– Завтра в мене булочки свіженькі, тепленькі… Усякому на здоров’ячко…
А Хапко, виграваючи вирлами:
– Та вже як такі ручки та пучки орудують, то певно не попсують…
А вдівонька, голівоньку схиляючи, віїї шовковії долі припускаючи:
– Та візьміть одчепного…
– Час нам, Микито, час, – нагадує дядько Володько.
А тут у двері якийсь десятник:
– Давай, бабо, дві паляниці, та повертайсь, бо начальство дожидать не согласно.
А за десятником якісь москалі:
– Давай, тьотка, калачиків, да проворно! живо!
А за москалями якийсь дяк, за дяком мельник, за мельником дві перекупки, оболонник, грабар, стара пані з двома песиками на червоних віжках – та й кінця нема. Затуркали удівоньку – мусила нашвидку попрощатись.
– Ой, та впав же ти їй в око! – сміється дядько Володько, виходячи з пекарні.
Сміється й Хапко; ще б то не впасти!
– Пропала красоха!
– А нехай!
– Тепер ходімо до куми. Там у куми я собі притулочок маю. Там, хоч пізненько, а так чи сяк пообідаємо, – каже дядько Володько.
Тим часом, минувши будинки, добігли до вбогеньких хаток, геть поза крамницями, вже таки далеченько від міського розгласу і туркоту.
– Он кумина хата, – показує дядько Володько, – он-он, – там, де стара груша та купка бузку…
Хаточка на одшибі, малесенька, низесенька, біліє з-під старої груші, немов з-під зеленого намету: з-за бузку блискотить проти сонця віконечко.
Ще до загородки не доступили, а вже хатні двері відчиняються – стріча кума на порозі… Бачиться, давно дожидала.
Хапко аж поточивсь – молодиця, як зоря!
А зраділа! збіліла й почервоніла і знов збіліла… Втопила очі в кума, – Хапка чи бачить, чи не бачить… голосок дзвенить.
– А я, – каже, – почула, догадалася, що се ви… Мабуть, втомилися. Може, голодні? А я сьогодні й не топила! Чим прийматиму?
– Не журись, оце тобі міх добра, – хвалиться дядько Володько, показуючи торбу. – Бери лишень та гарненько подякуй. Чого задивилась! Веди у хату та вибирай з торби.
Та, киваючи на Хапка:
– От я закликав товариша у гостину, чи ж не красень? такого, мабуть, зроду не бачила? еге? Вітай його, бо він мені рідніш рідного братіка. Побратались ми з ним.
Іде, як господар, до хати – вбогенька хатка, а як у віночку – і зараз почина порядкувать:
– Ану, Ганно, швиденько! Оце став тут, а то посунь… а се покрай, та дрібненько… А де ж той ніж? Гляди пляшки… Ну, Микито, сідаймо обідати. Ганно, чого задумалась – шануй гостя дорогого. Край, насипай, частуй!
Слуха: крає, насипає, частує, а як вліпила оченятка у ту, мовляв, ступайку, то й одвести несила – на його тільки дивиться, його тільки бачить… А ступайка і не спогляне на безталанночку – упада коло Хапка.
(Збіга мені на думку, з чого-то береться часом, чим держиться, та, мовляв, уподоба, чи любва? Давненько вже блукаю по Божому світі, придивляюсь, прислухаю, а досі того не второпаю. Нехай би хилило чоловіка щось добре, розумне, щире, – так ні… Часом улюбить таку кралю, що, здається, маючи хоч кріпку тями, мусив би на сім миль від неї відбігти, а вам чи мені, – любочко, рибочко, пташенятко… і орудує нами, як віхтем, ота пташка аж до сивої скроні…
Ми з Лавром Самодійчиком та з Данилом Черевком, сидячи якось у Гершка в корчмі, довгенько міркували, в чім тут сила – саме тоді Василь Чорняк повісився, і славили, що бідолаху жінка з світу згладила, – то Лавро й каже:
– Такі, як покійничок – хай над ним земля пером! – самі трохи завинили: не питаючи броду, та сунулись у воду. Коли в мене на плечах не макітра, то в сьому ділі мушу я так ступати, як переходячи глибиню у позимку, пам’ятаючи, що лід, як скло, а шурхнеш під лід, то сухого не витягти. Бачу, як інші на льоду обломились, маю пересторогу, то, як то кажуть, з чужого злого вчуся свого. Мушу роздивлятись, уха межи люди далеко пускати та раз у раз завертати до голови по розум. Боже борони хапатись – мушу повагом, з оглядом… То й оберу собі таку, що і добра і тиха, а до того і гарна, як ясочка… так-то воно буває, як на плечах голова, а не макітра.
Славно розказав Лавро, аж мило слухати, а в самого така ясочка, що як вигляне у вікно, то три дні собаки брешуть, та сердита, як рарах, [Рарах, Рарог – у стародавніх слов’ян-поганинів – вогненний дух, пов’язаний з культом вогнища. Рарога уявляли в образі хижого птаха чи дракона з тілом, що іскрилося, волоссям, що палахкотіло, і світінням, що виходило з пащеки (дзьоба), а також у вигляді вогняного вихору] та язиката, та уїдлива.
А Данило Черевко додає:
– Розважний чоловік зроду б не повісився: коли вже так пішлося, що придбав собі верещуху, що проти тебе не мовчить, то навчи, щоб мовчала.
І Данило ніби до ладу розумкує: тільки як заверещить його жінка: “Долі! долі!” – він не відмагається, зараз присіда до долу, а вона його тоді за чуба… Бо Данило високий, як лугова тополя, а та занозячка така, як вузлик, та й не хоче підскакувати, а хились, каже, щоб способно тебе відчухрати.
