– Бачу я, Микито, що ти тут у місті, як у темному гаю, та ти сим не турбуйся, бо ти за мною, як за кам’яною горою: нехай-но хто вирветься до тебе з піддур’ю або з ошуком, то він у мене за дев’ятими ворітьми гавкне… Еге ж… чогось улюбив я тебе… Трапляється часом, що іншого якось не прийма серце, відвертається від нього, до іншого так зразу приляже, як до рідної мами… Чи ж мало тут в мене приятелів! І до Києва, мабуть, не перевішати… А я їх всеньких за півдарма віддам, аби з тобою побрататись та товаришувати… Отаке… Улюбив я тебе, та й годі… Так тебе улюбив, що вже іншим нічого і не зосталося… От як ті дурненькі дівчата по селах співають:
Хоч натраплю, хоч зазнаю, та вже не такого.
Не приляже моє серце ніколи до його.
Чого всміхаєшся, ніби віри не ймеш? Хіба того не прилучається? Або ти не варт, щоб до тебе серце прилягло?
“Сей Шелевило – брехунець, – дума Хапко, – а проте… Тями йому не бракує: зна, що личко, що ремінець… Не помилиться, – одразу розбере, де ворона, де сокіл… Нехай трохи підбріхує, а розумак… Та не заспліш він і бреше, хіба ж я справді не варт, щоб до мене серце прилягло?.. Ні, нема на що нарікати – пощастило мені таку голову стрінути… З таким товаришем не занудиш світом… Чоловічок має в собі приємність”…
А той, що приємність в собі має, завітує:
– От тут недалечко пивничка… Воно не пивничка, а так сквапний чоловічок ніби то тим, то сим крамарює… Труночок там такий, що тільки ковтай та бровами підкидай… Ходім, постановлю тобі пляшечку, щоб ти знав дядька Володька та його добрість… Звертаймо цим заулочком, то й зараз натрапимо. Згода?
– Згода.
Звертають у заулок, а тут другі двері і у ту, мовляв, пивничку, де сквапний чоловічок то тим, то сим ніби крамарює.
Увіходять.
Хата давненько не білена, та відколи вже й не метена, по стінах колочки, а по колочках той, мабуть, крам – нова сива смушева шапка, якась червоненька спідничка, синя корсеточка, аж три халяви, вишиваний рушник; де причеплена пилка, де хомут висить, де чемерка, а поруч славна хазяйська пута і прехороша свитина; тут юхтові чоботи, а там з драної торби сторчить долото і просувається свердел. І не злічити того, мовляв, краму. На одшибі, в кутку, кривенький стіл; на столі пляшка, скляночки і чарочки, а поза столом сидить на лаві і тягне люльку сам сквапний чоловічок – вже давненько не юнак, відколи вже й квіт з його опав, та ще й не трухляк: сивоусий, пикатий, броватий, очима, як списом пройма.
Загледів дядька Володька і, не так, щоб ласкаво, гукнув:
– Га, шпачок прилинув… Сподіваєшся знов дві кварти ушахровати? Колись матиму частинку, то я тебе трохи навчу! Знатимеш, як-то гуляти, а погулявши, втікати! Зажди-но, шпачок!
Та й устає… А барчистий, височенний, аж стелі достає, кремезний, кріпкий, як дуб…
А шпачок скік за Хапка, та з-поза Хапка:
– Що се ви… що се ви, Охріме друже? Що се ви… Хіба мене не впізнали? Чи жартуєте?
– Жартую? – одгримнув Охрім… – А ти, єретичний сину, позавчора не втік? Гукаю, а він…
– То що, що втік, Охріме? – виговорюється. – Втік, а ось прийшов, і все до шеляга заплачу.
Та до Хапка:
– Плати, Микито, бо в мене катма дрібнотки… А ми з тобою опісля порахуємось.
Хапко зараз витяга карбованця. Охрім, приймаючи, вмент уласкавився, та моргаючи Хапкові:
– Плати, плати, крутивусику, а він певно порахується – хіба що рак не свисне… Еге, Володьку?
Володько часом трохи недочува…
– Беріть за ваші дві кварти, Охріме, – каже, – а всеньку рештку приділено на вистоялочку. [Вистоялочка – горілка, що вистоюють рік, а то й два, часом закопуючи в землю (прим. автора)] Ставте, Охріме, та насипайте, коли ласка.
– Розумне слово добре й почути, – одказує Охрім.
