Схиливсь до своєї жінки, оком іскрить.
— Удвох, кажуть, і вмирати охітніш! — додав.
Сумно стало. Мова не мовилася.
Стали гості прощатися і побрались додому. Йдучи, шинкарка озирнулася на Якова і махнула якось йому рукою, тобто незнарошне. Шинкар вхопив її за руку:
— Годі махать, пора перестати! Ходім ізо мною! — Отсе, не даси добре і з хазяйкою попрощатися, — засміялась йому шинкарка: — чи ти мене загубити боїшся, як тую голочку?
— Коли загублю, то вишукаю, бувай на тому певна, голубко моя сива! — відказав їй.
І пішли додому. Вона, йдучи з ним, щось щебетала й сміялася, брала його за руку, обернулася ще до нас, крикнула:
— Бувайте здорові! — Шинкар ішов не оглядаючись. У кілька день ми перечули через людей, що зчинилась сварка між шинкарем і Чайченком і що вигнав шинкар Чайченка з шинку. А зчинилася та сварка за те між ними, — казали, — що став шинкар свою жінку зневажати — вона все оджартовувалась, сміялася, а Чайченко не переміг свого серця, уступився — мабуть, вже у його бриніло. Як же зчепились вони — така буча збилася, що ледве розняли їх. І казав шинкар Чайченкові: “Не приходь, — каже, — у шинок більше!” А Чайченко кричить: “Чому?” — “Не приходь у шинок!” — знов так само йому шинкар говорить. “Чому?” — “А то прийди”, — промовив шинкар.
Люди вже їх розвели і за Чайченком двері зачинили. Шинкарка, кажуть, дуже бліда була, дуже, хоч і не втеряла на той час ні хисту свого, ані всміху. Шинкар же веселий такий, розвеселився і жарти підняв… Повістки розпорошив, таке!.. А Чайченка з того грому ніде не бачив ніхто.
Я приходжу до Марусі: чи все гаразд, Марусе?
— Чоловік нездужа, — смутно вона мені одказала.
— Коли се він занедужав?
— Та вже три дні. І не їсть, і не п’є. А вже по тій сварці три дні вийшло.
— Та де ж він?
— Лежить у кімнаті.
А він тоді кличе: “Марусе!” Вона схопилася — кинулась до його.
— Хто се до нас прийшов? — питає.
— Се Хима прийшла мене одвідати.
Нічого більше не казав і не питав. Маруся до мене вийшла.
Я тоді їй говорю:
— Марусе, чи знаєш ти, що позавчора було?
— Не знаю. Що було? Яків повернувся недужий. Вчора вранці прибігла шинкарка, задихана уся, до мене: нехай Яків не приходить, бороню йому, в нас біда! “Чуєш — не приходь, бороню тобі, — крикнула на Якова, — в нас біда. Мій буде казати, що у ярмарок їде, що до приятеля їде — не йми віри, не приходь”. І побігла від нас. Я більш нічого не знаю. Мені сумно, і боюся, що йому буде недобре!
Змовкли ми та й сидимо собі мовчуші. Багато дечого мені й чулося, і згадувалось!
— Жаль, — кажу, — жаль, та не вернеться!
— Чого жаль? — спитала Маруся.
— Життя молодого, віку загубленого дарма — чи я ж вже тобі не казала, чого жалко?
— Мені не жаль нічого, — говорить.
Знов змовкли — сидимо… Вже вечір пізній. Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує.
— Куди тепер підеш у негоду таку, — каже Маруся, — заночуй у мене.
А вже дощ гурчить, гурчить і грім, і блискавиця й вітер.
— Добре, зостануся, — заночую в тебе. — І зосталася. Чайченко лежав неспокійно, в тривозі, на ліжку, — зітхав усе; Маруся прислухалася, а до його не ввіходила, не насміла біднесенька. Раз чи два звечора він покликав її, спитав, хто в хаті в неї, наче забував, що я прийшла, а що далі вночі, то все частіш, частіш її кликав і все каже: “Хтось прийшов до нас!” — “Нема нікого”. — “Хтось прийшов; я чув, у двері стукало, хтось під дверима, — відчини!” Вона одчинить — нема. Трошки згодом знов її шле: “Під ворітьми хтось стоїть”, то: “Під вікном хтось добувається”. Вона усе виходила дивитись, вкликала, дожидала — нікого не було цілу ніч тую чорну, вітряну.
