Одного дня увійшов старий у хату веселий:
— Чи не буде снігу, — каже, — там такі білі хмари драглють.
Стара, дивлячись на його,насмілилась:
— А що, мій голубе, — вимовляє любенько, — що ти бачив? Що чув?
— А що я чув? Нашу Катрю сватають.
Тим словом сполохнув нас усіх: хто сидів — схопився; хто стояв — у куточок горнувсь…
— А хто ж сватає? Кого нам господь носила? — питає мати, ледве голос зводячи. Катря біло збіліла.
— А старий Шелях за свого сина Дмитра сватає. Се жених! Се не лічозір, не пройдисвіт який-небудь, се хазяїн добрий, що з срібного кубка своїх гостей почастує.
— Що з тих кубків, як повні сліз! — мовить мати.
— Гм! — Більше не сказав нічого, тільки придивився на неї пильно. Вона сльози свої нишком втирала — ховала.
— Я собі б кращого зятя сам не шукав, — знов батько озвався; насунув шапку та й з хати вийшов.
Мати усі думки приплакали: “Що його робити і що його чинити!”
Катря аж білі руки ламле…
Як на ту ж пеню — і стара Чайчиха не завідає нас, і Пилипиха сердиться: нікому поради дати, нікому розважити… А того любого як запав слід, то й запав…
Мати почали були Катрю умовляти:
— Покорись батькові, доню, покорись, дитя моє!
— І ви вже, мамо?.. Безталаннячко ж моє!.. — побивається Катря…
— Донечко мила! Кого ж лихо мине? Живши у світі, його не втечеш, — кожне одбува… Що ж як ти батькової ласки одпадеш, а той, може, одцурається…
— Він одцурається? Може, і я його занедбаю! — Та й засміялася… Хотіла я їй тоді сказати, що вже й тепер трохи на те походило, що він цурається, та жалко мені її стало… І мати за се більш нічого не змовила, — зітхнула важенько та й стала знов її прохати: “Корись, доню, батькові!” — “Нехай же я лучче вмру!” Як мати не плакали перед нею: “Або я вмру, або за ним буду!”
Давненько ми вже Марусю не бачили то за горем своїм, то за сваркою тією межи старими, та й Маруся наче ховалася: з хати сливе не виходила.
— Ходім, — кажу Катрі, — ходім до Марусі, що нам, що старі посварились — ми того не знаємо; ми собі з нею утрійзі порадимось.
Маруся сидить — шиє; удови не було дома.
— Марусю! Марусю! — говорить Катря, — прийшла я до тебе свою тугу розділити, та знаю, що й ти мене осудиш, як моє слово почуєш!
— Сядь, Катре, та розкажи, — каже Маруся.
— Батько мене за його не дає, — знаєш? За нелюба мене вже тепер прибирає. А я, Марусенько, хоч і батька й матір то я для його покинула б — не пожаліла… Що мені тсе? Нехай скаже — я за їм на край світу піду! Піду та й не оглянусь разу! Мені нічого не треба: нехай іншим розкоші, іншим нехай достатки, — мені нехай життя із ним вкупі!
Не зводячи очей, промовила Маруся:
— Боже вам поможи, Катре! Зумилася ж я!
— Марусю! — покликну. — Се ти? Тая покірлива?..
— Голубко моя! Сестрице! — обіймає її Катря ридаючи. — Ти мене не судиш?
— За що? — стиха питає Маруся. — А ти ж його любиш?
— Так люблю, що й не вимовлю! А на мене усі нападаються! Хочуть, щоб я його покинула! Марусе! Якби ти любила?
— Я б не покинула.
Я все чую, та віри не йму.
— Марусе? Чи се ти говориш? — кажу. — А мати твоя якби почула?
— А що ж? Якби я любила, то вже мені нічого не страшно і нікого б я не боялася — тільки того, кого любила…
— Ти моє серце розвеселила, Марусечко! — дякує Катря. — Дуже вже мені було важко… хоч мене ніхто не переумить, та слова тії мене ображали… Спасибі тобі, Марусенько, галонько!
Маруся їй осміхнулася.
— Ні за віщо дякувати, — згомоніла: — я правду свою тобі кажу.
VIII
У першу ж таки неділю по сьому до нас свати в хату од Шеляха. Прийняли, пошанували. Дякує за ласку мати, тугу свою та журбу перемагаючи, — а батько говорить:
— Я собі кращого зятя не жадаю, панове ласкаві! Та треба дитини запитати.
Викликали Катрю.
— Катренько! — кажу їй тихо, — роздумайся добре! — Вона мов і не чує. Уступила до хати біла, а сміла, необорная — хоч тут вмирати.
Питає в неї батько: чи піде за Дмитра Шеляха? Та пита він якся ласкаво і грізно…
— Я парубку ганьби не даю і піти не піду! — одказала, Катря чисто, як виспівала.