Отак ми, розумаки, ставимось, як орли, а прийдеться до діла…
А що вже дівчата та молодиці, то бодай і не згадувати. Укохає собі якусь, мовляв, ступайку, – а бува сама і добра і прехороша, – і не надивиться, не налюбує. Нехай то ступайка щодня, щогодини серце їй крає, нехай раз у раз душу з неї виймає – байдуже! Хто його розбере, що то за попуст у Бога!)
– Ще чарочку, Микито! – частує та частує дядько Володько Хапка.
– Та вже довольний, дядьку, дякувати.
– Пивце нічого, добре… я на сьому знаюся… Бо сам трохи не пивоварник. Гай, зварив би я пивце… тільки що треба багато заходу, та щоб повно побрязкачів у кишені… Ой, зварив би я пивце!
А Хапко:
– То зваримо, дядьку!
– Таке пивце!
– То зваримо!
– З таким духом, що за дев’ять миль чути!
– То зваримо!
І так бісеняті аж закипіло того пива варити.
– А побрязкачі? – пита дядько.
– Оце знайшли, чим турбуватись. Побрязкачі будуть. Побрязкачів досхочу…
Звісно, дідькове кодло, як ті великі пани, не турбується втратою, бо теж гроші не зароблені ручками та пучками, не кривавії, а ласкавії.
– Було і в мене тих побрязкачів досхочу, – зітха дядечко, – та, бач, чоловік я дуже добрий… такий добрий, що аж сором: аби побачив людське безталання, аби вбожество, то радий і сорочку з себе віддати. Оце вчора бачу, сидить вбога людина, а до неї двойко діток туляться, простяга руки: “Змилуйтеся! Будьте милосердні!” То я зараз: “Ось, небого!” – та все чисто й віджалував… я щоб ти знав…
– То зваримо ж пиво! – перехопля Хапко.
– Воно б можна, та багато заходу.
– Прошу я вас, дядечку!
Нарешті, дядечко ніби власкавився.
– Що маю з тобою робити! Нехай вже постараюсь, тобі на втіху. Тільки умова така – моя майстерська праця, а твої гроші, бо казав же я тобі, що вчора…
– Та добре, дядьку, добре…
– То згода?
– А згода, згода… Зараз і заходимось… еге?
– Ти, бачу, з вітрогонів, братіку. Хіба у такому ділі припада хапатись? Нехай хапається попівна заміж, а тут треба братись, добре розміркувавши.
– А чого маємо міркувати? – кинув Хапко. – Зараз усього накупуємо та й заходимося варити. Ось беріть гроші…
– Велике діло твої гроші! Пхе! – угинається дядько, нібито він по самі вуха у грошах сидів, сидить і довіку сидітиме. – Сила не в твоїх грошах, а в майстерстві… Розумієш?
А Хапко:
– То бувайте здорові!
Та до дверей.
– Куди? Стій! Микито! Товаришу!
Та обіруч до Хапка.
– Хіба ж я відмовляюся? Обібравсь грибом, то вже нікуди, як у кошик… Ну, давай гроші… Давай карбованець… Ні, два, та ще з копою… бо теперки за солод правлять, як за рідного батька… Давай ще три копи… та ще трохи… Міркуй, що солоду нам не абиякого… нам треба виборного… дорогий, кат його не взяв, та нічого не вдіяти – як треба, то треба… Побіжу до знакомого пивоварника, чи не позичить діжечки… та хто його зна, чи позичить, бо жмикрут страшенний… хіба злотого йому в зуби?
– Як маємо позичати, то, може, лучче купимо, – каже Хапко.
– А лучче… безпечніш… Давай на діжечку… Та підкидай і на пахощі, бо моє пиво з пахощами… І пахощі в мене не абиякі, а з виборних найвиборніші… Ще підкидай… дві копи… та ще копу… Сип, сип, – буде рештка, то принесу, а як забракує мені у крамниці, то вже не гаразд. Ге, скажуть, се, мабуть, шеляговий купило! Шкода й показувати йому виборного краму – йому і вибірки годяться… Ну, давай ще хоч карбованчика… як заходжуватись, то заходжуватись…
Кума тим часом стоїть та прислуха. Невтямки, мабуть, їй, яке з того кумового пива буде диво, а не озивається і не пита.
– Слухай, кумасю, ти мені гарненько усе опоряди… усе, що треба… пильнуй, щоб рощини… чого очі в мене встромила?., не бачила, чи що?
– Та ні… та я зараз…
– Я швиденько подамся до грека по пахощі, а ти, Микито, бери в куми синю торбинку та поспішайся за мною. Он тут у заулочку по правім боці на ріжку той грек крамарює… Та не барись, бо я дожидатиму, а мені пильно… ще маємо того солоду запопасти.
Та у двері, та й нема його.
Хапко до куми:
– Даєте синю торбинку?
– Синю торбинку? Яка ж то синя? Не здумаю!., шукатиму… зараз знайду.
Метнулась шукати.
– Та не турбуйтеся, – спиня Хапко, – йому аж пече бігти, – обійдемось, куплю якусь.
І льотом стрепенув до грека, що в заулочку близенько по правім боці, на ріжку пахощі продає.
Коли ж ріжок не з правого, а з лівого боку і не близенько, і грека на ріжку нема. Продає тут маківники якась огрядна молодиця у синій корсетці, зав’язана чорною хусткою з червоною габою. Непривітна. Напустила брови, як пущик. Погляда зукоса.
