XIV
Бродили ми такечки одного ранку. Погожий, ясний та веселий був ранок той літній — і зайшли ми дуже далеко, аж до печер самих. А місце дике таке, неоселяне! Білі крейдяні шпилі гір лощать на сонці, та між горами котить річка глибока — ні древа, ні квіту, ні щебетання…
— Катре! — кажу, — чого се ми тут прийшли?
— Ходім у печери, — говорить мені та з цим словом і йде, а я за нею.
— Не ходи, Катре! — прошу, — вона йде.
Темно було у печерах зовсім, і холод свіжий понімав. Де зверху у гороізу розпадину сонячний промінь ронив сяющу стягу.
Катря йде усе далі та далі — вже душно мені:
— Вернімось, Катре! — йде далі… Вже ми набрели те місце, де кам’яна постіль помостилася — крейдяний обвал, а на йому менший, як узголів’я. У тій печері наввишки буде так, що тільки стати схиливши голову чоловіку невеликого зросту; на стіні хрести вибиті, а перед тими хрестами на долівці ямка. Стояв тут хтось роки на молитві, аж молячись у землю входив.
Катря стояла, дивилася і думала — невпокійна, тривожна… Як ірвоне з себе коралі дорогі — геть одкинула — тільки вони гур-гур — розкотилися! Я кинулася збирати:
— Що тобі таке, Катре? — А Катря впала коло кам’яної постелі на коліна, розливається слізьми.
— Катре! — покрикну. — Що ти робиш?
А вона не слухає, не чує, у сльозах великих!..
Ледве я її вивела з тії печери на світ божий.
— Що тобі, Катре?
Вона як стала, як глянула — чи ж пізнати її було! От наче довго та довго тинялася по чужих та разом несподівано родину усю свою знайшла — заспокоєна та радісна, та сама дивується…
— Химо! — каже до мене. — Я у черниці піду. Я скаменіла — як стояла.
— Буде мені спокій, — промовляє радіючи.
— В черниці! — кажу. — А мати ж? А батько?
— Ходім додому, ходім, — перехопила мене, — нехай вже мене виряджають!
І додому поспішилася, а я за нею.
Увійшли у хату. Було саме тоді свято; батько й мати сиділи у стола говорячи. Катря їм вклонилася до ніг і просить:
— Тату, мамо! Я піду в черниці, — я буду богу молитись.
Мати так руками й сплеснула. Батько устав.
— Катре! Катре! — покрикне мати.
— Я піду у черниці, — промовляє Катря, — стану богу молитися.
— Ти ж в нас одна дитина єдина, ми тобою втішатись хотіли, а ти нас думаєш покинути при нашій старості… — плаче мати…
— Я за вас буду бога просити, — каже Катря.
— Годі, дочко, годі! — мовить батько. — Я такого слова щоб більше не чув від тебе!
— То ви мене не пустите? — покрикне Катря. — Пустіть мене! Не губіть моєї душі!
— Я сказав: годі — то й годі! — знов мовить батько. — Я ніколи тебе на се не благословлю!
— Чи ж тебе бог милосердний прийме, як родителі не благословлять, моя дитино? — вмовляє мати.
— Пустіть мене… не губіть моєї душі… Я піду, пустіть мене!.. — слово одно Катрине.
З того часу усе просилася у черниці, просилася та плакала. Нікуди вже не йде — сидить у хаті — плаче.
Тиждень збіг.
Одного ранку прокинулися ми, — нема Катрі: де вона? Я кличу — не озивається, — я кинулася скрізь шукати, шукає й мати — ніде нема, ніхто з сусід не бачив.
— Десь пішла проходитися, — кажемо, а самі вже не впевняємось, вже серце мре… Нема Катрі і опівдня; вечір, ніч — не вертається. Яково то було матері перетривати; яково їй було батькові оповістити, — а батька той день дома :ве було. Як почув він — біленький став, зовсім біленький…
— Коли? —спитав.
— Вчора ранесенько, — прокинулися, вже її нема! Усе Своє покинула, пішла! — вбивається мати.
Батько коні запріг свіжі й поїхав зараз. Два дні його іде було — на третій повернувся наче з-під землі.
— Нема? — питає мати, хоч ще здалека його самого побачила і заплакала.
— Нема, — одказав.
Ще шукали, ще питали — не чутно ніде, ніде нема її, як у воду впала.
— Де ж вона пішла? Де ж вона поділася? — раз у раз говорить мати. — Може, тепер у великій пригоді, може…
Батько нічого свого не каже…
Нема у світі гірше, як та невідомість, непевність: що ні заспокоїться, ні зажуритись добре не дасть; такеньки ми жили. Щогодини Катрю ховали, щогодини знов опо;живляли; усякі її пригоди й біди оплакували, то знов надію складали, що бог їй у всьому допоможе і на добре виведе.
