землі, чи з води, чи з неба!..
Дожидаємо вечора, а ввечері — на могилу. Ледве нам сяють місяцеві роги, тихо усе, — тільки ми співаємо, та десь млин меле, та вода в береги плескає…
У празник, було, ми зарані прокинемось до церкви, а з церкви по дівчат на слободу: іукає, збирає Катря дівчат:
— Дівчатонька! Ходімо ми на могилу!
— Ні, ходім у гай по суниці! — Ні, лучче вже на пологи, в степ! — Ні, в садок! — Там краще! — А там лучче! — А там веселіше!
І там, і там! І всюди гарно, і всюди весело, і всюди красно! І весела юрма дівчат жене, і пісня і регіт несеться…
Що то молоді літа золоті людям! Що задумав, все йому можна, все йому відрадісне, все втішно; а старому — як заказано!
II
Була у нас сусідка — удова Пилипиха: господиня на всю слободу. Яка хата, які городи, садок, скільки поля, степу, і баштан, і пасіка, і млин — чого вже не було там! З себе була огрядна, висока, чорнява, — все, було, у червоному очіпку красується і в зеленій юпці до усів; чоботи рипають, білі рукава мають широкі, — походжає собі де, то мов багата теща у вбогого зятя.
Пилипиха була ще давня товаришка і приятелька нашій матері, і жили вони з собою добре, любилися. Недолюбляв тільки батько удови, що така вона своєумка непокірлива; недолюбляла і вона його — обопільне. Що було старий у господарстві попорядкує, що там намислить чи зробить, — мати удові похваляться, — удова усе осудить. Хоч у вічі не скаже словами іноді, так зітхне або головою похитає. Ніяково наче їй було, що мати годить такечки старому, шо так його слухає. Аби до нас прийшла, що старого дома немає, та й почне слова закидати, воду, як то кажуть, каламутити: “Що чоловік — господар у полі, а жінка — господиня в господі; та що лихе життя із тими самовольцями, що вже назауміру своїм упором ходять. Се як той хрін корінчастий: де вже розкорениться, то й посіяти за ним доброго нічого не можна. Лихе життя із такими!”
— А як же не лихе! — одказує мати наша удові. — Крив біг нас, нехай і діток наших боронить!
— Ще твій не норовливий, голубко? Ще тобі по йому голова не зв’язата? Ще тобі не тісно? Ще тобі не важко?
— Отсе! Чого ж мені важко? Чого мене лихом тим наділяєте, що його зроду не було? Та мене чоловік мій ніколи словом недобрим не покартав…
— Піп то, він мовчить! Кажуть, що й кат не говіркий, а голову він одтинає! Мовчить!.. Та він мовчки усіх вас гнітить, під ноги собі топче… ні ради в вас, ні поради не спита — не шукає; поводиться, як той пан з підданками!
— Що ‘тсе ти, любко, що ‘тсе! Може, він трохи і мисливенький собі вдався, та він же на те розумний в нас; нам добре за ним; дякуємо йому…
— Авжеж! Авжеж! Ти б і ворогу своєму подякувала, ти така в бога, мабуть, сама одна! Мене б він такеньки не обійшов: я б йому довела свого, — побачив би він!
— Ну ж бо, серце!.. Буде вже! — одпрошується мати. — Ніяково мені тебе й слухати!
— —А то ж я з, чого ‘тсе говорю, як не з приязні моєї? Мене що долігає? Що зачіпає?.. Тебе жалуючи, говорю, тебе люблячи! Ти як дитина, свого лиха не тямиш, недобачаєш, здорова!
То се вона, люблячи та жалуючи, було, Їй і показує…
І справді — добра мисливши й люблячи щиро: удові здавалося, що як одбиватись од якого лиха руками, то хоч і не одіб’єщся вже, так боїщем натішишся славно.
Чудно буде, як іскажу, що удова, не любивши старого таки й гаразд, як, було, до нас прийде та його дома нема, то їй наче дуже стане досадно: тоді в неї і в городі не вродило гарно, і в полі недорід, і зими вона сподівається холодної; а як наш батько тут — вона дивиться жваво і наче ми усі їй тоді любіші і миліші…
От, було, тільки що зійдуться вони, зараз і почнуть якусь там ущипливу розмову між собою.
— Е, — каже, було, наш старий: — е, пані-сусідко! Я б вас де полковником настановив! То іншим молодицям мак сіять та моркву садити, а вам, їй же богу моєму, вам отаманувати!
А сам, говорячи так, збоку якось на неї дивиться мудро, що горда удова тільки зчервоніє та очі гнівливі у землю спустить, поки аж зважиться йому одмовити.
— Се веселі жарти, пане-сусідоньку, — та все жарти; а ви мені яке розумне слово прокиньте.
— Вибачайте на розумнім — прийміть правдиве, сусідонько поважна!
І ще Пилипиха почервоніє…
Чи вона свого чоловіка небіжчика згадає (а вона часто любила його згадувати): “от чоловік був!”, — зітхне важко, очі свої бистрі у землю спустить: “ох-ох! тепер його душенька в раю…”
— Дякуючи вам, сусідонько! — озветься батько. Вона так і спахне, і тугу забуде свою за небіжчиком.
— Мені дякуючи? — вхопиться за те слово: — за що мені?