Поклонилися свати, — тихо та гордо геть вийшли з хати… Ми не ворухнемось; Катря стоїть… Батько не промовив слова, вийшов і собі з хати…
Плаче мати, очей не сушачи. Старий не впоминається про сватання, мов його не було; а нас наче не бачить перед себе: хто увійде — не оглянеться; хто озветься — не слухає.
А Чайченка того нема та й нема!.. І матері його не видно… Вже Катря сама до їх бігти заривалася — дак мати впиняла.
— Коли вже ти мене не послухаєш, доню, то бог із тобою: роби тоді, як ти сама знаєш, а я вже батька не проситиму.
— Добре, добре, мамо! Покиньте мене, занедбайте… Тільки пустіть до ного!..
— Ні, не пущу, доню! Я тобі на порозі стану, не попущу йти!.. Не годиться!
— Я втечу од вас! — озивається Катря. — Я або втоплюся, абощо! Я так жити не здолію!..
— А він же як? — інколи спита її Маруся, слухаючи того нарікання. — А як ти його зажуриш?.. Те своє горе ти не пести так; яково йому тепереньки — ти не помисляєш… Ти для його перетривай усе, поки батька вблагаєш.
— Та коли б же хоч на його глянула! Хоч до його промовила! Нехай тільки б сказав, що мені робити! Нехай він мене в огонь пошле — я піду… Чому ж бо він не йде і досі! Хіба він мене покине?
— Коли не йде, то, мабуть, так треба, Катре! А ти втихомирся та жди… Та, може, маєш що йому переказати, зараз негайно… Перекажи через мене: я хоч і сходжу до їх.
— Ти?.. А мати твоя не пустить тебе?
— Піду. Говори, — що сказати?
— Ти скажи — що я пропадаю, що живая гину!
— І нащо отаке йому говорити? Лучче нехай він почує, що ти його вірно любиш, що ти його будеш дожидати, що будеш батька благати…
— Нехай би він знав, яку я муку терплю! Скажи йому, щоб усе він кидав, щоб ішов мене одвідати… батько не знатиме… а хоч дознається, гірш, мабуть, вже не буде…
— Нащо таке казати, Катре? — знов їй Маруся. — Хіба ж йому й так не важко?
— Ну, хоч скажи, що так я його кохаю, як свою душу; що я журюся…
Того ж таки дня Маруся каже:
— Піду я, мамо, у Любчики!
Пилипиха дуже подивувала, да не боронила… Вже як Маруся виходила, убравшись, — вона запитала:
— Чого се ти у Любчики?
— Піду, мамо, прогуляюся.
— Іди, доню. — Сама її за ворота провела та тоді вже услід, схаменулась, покрикнула: — Не барись довго, Марусе!
А Катря, скоро випроводила Марусю за слободу, то вже й ждать почала — коли прийде; перейняли ми її ще на дорозі.
— А що? Бачила? Буде? Що казав? Коли?
— Треба тобі, Катре, ще потривати… — каже Маруся.
— Вже несила моя тривати! Так він не прийде? Пощо ж і ходила? Чому він не прийде? Що казав?
— Дуже він печаловитий щось, — говорить Маруся.
—Печаловитий? — покрикне Катря. — Коханий мій! — Сама так слізьми й розлилася.
— Я піду до його сама, — піду — хоч нехай мене потім киву замучать, — я піду!
— Він велів, щоб ти не приходила…
— Не приходила? Як то не приходила? То ти, мабуть, вчула! Хіба б я тепер зважилась на його сказати, об не приходив, хоч би й смерть мені за плечима по ому?
— Просив тебе не приходити, Катре; а ти, як його любиш вірно, то послухаєш.
— Авжеж я його послухаю!..
І довго вона по тому слові своєму плакала — сидячи край дороги.
Тільки бачу, Маруся щось так як не домовляє: то у землю очі спустить, то щось у думці має собі… Як вилучилася мені годинка, нишком побігла сама до неї.
— Марусе! — кажу, — щось мені той Чайченко не певен!
— Як то? — питає.
— Не любить він Катрі щиро! Чи я ж не правду кажу? Говори!
— Та я не знаю, Химо! — одкаже мені, роздумуючись.
— А я дак знаю, що ти Катрі розказала не все. Аже не все?
— Ні, не все.
— Кажи ж мені усе.
— Та нічого, Химо! Я що там чула, од Катрі не потаїла, й се, бач, в мене мої думки…
— Дарма! Розкажи тії думки свої!
— От, прийшла я туди, — розказує, — мене стріла його мати, та смутна така, господи милий! А як я сказала, чого я прийшла — вона заплакала сильне… Нічого й не одмовляла вона на мої слова, тільки усе плакала… Уступив і він у хату… Десь він, Химо, сам у великих мислях, у скорботі… Так змарнів на виду… Я говорю, що мене Катря присилає — і здалося мені, — чи то так, може, здалося, — що він, почувши, не обрадів… Не каже мені свого слова, не пита мене… Тоді вже я сама усе переказала, і що Катря хотіла сама до його прийти; а він зараз похопився: “Нехай не приходить вона, скажіть їй, будь ласка, — нехай вона не приходить!” — Вклонився мені та й з хати пішов…