Говоримо, було, із мамою та згадуємо, — батько слухає, — бровою не здвигне… Приходили раз по раз люди звідати нас, а найбільш тих молодиць-жалібниць убігало, що вони, було, в нас і нащебечуться, і наплачуться.
Дуже судила нас Пилипиха, навчаючи, що самі провинили, а ще дужче журилась сама нашою напастю. Дуже тяжко смутувала Маруся.
Пережили ми вісень і зиму; діждали знов весни. Чуток було чимало для нашого жахання й сподівання. Прочуємо, що десь там, в повіті, бачили дівчину, нікому не знайому — батько їде питати — об’їжджає округи шукаючи. Прочуємо, що десь мерлу знайдено — їде батько на неї подивитися; чи утоплену понято — їде батько її побачити. Певності дожидаємо — плачемо; дознаємось, що не вона — дякуємо, раді — і знов плачемо та сумуємо, що її слід запав.
Коли кличуть одного рана батька й матір до священика. Мати й налякалася, і зраділа, і заплакала.
— А пощо то? — пита того дяка, що за нами прийшов. — Коли знаєте, скажіть нам, голубчику!
— Мені батюшка нічого не признавався, то й я не знаю нічого, — одкаже дяк.
Такий був справді, що сам собою не знав нічогісінько, — і голівка його була така малесечка, як зернятко.
Приходять батько й мати до священика, він їм каже:
— Дитина ваша жива.
— Господи боже мій добрий!
Розказує тоді священик, що вона вже в монастирі далекому, аж під Києвом десь, і отеє лист йому пишуть з того монастиря, що така дівчина з вашого села прийшла у наш монастир і зосталася, маючи велике жадання черницею бути; а розпитали в неї, що родителів має заможних, то нехай родителі оджалують їй дещо на прожиття, бо вселилася вона у їх в такім убожестві, що й не сказати; черниці, які милостиві, здарували їй щомога; а ще нехай родителі не заборонять їй спасенія, бо се тяжкий гріх їм буде, і нехай присилають дочці своє благословеніє. “Молимося богові, — пишуть, — а вас просимо, щоб напутить і навести родителів на добрі і хороші мислі та вчинки”.
— Пишіть дочці благословеніє, — каже священик, — не спортеся, не відмагайтесь — все рівно її не вернете, а жалю наробите, і гріх вам буде.
— Не вернеться вже? — пита мати та плаче. — Ніколи вже не можна?
— Авжеж, — одказує священик: — пишіть благословеніє.
— Хай же її бог благословить, мою дитину! — промовила мати, — хай бог її благословить!
А батько стоїть — не говорить.
— То й добре, — хвалить священик, поглядаючи на батька, — я так і напишу, що батько й мати благословляють…
— Ні, — озвавсь тоді батько, — за мене, за батька, не пишіть, батюшка; я не благословлю.
— Як же? Та се гріх тобі великий! — страхає священик. Батько знов нічого не говорить.
— Годі, годі вже! — вмовляє священик. Батько усе нічого не говорить.
— Напишу, що батько й мати благословляють.
— Ні, батюшка, батько не благословить ніколи — се напишіть, коли хочете, — правда буде. Щасливо!
Уклонився та й додому побравсь.
Мати не просить, не озивається — тільки плаче та тужить.
— Що ж се таке? — говорить священик до матері. — Чи ж так рідну дитину покинете на вбожество, як сироту?
Мати зараз кинулася додому, до батька за грошима, а І’батько хоч сам не казав давати, та й не забороняв, — зібрала мати гроші, зараз однесла священикові, щоб переслав Катрі.
— Це добре, — каже священик, — колись, може, він і поблагословить, а тепер напишу, що мати благословила…
А тут люди прочули, ідуть — радіють — до нас: “Дочаса ваша жива! Дитину вашу бог береже! Чи вже черницею? Чи дуже далеко? Можна одвідати, хоч і далеко. У доброму місці знайшлася. Може, вашу дитину так бог допровадив”.
Мати до усіх озивається то жалем своїм, слізьми, то исловом, — батько ні до кого не озветься. Хтось з людей йому каже: “Ваша дочка”. — “В мене нема дочки”, —одмовив. “Ваша дочка черниця”. — “В мене нема дочки”, — знов одмовив.
Тижнів у три одібрав священик знов лист, що дякує Катря батька й матір за ласку і за гроші і просить, щоб її не забували.
— Як же їй там? Добре? Чи здужа? Чи здорова? — се мати питалася. А священик каже:
— Авжеж!
А дяк:
— Хто се знати може? Вона там, а ми тут.
Не сподіваючись Катрі, стали ми жити у тихому, а невгавучому смутку. Старий батько сивіє; на високому чолі .морщина у всю довж лягла, глибока та понура.
