Чайченко обрублював гілки з зваленого дерева, і круг його зрубане дерев’я і пеньки свіжі; над ним яснеє та холоднеє небо, грайливе сонечко. Недбало він своєю сокирою блискучою цюкав, — задумався сам тяжко і тихо і сумно співав.
Отака була його пісня:
Співав він, що любив колись щиро та вірно, а йому зрада сталась несподівана, — і вже повік нещасливий він житиме; кохають інші — та до інших серце вже не приляже, до нікого:
Хоч яка ласкава, яка чорнобрива,
Та не буде так, як першая, мила!
— Яких се ти пісень співаєш? — покрикне криком Катря, наче себе не пам’ятаючи.
Він іздригнувся; швиденько вхопивсь, кинув сокиру, взяв Катрю за руку, — знов пустив і знов сокиру підняв.
— Спасибі, — каже, — спасибі, що прийшла, а я не сподівався…
— Боже милий! Якої ж смутної ти співав! Яку ти милу згадував? Була вже, либонь, перша, а я — друга?
Він так ніби трохи ізмішався…
— Лучче, — одмовляється, — лучче пожалуй мене, моя рибонько!
Вона рум’янцем уся закрасилася, як те слово почула, — вона усе своє горе забула…
— Ні, — каже, — я знаю, що ти мене вірно любиш, а я тільки пожартувала, — збач мені те… Та й знову перескоком:
— А нащо такої смутної співав? Проти чого співав такої?
Тоді вже я з-за куща озвалась:
— Чи забула, — кажу, — голубонько-гуркотливочко, чого бігла сюди?
— Ой, лихо ж моє великеє! Нещастя моє!
— Що ти кажеш? — пита її Чайченко, вклонившись мені. Усі ми посідали на прикорню.
— Батько за тебе дати мене не хоче!
— Має другого зятя до руки?.. Кого се? — пита він, та чудно мені те, що пита він ні весело, ні журно, наче за хлібсіль подяку складає.
— Когось там думає на моє безголов’я! — говорить Катря, заплакавши.
— Вже зять нарекований! — каже тоді Чайченко. — От воно що! Кращого знайшли! Нічим втішатись та й нарікати ні на що; дармо ж з сухої криниці воду брать…
Мабуть, за досаду йому стало, що трохи мов зневажений зостався… уста стиснув і голову підняв гордо, і очі блисконули… Та все те потаївши у собі, ніби з упокоєм помалу устає…
— А тобі ж як? Ти що думаєш? — пита Катрі.
— Нащо питаєш? Нащо моє серце краєш? — одкаже вона.
— Та хто вас зна, хто й розбере! — промовив Чайченко гірко: — покохаєте вранці, забудете ввечері!
Заридала-заплакала Катря, а я проти його головою хитаю.
Він тоді узяв її за руку.
— Не плач! Ще ти молода, ще твоя доля тебе дожидає!
— Як? Без тебе? Хіба ж ти кого ще покохаєш? То ти й щасливий з другою будеш?
— Вже мені не було того щастя одвіку, та й повік не буде!.. Прощай, дівчино! Бувай здорова й щаслива!
— Та що се ви, — говорю я, — та ви ж сядьте порадьтеся: як його, що тут робити, як запобігти? Може, ще й ні за що буде на долю нарікати. Сідайте лиш!
Вони слухняненько коло мене посідали; він сумно дививсь, вона ж наче усі шляхи погубила, тільки усе до його ближче горнулася.
От і стали ми радитись.
— Не треба батькові докучати слізьми, — кажу. — Не треба тепер до його й приступати.
Чайченко усього дослухає склавши руки.
— Я батькові до ніг упаду, — нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного. — Як не віддасть мене батько за тебе, я вмру!
— Ти й до ніг зажди упадати, — мовлю їй, — і вмирати зажди: може, ще й так перемежениться; а поки що, — кажу, — не займай батька, нехай він сам трохи вгамується.
— Та яково ж отакечки й не знати — чи мені жити у світі, чи лежати у домовині? Ой лихо моє! Лихо моє!
— А ти думала! Се воно, життя людське, се воно й е: терпи-терпи, надійсь та сподівайся, — виводжу Катрі.
— Або ще й сподіванку покинь та живи собі так, як без неї живеться! — додав Чайченко. Знав, бачте, парубок порадою втішити…
— Розумний не стратить надії, — я йому: — треба сподіватись, живши…
— Поки не зрадять, — знов мостить він. А Катря тоді до його пригорнулася.
— О, — каже, — отсе я тебе зраджу?
Аж і він на таке любе словечко всміхнувсь.
— А нам пора додому, — нагадую, — щоб часом не нажити нам собі лишенька!
— Іди, Химо, голубочко! — говорить Катря. — Я ось тільки ще два слова скажу, я тебе наздожену.
А сама мене виводить на стежечку… Я пішла… Що й казати! Я ще під гаєм чималу годинку тривала тих двох слів… Та вже добре й те мені, що вона прийшла трошки спокійніша і веселішая.
Допали криниці та боржій, сповнивши відра, додому побрались. Нас перестрів батько.
— А до якої се криниці ходили? — спитав.
— Ми ще й прогулялися собі трохи, — одказую йому. Він подививсь мені в вічі й подививсь на дочку… А в дочки сльози хвилюють…
— Батенько! — промовила.
