— Нема батька!
— То раненько прийде.
— Завтра раненько! — промовила Катря, обняла голову свою й важко зітхнула.
— А що ж батько вам каже? — пита Чайчиха, — що каже він?
Тоді їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
— Господи милий! За що моєму дитяті щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
— Годі! Що се ви!
— Вже довіку буде доля його гірка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довіку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усіх як хвилею прибило до Чайчихи.
— Як пороблено? Хто йому поробив?
— А та ж удова, те моє лихо пекуче! — каже Чайчиха, дрібні сльози виливаючи. — Не судив господь нам поріднитись, та ви мені як наймиліша родина… Слухайте ж усього горя мого!
— Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили і була там у нас в селі удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говірка, така — що й летючі слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевні очі удовині! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався із нею мій Яків, ні до чого став парубок — ні до роботи, ні до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його і очі, там і гадки його…
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснуті. А Чайчиха усе розказує:
— Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й світ йому весь зав’язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як мені і за невістку не хотілося приймати, та вже бог із тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостів… А вона ж? Насміялася з його, матінко! Не пішла! А що,-сину, кажу тоді, не на моє вийшло? Вона усім рівно очима світить, як тобі… Покинь, забудь стидку! Він усе не кидав. Діждавсь, що виявився багач з чужого села, і засваталася вона з тим багачем, а його, як на воді лишила. Що він поскорбів тоді, що він поболів — я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед віконню — йому жалю завдає. Іде хороша, уряджена та весела і дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров’я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а він усе любив… Дала вона якесь дання йому, — якісь чари зачарувала…
Я, моя матінко, ріки сліз вилила — благала: сину, оженися, — коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не сміється. Довго він мене не слухав, — а далі сам схаменувся. Була у нас дівчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватів — дівчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподіяно так було: з другим парубком дівчина повінчалася… А тая безбожниця йому, під вікном нашим стоячи, вигукнула: “Бурлакуй увесь вік, Якове, та люби тільки мої очі ясні!” І з реготом пішла собі — у долоні плеще; а він за нею услід біжить, як дитина, а він, як дитина, плаче… Вона побралася із тим своїм багачем, поїхала із ним, та хутко з його родичами усіма посварилася, з людьми поневірялася — не схотіла жити там: вмовила чоловіка у Хмелинцях хату купити і знов у Хмелинці вкинулася… Тоді вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що він і нездужав, і марнів. Люди вже стали хитати на його головою… Я усе спродала своє, і селитьбу, і товар, який був, та в Любчики ми перебралися від неї… І бог мені допомагав: Яків одужав, став неначе трохи забувати, на вечорниці став ходити, — колись він у мене між усіма парубками так і сяяв! От він вашу дочку вподобав… Я вже долі йому сподівалася, — сподівалася, що старий ваш таки змилується — коли Яків: “Не хочу женитись! Не буду!” Я плачу, я питаю, я падаю: “Не хочу!” І прочула я, що в неї чоловік вмер: де вже з нею на світі задляється! Несподівана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Він і поїхав… Я за ним; прохала, ночі не всипляла, дні не вгавала — він не слухає, він для неї і матір стару, і самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене і мій Яків поміж іншими… Я вже хотіла додому та до вас, усе лихо сказати, — коли Яків до мене прийшов та й впав на лаві… Що таке?.. А се вчора ізнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тоді Якову говорити, вмовляти — і він слухав мене… Думали — як вашого старого вблагаємо, так і весілля буде… Та, мабуть, вже подія така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бідолаці!
І стала Чайчиха плакати сильне, і мати плаче. Катря швидко із хати вийшла; я — за Катрею…
— Катре! Катре! — кличу, — не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: —Та куди ж ідеш, Катре?
— Не знаю… куди-небудь дальш від хати… Так от чого він такої пісні співав! От чого він смутував! Він не мене любив — її.
— То було, та вже тепер пройшло — і ти не думай… Добре, що обміркувався він, — збач йому: нема того древа, щоб птиця не сідала!
— Боже мій, боже! Він мене не любив і не любить!
— Бодай тебе, Катре! Хіба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, — нехай сам він скаже усе, чи він тебе любить…
Вона озирнеться на мене, — як схопить мене за руку:
— Ти мені не згадуй його на ім’я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревні її слова перехопили… Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допріками палкими, якими гіркими його дорікала! Мене не слухала — не чула…
Там утерла сльози і знов швидко завернулася до хати. У хаті мати з Чайчихою горюють удвійзі.
— Я не піду за вашого сина, — промовила голосно Катря.
— Як? Що? — питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постаті. Злякалася й мати.
— Не піду за вашого сина, — ще голосніш говорить Катря, — не хочу. Хоть і батько даватиме — не піду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слізьми вливалася.
— Чари, — каже, — чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: “бурлакуй довіку!”
Усі плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тільки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тільки сказала: “така вже доля!”, — ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж іздригнулася) та й пішла собі додому горюючи.
Катря за нею услід подивилася. Сіла на лаві й дивилася по хаті, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала — та недобре ще обміркувалася.
— І добре, доню, — озвалася до неї мати, — батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собі до пари… — та й хотіла її пожалувати…
Як же заридає Катря, як затужить! І невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечір, ніч минає — у нас в хаті ридання голосне, та гірке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тиші ночній зітхне мати або я ворухнусь — усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузі сили — і тужить вона знову, і ридає, і побивається.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усі тихо собі у смутку. Ніхто не порається, не робить нічого. Так і сидимо.
Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:
— Ну, кажіть мені, що ви казатимете, — кажіть, чи не мерлі вставатимуть? — Та одхиляючи нас від себе, та не слухаючи нас, нарікати стане, жалкуватися: — Коли б же хоч попрощатись прийшов — коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та мені з-за його плеча удовине личко красовите движітиме… мені їх любі слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого він смутував! А я, щоб ви знали, я його ще більш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж мені!..
— А чим він винен, що перше любив? — вимовила Маруся.
— Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
— Коли ти його вірно любиш… — щось почала знов Маруся…
— Чи ж я не любила вірно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер мені що? Лучче б я його поховала!
XI
Час збігав; туга якось потроху втихла — та на усе розляглася. Пішлися тоді Катрі оті ранки довгі, а ті вечори ще довшії, ті дні, ніяк не перебутні, — що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, і як прийшло на тебе, і як не покине тебе ніколи.
Уночі вона мало спала; устане — ні об чім не дбає; сяде коло вікна, ізложить руки, сидить та в віконце дивиться. Такеньки тижні сходили, що вона, живуща, була наче мертва. І ми ходимо — наче що в хаті вмерло. А разом, якогонебудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживіє, — такими ревними, гіркими сльозами обіллється! І тужить, і ридає, і б’ється до втоми… — і знов стихне, і знов наче ніщо їй не доходить дожива. Хотіла з нею мати говорити, хотіла питати, — просить: “не говоріть нічого і не питайте нічого”. Ні зо мною, ані з Марусею розмови не хоче; часом ніби з нас сміється.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собі. Вона тільки судила та сварилась, що мати кориться чоловіку, що з того усе лихо встає, — та більш вона доводила того гнівом своїм, аніж словами. Діждали ми батька з дороги. Повернувся він такий, який пішов — неласкавий. Осмалений сонцем та обвітрений, здававсь він ще похмурніший, ніж був. Повернувся додому увечері; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грізний почувся. Ми кинулися, я і мати, йому назустріч, кличемо Катрю за собою: “іди батька стрічати”. Він у двір уступив, нас минаючи, тільки мовчки вклонився, — ми так і стоїмо; він опорядив усе, — тоді у хату, сів на лаві оддалік од усіх. Мати вечеряти просила — він кивнув головою, що добре, і вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тільки одного разу його очі бистрі споглянули на Катрю пильно, — начеб осмалене обличчя побіліло трохи, а він нікому не сказав нічого.
А Катря стоїть коло стіни, сама як стіна біла, — бачу — зомліває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
— Втомився я, — каже батько.
— На добраніч вам, — кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у світлицю. Вона сіла і трусилася уся.
— Що тобі, Катре? — питаю. — Чи ти батька ізлякалася?
— Ні, ні… я тільки спогадала… як тоді благала я батька, як нарікала!.. тоді в мене було щастя… тепер вже ні об чім мені просити дома, нічого сподіватись з сторони… Нема в мене нічого, — я сама нещаслива!
— Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, —годі! — вговоряю її.
— Втиши ж ти перш моє серце! — одмовила ридаючи. Ніч ішла в тузі та в жалю.
— Темна ніч яка! — промовляла Катря сумуючи, — яка темная та довгая! — А стала зоря розсвітати, стало сонечко ясненько сходить, — каже: — Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночі — боже милий!
Мати тим тільки свою журбу тішить, що сеє безталання Катрине буде батькові вгодне; хутко й поспішилася сказати йому:
— Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
— Повісти, як усе було, — не вмини нічого! — велить. І усе йому мати повістила, що було.
— Зглянься на дитину бідну, друже мій, — просить батька: — вона послухала, покорилася, а нещаслива.
— Вона не мене послухала, — одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала — гніву не вбачала, тільки думу-думу на чолі високім похмурім.
Далі він пішов собі із двора — так, як ік гаю побрався, — а тії пори вже не було ніякого діла в полі…
— Як він прийняв теє, — не знаю, — говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Він повернувся увечері пізно.
Увечері всі у хаті зібралися, усі вкупі перебули його, довгого вечора того. Усі робили кожен своє діло.
І багато тих вечорів довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, — от як, бува, при недужому, що к смерті недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у слові поради, а час іде, тихо йде, дуже тихо, — то ніби разом як промигне кілька годин і знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душі.