А батько їй спокійненько та хитрово:
— А що, кажу, ви йому вимолили в бога місце в раю…
І завсіди, як тільки вони вкупі, — все отак заведуться ласкавими словами одно ‘дного шпигати. Тичеться інша шпилька і така, що Пилипиха не стерпить, — угнівавшися, піде, високо голову свою горду несучи. Та се не на великі часи: хутко знов нас одвідає і знов так само суперечками та уразками, а сварок справжніх ніколи не бувало.
Була в удови дочка Маруся, наша подружниця, — теж однолітка з нами, — і добра, і люба, не сказати яка. Була кругловиденька, ясноока, уста рум’яні, як вишня; і висока, і ставна; брови на шнурочку; а голос… було, тільки заговорить, то здається, вже тебе пожалувала. Тиха була дівчина, така вже тиха, що наче вона чогось смутненька. Ніколи вона так швидко рум’янцем не спахне, як от Катря наша, не скрикне так ніколи, не кинеться, не заплаче, до впаду не затанцюється, не розсердиться до сварки; не втомлена гульбощами, горем не перемучена, ясна була собі, як тихеє літо.
Ми з Катрею дуже ту Марусю любили, і було так: аби нам годинка вільна — біжимо-летимо до неї, хоч удови ми й боялися трохи: Катря і та мішалася перед удовиним поглядом. Було, як забіжиш до Марусі у робочу часину, — от, скучиш, — так слівце яке нашвидку пер-емовити, а тебе перестріне сама Пилипиха і стане перед тобою, немов стіна мідяна.
— А що, голубко? Десь уже в вас по роботі?
— Та ні, я се до Марусі прибігла на хвилиночку, забажалось одвідати.
— Спасибі, голубко, спасибі! Нас ще господь до якого часу милує!
І такеньки вона тебе, наче й ласкою, з хати вижене, тільки перед тобою стоячи та тобі в вічі глядячи.
Пилипиха була мати своїй дочці не податлива, не схильчива. Вона як ганила чоловіків-мисливців, так ще гірше їй було хазяйку, мовляла, непутящу бачити у сім’ї.
— Хазяйка — порадниця в хаті, — було, доводить, — а коли вона плоха, то яка буде порада? З плохих людей нема поради. Сім’ю свого треба хазяйці так тримати, як мак у жмені: а то розсиплеться усе, порохом піде за вітром.
Так вона й робила, як говорила. Дочку свою чи пошле куди, чи гуляти пустить, дочка в неї не спізниться, не забариться. Отеє було, як наша Катря де загостює, та мати дивують — “що се доні нема?” — як тоді удова головою хитала! Хитає та й очі аж заплющить.
Нам з Катрею було життя вільне, бо батьку ніколи було нас стерегти — чи робимо ми, гуляємо; а мати — у матері, було, одпросимось, коли схочемо; забаримося, то вона за нас діло наше поробить, а нас тільки спита: “А що, чи добре гуляли?”
Було, під годинку добру, разом би нам із Марусею погуляти, а Марусі — не можна…
Колотила Пилипиха у нас в хаті, а наша Катря так само в неї.
— Життя ж твоє, Марусю! — порікувала Катря, розсердившись (от не пустить удова дочку з нами чи що там), А Маруся їй:
— А що моє життя?
— Та як ти живеш — горюєш! Ані піти тобі, ані погуляти, ані чого забажати! Гірш ти коришся, ніж наймичка!
— Та се тобі так, Катре, а мені, дочці…
— Говори! Хіба я тобі віри пійму, що ти з своєї охоти усе на вгоду їй робиш? Вона ж така надто вже норовлива!
— Коли, правда, що й посумую; а все лучче, як я її втішу…
— З такою втіхою я б у домовину рада. Ще дасть тебе заміж за якогось гайдамаку старого, — ось побачиш, коли не віддасть!.. Ох, Марусечко мила! Марусечко люба! Бідна ж твоя головонька!
— Отсе, — сміється Маруся, — ся Катря то заздалегідь мене оплакує!
Катря вже і сама сміється.
— А так, так, — каже, — знай же мене, щиру приятельку!
— Катре, — попитала я в неї, — а як тебе батько віддасть за того, мовляла, гайдамаку?
— Хіба ж я піду? Я зроду не піду!
— А як батько присилує?
— Мене? Мене присилує? — покрикнула, почервоніла по саме волосся. — Я сама батькова дочка!
— Ну вже, ну! Годі тобі! Сама на себе лиха не закликай.
— Ви усі мене тим лихом страхаєте, як вовком! Може, й є воно десь у лісі, а може, й нема! Тепер в мене те стоїть за лихо пекуче, що мені слова промовити не вільно при батьку: тільки наменусь, усі моргають і кивають, що треба мені за язик вкуситися! Та колись-таки я з батеньком погомоню!
Ми того дуже боялися, розмови тії. Вже як було мати спою Катрю вмовляє, як прохає:
— Доню моя, доню! Шануйся, голубко, шануй батька. Не врази ти його яким словом або поглядом пустим, — слухай покірливо!
Катря матері обіцяє вже, а скоро батько у чому їй на перешкоді стане — чи там у ярмарку не звелить купувати якої одежини, чи воза не дасть поїхати куди — вже Катря просить назад своєї обіцянки. “Я скажу татові, мамо! Я тата ще поспитаю, мамо!..” — і вже гонить по хаті, вже розчервонілася, розгорілася, вже в очах сльози… Мати, було, її за руку з хати виведуть. Катря дуже матір любила, — для матері вже терпіла, її слухаючи.