І пішов собі, наче він не завважив і не чув слова її благащого…
VII
Час іде, минається; ми ждемо собі кращого, бідкаємось, страхаємось. Батько не згадує за Чайченка.
Зняла ж бучу Пилипиха, як визналась батькова подія…
— Як, — каже, — як! Та чи ж ти не рідна мати своїй дитині? Чи не ти страждала, чи не ти її згодувала? Нехай би так мене хто застував перед моїм дитям! Я — мати, вільно мені її за кого хотя віддати, чи за пана, чи за наймита, за того, хто мені до вподоби.
Та аж тоді вона посварилась з нашою матір’ю і довго до нас не ходила.
А на селі весілля ладяться та ладяться; приходять до нас, запрошують. Не гулянки у Катрі в голові, та ходить, — надія, бач, така: його там побачить.
Сії осені і батько наш на всіх весіллях гуляв… Помічаю я, що Чайченко став більше до Катрі припадати: то було поперід вона його шука-шука, поки-то він уявиться, а то вже сам він ії очима назорить між дівчатами і вмисне тоді до неї горнеться, як старий батько тут буде, — як би його волю мав нехтувати.
“Голубе, голубе! — думаю, — сього тобі не перетенетити так, — шкода й заходу!..”
Ну, батько нічого собі, — тільки дивиться — не на Чайченка, а через його голову, згори…
А Чайчиха й наша мати сидять, от мов ті голубки сиві, що бачать, як їх гніздечко розношають…
На одному весіллі Чайченко вже надто всміливсь: од Катрі мало що і одступає… Мати вже у такій тривозі була, що забула й молодих привітати.
Перш усіх гостей наш батько побравсь додому і нам звелів сходить; а ще саме гуляння; самі танці… пішли ми додому; пішла Катря плачучи.
— Не плач, Катре! Що поможеться? — вмовляю.
— То що? Я плачу, а все я щаслива! Щаслива, щаслива! Він мене любить, і я його любитиму, поки мого життя… нехай батько знає! Хоч горюю, — я щаслива — нехай і те знае!
— Катре! Краще буде, як батька не гнівити; лучче, коли б Яків тихенько обходив коло його. А то ж який талан вам буде, як батько не зглянеться… Уважай, яка мати смутна, та й у якій вона тривозі… Не горнись ти вже так до його — і дівчата сміятимуться з тебе.
— Нехай сміються! Я його люблю! Я щаслива!
— А як батько образився, — як не пустить більш по весіллях ходити — де тоді Якова побачиш? Уранці вийти забороняє, увечері сам двері замикає…
Обсипалася вона слізьми ще дрібнішими.
— А таки я щаслива, — промовила. — їй же богу моєму, щаслива!
Перегодом знов нас на весілля прохали. Може, й не пустив би батько, дак родичі. Ідемо туди усі вкупі, та аж нас улиця широка тисне… Приходимо. Зирк-зирк по хаті, по кімнаті, по усіх кутках і закутках — бігма Чайченка.
— Ще рано, ще він прийде! — каже Катря. Ждемо та дожидаємо — нема. Вже пізно уступила стара Чайчиха. Катря тільки її зуспіла, ураз опинилась біля своєї мами: знає, що Чайчиха вже не мине. Чи Чайчиха не обачила — сіла вона собі оддалік. Наша мати сама до неї добралась — сіла. Сидять мовчки. І Чайчиха і наша мати неспокійні, бачу. От мов і хочуть спитатись, та не зважуться; хочуть говорити, та не зміркуються. А Катря так і кипить у піджоді тому. Знає те наша матуся, —дивиться на Чайчиху любенько-жалібненько, а Чайчиха на свій пояс доглядається та й каже:
— Які то теперки пояси тчуть, моя голубко!..
— Чому він не прийшов? Чому? — вимовила Катря сама, матері не дожидаючи — своєї, — чужої не соромлячись,
— Катре! — дорікнула мати. — Ох! моя дитино!
А Катря й не чує:
— Чому не прийшов? Чому його нема?
— Не знаю, не знаю, моя красо! Він казав мені — буде… : а нема!.. Мабуть, притичина яка… я його поспитаю… я тобі скажу…
Такеньки стара Чайчиха словами мішається, і зупиняється, і перехоплюється — що ‘тсе таке?
Далі вже каже, що Яків дожидав якогось чоловіка до себе, — якісь воли на спродаж находяться… того він і не прийшов, мабуть.
Невзабарі вона похватилась додому і пішла.
Ми ще було по весіллях, а Чайченка — як пійма поняла — нема, ніде не буває. Мати його ходить, і — то вона скаже, що він нездужає, то скаже — дома його нема. Сама вона журна дуже, а Катрю вговоряє:
— Не печалйся, дитино, не почалися! Перейде лиха година, і горе перебудеться, то й поберетесь!
Мати теж Катрю свою жалує:
— Лучче, доню, як він не попадається батькові на очі — батько не гнівиться, — а там, може, господь дасть, старий мій і погодиться.
— Нехай же я його побачу хоч на малу хвилиночку, — благала Катря, — нехай він хоч селом пройде, а я подивлюсь на його здалека!
— Зажди, зажди, не можна! — одмагалася Чайчиха.
— Зажди, зажди, не можна, — просить мати. Катря хоч смутує, хоч плаче, а слуха — сподівається добра іще…