Швиденько подався у другий куток, та, трохи відсунувши якусь скриньку, підняв лядку, витяг з якогось темничка барильце, – ставить скляночки, сипле…
Дух такий, що круторогі б спинились…
Насипав, та й каже:
– Такого, – каже, – ведмедика [ведмедик — палюча, як вогонь, горілка з пахощами. Якийсь, славлють, протопоп 7 років обмишляв, поки її обмислив (прим. автора)] і в протопопа не піймаєш!
Випили. Посиділи.
А як трохи відпустило, Охрім примружує око на Хапка та й каже:
– А ти, крутивусику на тоненьких ніжках, жвавого роду: пустив ведмедика начебто гаразд протореною стежечкою…
Не бракло, здається, Охрімові ані розваги, ані прозору, а проте не розчухав, що сей крутивусик і залізо ковтатиме, як ми з вами черешню чи оковиту, – не завадить йому, а хіба попользує.
– Ге! – хвалиться дядько Володько, – се в мене такий кришталь, що другого такого у цілісенькому світі не надибаєш! Оце, Охріме, побратавсь я з ним, та й обридли мені усі давні приятелі, – бо чи ж до його їх прирівняти? Ти споглянь на його…
– Та годі вже, дядьку, – спиня Хапко.
А сам зирк та зирк зукоса на Охріма: здається бісеняті, що той Охрім так якось мружить око, начеб тут не дуже дорогий кришталь…
– Кажу тобі, Охріме, – править Володько, – споглянь на його: се такий кришталь, такий…
– Не передавай куті меду, Володьку, – радить Охрім, – засоромив крутивусика… Може, по другій?
Володько согласний:
– То і по другій? Еге, Микито?
Согласний і Микита.
– Напиймося тут, бо в небі не дадуть, – приказує Охрім. – А може, по третій, щоб дома не журились?
Випили по третій. А далі Охрім і згадує:
– А вчора, – згадує, – приходив аж двічі твій давній приятель Прохорець і питав за тебе. Де, каже, запроторилась та московська ступайка, що ніяк оце не надибаю. Та вже якось мушу запопасти. А як, каже, запопаду, то буде шелесту… Дуже йому, Прохорцю, мабуть, пильно… Ге, Володьку?
– Чого там йому пильно! – стрепенувсь Володько, – не знаю…
Не зна, а наструнив уха і позиркує на двері.
– Казав вчора Прохорець: коли завтра та ступайка надійде, то нехай мене підожде…
А ступайка вже в картузі.
– Підождав би, – каже, – якби час мав, та не маю. Дайте, Охріме, що там нам належить, у пляшку та бувайте здорові… Ходім, Микито!
Та у двері, та швиденько з заулочка в заулочок.
– А чого се ми втікаємо, дядьку? – пита Хапко.
– Хто втікає? – відпитує на бігці дядько. – Я, бач, поспішаюся до куми, – бо єсть у мене кума… А на дорозі ще треба забігти у пекарню, та дечого там купимо – папушника, чи що. Пекарка продає й те, що до папушника годиться – усякі наїдки… Пекарня чудова, і пекарка знакома, удівонька. Красота така – на всю околію. Сам побачиш. Ось і пекарня…
Пекарня і справді чудова: тут і паляниці, і книші, і папушники, буханці, вергуни, калачі, пампухи, балабушки, а до того сало, ковбаси, драглі, смажена рибка, валяна рибка, маківники – усякі наїдки і присмаки!
За прилавою препишна чорнява кирпатенька молодиця у червоному очіпку. Як зобачила дядька Володька, зірвалась з місця, наче її полум’я обхопило:
– Перевіро! Шибеник! Злодюга!
А дядько Володько зумився, аж рота роззявив, хоч возом в’їдь.
– Та на кого ж се ви гніваєтесь, голубонько? З ким сваритесь? – пита. – Та хто ж се вас угнівив? Та ви скажіть мені, то я того псотника чи псотничку… Та не турбуйтеся, моє золото…
А золото трохи не удушується з гніву.
– Ти, безчельнику… ти, проява… Які такі коралі нараяв? Завіряв: грапиня спродає… Зроду б не продала, якби не визволяти грапа… а вони… а ті коралі розпадаються… трощаться, як скло… Щекачу клятий!
Дядько Володько аж руки до Господа здійма.