Мені почулося, що Чайченко плакав. Маруся не спала, хоч до мене не озивалася словом…
Ha світанні, чуємо, стукають тихенько, там міцніш, — Маруся вибігла, я за нею. “Хутче, скоріш!” — гукав нам услід Чайченко…
Одчиняємо ворота, а під ворітьми шинкар.
— Здорові були! — до Марусі. — А де ваш чоловік?
— Дома.
— Коли б ви до мене його викликнули, коли дома він.
— Він нездужає, лежить.
— Не можна й подивитись на його?
— Нездужає. Нащо ее вам так конче його треба?
— Я йому із ярмарку доброго гостинця привіз. Нездужає, кажете? А я, може, його де стріну по дорозі! Щасливо!
Швидко пішов, швидко.
Маруся розказує чоловіку, — не дає своїм питанням промовляти їй. Велів їй ще та ще розказувати. Вона розказувала.
XIX
Ще хмари чорні, важкі волоклись по небу, а тільки з краєчку рожево зорялося од схід сонця. Ми вже й не лягали спати, ранку діждали. Я беруся додому йти. Попрощалася, пішла. Се було в неділю. Бачу, йдучи, що коло шинку людей скупчилося багато, гомонять такенькиБлижче сходжу — жінок бачу тут і бачу — ще їх біжить дорогами; бачу, двері збитії виносять з шинку… “Що то таке?” — питаю людей. “Шинкар з жінкою забився”. Почали мені усе розказувати молодиці; тискають мене подивитись на обох. Обоє на долівці лежали, сполощені кров’ю. В неї ніж у персях великий стримів; руками вона його як стиснула за шию, так і замерли руки — впились. Сорочки на їх порвані, подрані, намисто її розсипане у крові: дуже, мабуть, вона одбивалась. Вона його задушила, видно, — бо не було на йому ніякої порази, й лежав він зчорнівши, — вона лежала біла, біла, з чорними бровами. Як прийшли чоловіки до шинку — зачинено; почали стукати — не відчиняють. Надійшли ще люди, бачать — щось непевно — вибили двері, а вони обоє лежать… Я метчій до Марусі…
— Боже мій правий! — промовила тільки Маруся. А Чайченко вже кричить:
— Хто прийшов до нас?
— Лихо сталося, — кажу голосно.
— Яке лихо?
— Забився шинкар з жінкою.
Тихо… Аж ось увійшов він до нас у хату білий:
— Що, що? — питається, — сам шапку хапає, свиту на себе вдяга. Маруся біля його.
— Правда сьому? — запитав він Марусі.
— Правда, — промовила Маруся.
— Я на свої очі обох бачила, — говорю йому.
— Я сама піду подивлюся, Якове, ще розпитаюся! — заговорила Маруся.
— Йди, йди, Марусе, та хутко вертайсь. Скажи усю правду! Вертайсь хутко!
Просить її, як дитина маленька.
Маруся побігла. Він дожидав, не мовлячи слова, духу не зводячи, блідий, замлілий.
Повернулася вона. “Правда”, — каже.
Став Чайченко плакати дуже.
Біда тая зовсім його скрутила; у голові йому завернуло наче, почне говорити, то путанину таку, що й не розбереш. Занедужав тяжче, гірше — тільки живий та теплий. Громада тим часом дала вже віду справнику. Набігли судські утриконь з бубенцями, із дзвониками; по троє, по двоє їх позирають з воза. Зараз усіх людей зібрали, зараз деяких пов’язали. Прислали по Чайченка — ходив він до шинку часто. Чайченка тоді гарячка палила; без пам’яті сливе був він. Не вважають — беруть, везуть його судити судом. Питають: одкази його нерозумні, чудні… Вкинули його у темну комору, зв’язали йому руки. Марусю женуть геть від його…
Вона до нас діток своїх завела — покинула, а сама зновтаки пішла туди до його.
— Не пустять, Марусе! — кажемо їй.
— Я ближче буду до його. — Пішла.
Деяких людей хутко повипускали й оправдали, хоч нікого і не було винуватого, а інші, і багато, ще були за сторожею, поки аж доброї ради не послухали… тоді й їм вільний шлях дали. А рада була така: справника подякувати. Хто вже був у бувальцях, то зараз і зробив так, не вповаючи на безневинність свою, а хто угинавсь, той сидів довго. Раду таку подавав усім справників чи слуга, чи приятель, чи родич, хто його, нікчемного, зна. У чорному кожушку з червоним комірцем ходив, шапка кругленька, зелена, з себе худий, жовтий, очі ямкуваті, зубатий такий… Він радив усім дякувати, а хто не слухав, то він грозив, наполягав. Справник сам не казав нічого, — дожидав: цілий день стоїть на порозі, руки в кишенях, на шиї червона плетена хустка, сам пикатий, усатий, витрішкуватий, — стоїть та свистить — якусь жовнірську ходу висвищуе.
Хіба чай іспиває, то перестане, а випив самовар чаю — знов на порозі, знов свище…
Подякувала Маруся — її пустили до чоловіка побачитись. Вона на другий день знов проситься, знов дякує, — стали її пускати щодня. Сидів Чайченко тиждень ще, — вона усе ходила до його. Грошей вже не було, стала спродувати товар… “Отсе добрая жона”, — хвалив справник з порога, як вона проходила мимо його… Вже суд вибирався з нашого села виїздити на завтра, вже Чайченка випустили, — коли вишукавсь якийсь родич шинкарю небіжчику, що скаржити прийшов, ніби шинкар колись йому узивав Чайченка “своїм ворогом” і казав, “що тісно їм обом у світі жити”. Знов суд судити почав; знов питання — Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижні повезли його у місто, посадили в острозі.
Маруся за ним пішла.
— Прощавай, — каже мені, — спродай усе, пересилай гроші.
— Марусе, — говорить їй мати, — усе ти спродуєш, а в тебе дітки…
— Я знаю… я не забуваю.
Попрощалася з нами, діток пригорнула, — пішла, її до острогу не впускають.
— Мій чоловік там, — доводить вона усім.
— Твій чоловік повинувачений — йому там і сидіти, — тобі не можна.
— І я винна.
— У чому винна ти?
— Винна й я, коли він винний.
— Годі! Іди геть собі! — кажуть їй, жаліючи. Вона не йде.
— Що ж ти признаєшся, що винна ти? — питають в неї знов.
— Винна.
Казали їй руки ізв’язати. Посадили між злодіями, між убійниками, молоду та добру. Два місяці із тижнем вибула вона з чоловіком там, поки їх випустили.
Дітки в нас були. Усе питають: “де мама?”, усе кличуть: “мамо!”
Маруся не одмінилася — тільки пішла молоденька, а повернулася сива, як голубка.
А я ще, стрічаючи її, дивуюся, що вона краси своєї не стратила: ті ж очі, чоло теж, — коли вона стала другу хустку зав’язувати, аж шовкова сивина забіліла.
Оселилися вони знов у своїй хаті, у глухім дворі, бо вже не було там нічого живого, щоб голос подало, щоб крилом стрепенуло — усе вже спродане було… Дітки гомонять самі одні, і вже така їм утішка з того, як горобці прилетять — зацвірінькають або голуб попогуде; не полохають, самі притуляться під тином, радіючи.
Чайченко усе хворів, усе болів; від людей наче ховався; з хати не виходив хіба пізно, крадькома, за горілкою у чуже село. Пити він став дуже.
Я його бачила двічі. Одного разу він сидів без жодного діла, склавши руки, очі приплющував, — десь сильно в його голова боліла… Другого разу бачила — він спав… Маруся дивилася на його таким поглядом, як і перше, прихильна була, як перше. Кого вона любила ще? Якого кохала? Як зазнати чоловіка у красі його, у квіту, в силі, як зазнати його доброго, а час піде та усе ізможе, то інше покажеться, ніж гадалося. “Мислі ж мої, мислі! До кого ж ви прийшли?” — сказати, та й годі! “Багато жалю мого буде, — не буде вже моєї любові”.