– Господи милостивий! Чи я ж таке провідав! Я ж на ту злиденну грапиню покладав надію, як на рідну маму! То я до неї піду! Я її поспитаю! Я їй не подарую! Нехай грапська челядь мені голову одітне, а не подарую!
– Ти, продай-душе! ти… Геть з пекарні! Щоб ти тут не пах! Геть!
– А я, голубонько, до вас…
– Геть-геть-геть!
– …бо мій товариш репетує: “Як зблизька не побачу ту удівоньку – себто вас, – то або води завідую, або петлі на шию… Ось він стоїть. Спогляньте на його, голубонько…
А голубонька вже споглянула. У гніву, зопалу не завважила, що коло дверей стоїть такий галанець – хоч малюй, хоч цілуй!
– Верзете не знать що! – промовила, разом втихаючи.
І, здається, нічого не вдіяла, тільки на півкрочка посунулась поза лавою, та взявши рушничок, злегенька його струсила, а виявила, наче вималювала, які в неї рученьки білі, який стан гнучкий, яка постать пишна.
– А нехай же скаже, що брешу! – править Володько. – Нехай скаже!
Та до Хапка.
– Ти присягавсь, що як удівонька загордує, то або втоплюся, або в камінь розіб’юся? Присягавсь чи ні?
– Та годі вже, пустаче! – ніби свариться удівонька (а хмару з чола наче вітрець гонить. От-от вже й всміхнеться, та зирк-позирк на Хапка). – У вас на вербі груші. Та ще й рясно їх…
А Хапко підстріхує вусики та світить вирлами.
– Нехай тому комарі виїдять очі, хто бреше, – вигукує дядько Володько, нібито вже й сердячись, що так його кривдять. – Хіба мені треба в ту вашу пекарню заглядати, або того вашого папушника купувати? А що робитиму, як він клещаком в мене заклещився: “Нехай же хоч подивлюсь зблизька на кралю, нехай же хоч гляну!” Змусив мене. А що, думаю, раз літо родить – нехай ужива світа, поки літа… І погодивсь: дивись на свою кралю, а я вже мушу папушником, чи там чим іншим піклуватись.
Розказує, а сам з-під поли торбу та у торбу.
– До папушничка можна і ковбаски – от ся, здається, добра, з часничком… Візьмемо… І калача можна… і смаженої рибки… як на твою думку, Микито? Підходь ближче – годі вже соромиться! Та не світи такеньки очима, щоб часом нам стелі не спалить… от тут і драглі… підходь лишень та подивись. Можна й шматочок сала, еге?
– А можна, – згоджується Хапко, підходячи близенько та викладаючи перед удівонькою карбованця.
– Беріть от сього папушничка, – радить Хапкові удівонька, – може, мені спасибі скажете… За ковбаску з часничком теж, сподіваюся, не налаєте. А бублички не до смаку? А пампухи з медом? Солодкі…
А у самої усміх солодший від того пампуха солодкого… Голосом пестить, оченятами голубить…
– Таких і в нас у пеклі не густо! – дума Хапко.
Та трохи нахиляючись, наче йому вгодило у серденько, стихенька перепитує:
– Солодкі?..
– А як солодкі, то кидайте мені в торбу, – озивається дядько Володько.
(Поки що, він у ту торбу понахапав і такого, що удівонька, виграваючи очима, і не постерегла).
– І я ласий до солодкого, – жартує, – сказано: кожна душа не з лопуцька, того ж хоче, що й людська.
Та ніби, схаменувшися, вжахнувсь.
– Забарився з тим закоханцем, а в мене такого діла, що аж голова вочевидь сивіє. Бувайте ж здоровенькі, голубонько, а я завтра раненько або пропаду, або видеру у тої злиденної грапині ваші гроші… Се так певно, як сонечко сходить і заходить. Видеру і вам до ручок… Може, товаришем перешлю. Не забороните товаришу вас одвідати? Не бороніть, галонько, бо товариш сухот достане або щось собі заподіє.
– Чого ж маю боронить, – одказує удівонька, як свята, – у пекарню кожному двері відчинені… кому треба, той і уступай.
– То й добре, галонько, він не забариться. Еге, Микито? А ви його, серденько, прикрильте, бо кажу вам, се трохи не панська дитина, роду доброго, заможного… я і батька його, і дідуся, і прадіда знав. Може, Господь його вам, голубко, приділя…
– Та одкосніться! Вже й так заробили на позиск, –знов впиня удівонька, чи сварячись чи потураючи.
Та до Хапка, всміхаючись любенько:
