В далекому краї, у якійсь державі жив собі Іван-царевич. У нього було три сестри: одна Мар’я-царівна, друга Ольга-царівна, третя Ганна-царівна. Батько й мати у них померли; помираючи, вони синові наказували:
– Хто перший до твоїх сестер свататиметься, за того й віддавай – при собі не тримай довго!
Царевич поховав батьків і з горя пішов із сестрами в зелений сад погуляти. Раптом найшла на небо хмара чорна, почалася гроза страшенна.
– Ходімо, сестроньки, додому! – каже Іван-царевич.
Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розкололася стеля, і залетів до них у світлицю ясний сокіл. Ударився сокіл об підлогу, зробився добрим молодцем і каже:
– Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я ходив гостем, а тепер прийшов сватом; хочу в тебе сестроньку Мар’ю-царівну посватати.
– Якщо до душі ти сестроньці, я її не тримаю – хай іде з Богом!
Мар’я-царівна погодилась; сокіл одружився і забрав її до свого царства.
Минають дні за днями, години біжать за годинами – цілий рік промайнув; пішов Іван-царевич з двома сестрами в зелений сад погуляти. Знову найшла хмара з бурею, з блискавкою.
– Ходімте, сестроньки, додому! – каже царевич.
Тільки-но прийшли до палацу, як ударив грім, розпався дах, розкололася стеля і залетів орел. Ударився орел об підлогу і зробився добрим молодцем:
– Здрастуй, Іване-царевичу! Раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом.
І посватав Ольгу-царівну.
Відповідає Іван-царевич:
– Якщо до душі ти Ользі-царівні, то нехай за тебе йде; я її не неволю.
Ольга-царівна погодилась і вийшла за орла заміж; орел підхопив її і забрав до свого царства.
Минув іще рік; каже Іван-царевич своїй молодшій сестрі:
– Ходімо в зелений сад погуляти!
Погуляли трохи; знову находить хмара з бурею, з блискавкою.
– Повернімося, сестро, додому!
Повернулися додому, не встигли сісти, як ударив грім, розкололася стеля і влетів ворон; ударився ворон об землю і зробився добрим молодцем – попередні були гарні, а цей ще кращий.
– Ну, Іване-царевичу, раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом; віддай за мене Ганну-царівну.
– Я сестроньку не неволю; якщо ти їй до душі припав, хай іде за тебе.
Вийшла за ворона Ганна-царівна, і забрав він її до свого царства.
Лишився Іван-царевич сам; цілий рік жив без сестер, і стало йому нудно.
– Піду, – каже, – шукати сестер.
Зібрався в дорогу, ішов-ішов і бачить: лежить у полі військо побите. Питає Іван-царевич:
– Коли є хто живий – відгукнися! Хто побив це військо велике?
Відказав йому живий чоловік:
– Усе це військо велике побила Мар’я Морівна, прекрасна королівна.
Пішов Іван-царевич далі, доїхав до шатрів білих, вийшла йому назустріч Мар’я Морівна, прекрасна королівна:
– Здрастуй, царевичу, куди тебе Бог веде – по волі чи по неволі?
Відповів їй Іван-царевич:
– Добрі молодці по неволі не їздять!
– Ну, коли справа неспішна, погостюй у мене в шатрах.
Іван-царевич тому й радий, дві ночі в шатрах ночував, припав до серця Мар’ї Морівні й одружився з нею.
Мар’я Морівна, прекрасна королівна, взяла його з собою до свого царства. Пожили вони разом скількись часу, і надумалась королівна на війну збиратися. Залишає вона на Івана-царевича все господарство й наказує:
– Усюди ходи, за всім наглядай; тільки в оту комору не заглядай!
Він не витримав, щойно Мар’я Морівна поїхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув – а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований.
Просить Кощій у Івана-царевича:
– Зглянься наді мною, дай мені напитися! Десять літ я тут мучуся – не їв, не пив, геть у горлі пересохло!
Царевич подав йому ціле відро води; він випив і ще попросив:
– Мені одним відром не вгамувати спраги, дай ще!
Царевич подав друге відро; Кощій випив і попросив третє, а як випив третє відро, набрався своєї колишньої сили, струснув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.
– Дякую, Іване-царевичу! – сказав Кощій Безсмертний. – Тепер тобі ніколи не бачити Мар’ї Морівни, як своїх вух! – і страшним вихором вилетів у вікно, догнав на дорозі Мар’ю Морівну, прекрасну королівну, підхопив її і поніс до себе. А Іван-царевич гірко-гірко заплакав, зібрався і вирушив у путь-дорогу: «Хай там що, а розшукаю Мар’ю Морівну!».
Іде день, іде другий, на світанку третього дня бачить чудовий палац, біля палацу дуб стоїть, на дубі ясний сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:
– О, шурине мій дорогий! Як ся маєш?
Вибігла Мар’я-царівна, зустріла Івана-царевича радісно, стала про його здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Погостював у них царевич три дні й каже:
– Не можу у вас гостювати довго; я йду шукати дружину свою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.
– Важко тобі буде знайти її, – відповів сокіл. – Лиши тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, про тебе згадувати.
Іван-царевич лишив у сокола свою срібну ложку і вирушив у дорогу.
Ішов він день, ішов другий, на світанку третього дня бачить палац іще кращий за перший, біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить. Злетів орел з дерева, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:
– Вставай, Ольго-царівно! Любий наш братик іде.
Ольга-царівна тут же вибігла назустріч, стала його цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:
– Довше гостювати мені ніколи; я йду шукати дружину мою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.
Відповів орел:
– Важко тобі буде розшукати її; лиши в нас свою срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.
Він лишив срібну виделку і пішов у дорогу.
День ішов, другий ішов, на світанку третього бачить палац ліпший за перші два, біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:
– Ганно-царівно! Швидше виходь, наш братик іде.
Вибігла Ганна-царівна, зустріла його радісно, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:
– Прощавайте! Піду дружину шукати – Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.
Відповідає ворон:
– Важко тобі буде розшукати її; залиш у нас свою срібну табакерку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.
Царевич віддав йому срібну табакерку, попрощався і пішов у дорогу.
День ішов, другий ішов, а на третій дістався до Мар’ї Морівни. Побачила вона свого милого, кинулась йому на шию, залилася слізьми і промовила:
– Ой, Іване-царевичу! Чого ти мене не послухався – зазирнув у комору й випустив Кощія Безсмертного?
– Пробач, Мар’є Морівно! Не згадуй минулого, краще їдьмо зі мною, поки не видно Кощія Безсмертного; може, не дожене!
Зібрались і поїхали. А Кощій на полюванні був; увечері додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?
Відповідає кінь:
– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну забрав.
– А чи можна їх догнати?
– Можна пшениці насіяти, дочекатися, поки вона виросте, зжати її, змолотити, на борошно змолоти, п’ять печей хліба напекти, той хліб поїсти і тоді навздогін їхати – і то встигнемо!
Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:
– Ну, – каже, – на перший раз пробачаю за твою доброту, що водою мене напоїв. І на другий раз пробачу, а на третій стережися – на шматки порубаю!
Відняв у нього Мар’ю Морівну і повіз; а Іван-царевич сів на камінь і заплакав.
Поплакав-поплакав і знов повернувся назад по Мар’ю Морівну; Кощія Безсмертного вдома не було.
– Їдьмо, Мар’є Морівно!
– Ой, Іване-царевичу! Він нас дожене.
– Хай дожене, ми хоча б часинку побудемо разом.
Зібрались і поїхали.
Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Чого, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?
– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.
– А чи можна їх наздогнати?
– Можна ячменю насіяти, почекати, поки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, доп’яну напитися, донехочу виспатися і тоді навздогін вирушати – і то встигнемо!
Кощій поскакав, догнав Івана-царевича:
– Я ж тобі казав, що не бачити тобі Мар’ї Морівни, як вух своїх!
Відняв її і повіз до себе.
Лишився Іван-царевич сам, поплакав-поплакав і знову повернувся по Мар’ю Морівну, тоді Кощія вдома не було.
– Їдьмо, Мар’є Морівно!
– Ой, Іване-царевичу! Він же ж дожене, тебе на шматки порубає.
– Хай порубає! Я без тебе жити не можу.
Зібрались і поїхали.
Кощій Безсмертний додому повертається, під ним добрий кінь спотикається.
– Чого ти спотикаєшся! Чи чуєш яку лиху пригоду?
– Іван-царевич приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.
Кощій поскакав, наздогнав Івана-царевича, порубав його на дрібні шматочки і склав у засмолену діжку; скріпив ту діжку залізними обручами і кинув у синє море, а Мар’ю Морівну до себе повіз.
У ту мить у зятів Івана-царевича срібло почорніло.
– Ой, – кажуть вони, – певно, біда сталася!
Орел кинувся у синє море, схопив і витяг діжку на берег, сокіл полетів по живу воду, а ворон – по-мертву. Злетілися всі троє в одному місці, роз били діжку, витягли шматки Івана-царевича, перемили і склали як треба. Ворон покропив мертвою водою – тіло зрослося, з’єдналося; сокіл покропив живою водою – Іван-царевич здригнувся, встав і каже:
– Ой, як я довго спав!
– Ще довше проспав би, якби не ми! – відповіли зяті. – Ходімо тепер до нас у гості.
– Ні, браття! Я піду шукати Мар’ю Морівну.
Приходить до неї і просить:
– Дізнайся в Кощія Безсмертного, де він дістав собі такого доброго коня.
От Мар’я Морівна вибрала слушну мить і стала в Кощія допитуватись. Кощій сказав:
– За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогняною річкою живе баба-яга; у неї є така кобила, на якій вона щодня навколо світу облітає. Багато в неї й інших гарних кобил; я в неї три дні пастухом був, жодної кобили не проґавив, за те баба-яга дала мені одне лоша.
– Як же ти через вогняну річку переправився?
– У мене є така хустина – як махну праворуч тричі, з’явиться високий-високий міст, і вогонь його не дістане!
Мар’я Морівна вислухала, переказала все Івану-царевичу, і хустину викрала та йому віддала.
Іван-царевич переправився через вогняну річку і пішов до баби-яги.
Довго йшов він не пивши, не ївши. Трапилась йому назустріч заморська птаха з малими дітками. Іван-царевич каже:
– З’їм-но одне пташеня.
– Не їж, Іване-царевичу! – просить заморська птаха. – Настане час, і я стану тобі у пригоді.
Пішов він далі; бачить у лісі вулик бджіл.
– Візьму-но я, – каже, – трохи меду.
Бджолина матка відгукується:
– Не чіпай мого меду, Іване-царевичу! Настане час, і я стану тобі у пригоді.
Він не взяв і пішов далі. Трапилася йому назустріч левиця з левеням.
– З’їм-но я хоч це левеня; їсти так хочеться, що аж нудить!
– Не чіпай, Іване-царевичу, – просить левиця. – Настане час, і я тобі стану в пригоді.
– Добре, хай буде по-твоєму!
Поплентався голодний, ішов-ішов – стоїть хата баби-яги, довкола хати дванадцять паль, на одинадцяти палях по людській голові, тільки одна вільна.
– Здрастуй, бабусю!
– Здрастуй, Іване-царевичу! Чого прийшов – по своїй добрій волі чи треба чого?
– Прийшов заслужити в тебе богатирського коня.
– Воля твоя, царевичу! У мене ж не рік служити, а всього три дні; якщо збережеш моїх кобил – дам тобі богатирського коня, а якщо ні, то не гнівайся – стирчати твоїй голові на останній палі.
Іван-царевич погодився; баба-яга його нагодувала-напоїла і веліла до роботи братися.
Тільки-но вигнав він кобил у поле, кобили задерли хвости й усі нарізно розбіглися по лугах; не встиг царевич оком змигнути, як вони зовсім пропали. Ту т він заплакав-зажурився, сів на камінь і заснув.
Сонечко вже сідає, прилетіла заморська птаха і будить його:
– Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже вдома.
Царевич встав, повернувся додому; а баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:
– Навіщо ви додому повернулись?
– Як же нам було не повернутись? Налетіли птахи з усього світу, ледве нам очі не повикльовували.
– Ну, ви завтра по лугах не бігайте, а заховайтеся у дрімучих лісах.
Переспав ніч Іван-царевич; уранці баба-яга йому каже:
– Дивись, царевичу, якщо не вгледиш кобил, якщо хоч одну загубиш – буде твоя буйна голівонька на палі!
Погнав він кобил у поле; вони враз задерли хвости і розбіглися по дрімучих лісах. Знову сів царевич на камені, плакав, плакав та й заснув. Сонечко сіло за ліс; прибігла левиця:
– Вставай, Іване-царевичу! Кобили вже зібрані.
Іван-царевич встав і пішов додому; баба-яга ще більше кричить-верещить на своїх кобил:
– Навіщо додому повернулись?
– Як же нам було не вертатись? Набігли люті звірі з усього світу, ледве нас не роздерли.
– Ну, ви завтра біжіть у синє море.
Знову переспав ніч Іван-царевич, уранці посилає його баба-яга кобил пасти:
– Якщо не вгледиш – буде твоя буйна голівонька на палі.
Він погнав кобил у поле; вони враз задерли хвости, зникли з-перед очей і забігли в синє море; стоять у воді по шию. Іван-царевич сів на камінь, заплакав та й заснув. Сонечко за ліс сіло, прилетіла бджілка й каже:
– Прокидайся, царевичу! Кобили всі зібрані. Запам’ятай: як повернешся додому, не навертайся на очі бабі-язі, піди у стайню і сховайся за яслами. Та м є паршиве лоша – у гною валяється. Ти візьми його і глупої ночі йди з ним додому.
Іван-царевич встав, прокрався до стайні і вклався за яслами; баба-яга кричить-верещить на своїх кобил:
– Навіщо повернулись?
– Як же нам було не повернутись? Налетіло бджіл видимо-невидимо з усього світу і ну нас з усіх боків жалити до крові!
Опівночі, коли баба-яга заснула, Іван-царевич осідлав паршиве лоша, сів і поскакав до вогняної річки. Доїхав до тієї річки, махнув тричі хустиною праворуч – і раптом, де не взявсь, повис через річку високий, гарний міст. Царевич переїхав по мосту і махнув хустиною ліворуч тільки двічі – лишився через річку міст тоненький-тоненький!
Уранці прокинулась баба-яга: паршиве лоша ніби корова язиком злизала! Кинулась навздогін; щодуху на залізній ступі скаче, товкачем поганяє, мітлою слід замітає. Прискакала до вогняної річки, поглянула й думає: «Гарний міст!». Поїхала по мосту, тільки-но дісталася середини – міст проламався і баба-яга шубовсть у річку; тут її лиха смерть і забрала!
Іван-царевич відгодував лоша в зелених лугах. Стало воно чудовим конем.
Приїжджає царевич до Мар’ї Морівни; вона вибігла, кинулась йому на шию:
– Як тебе Бог воскресив?
– Та к і так, – каже. – Їдьмо зі мною.
– Боюсь, Іване-царевичу! Якщо Кощій наздожене, бути тобі знову порубаним.
– Ні, не дожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, як птаха летить.
Сіли вони на коня і поїхали.
Кощій Безсмертний додому повертається, під ним кінь спотикається.
– Чого ти, голодна шкапо, спотикаєшся? Чи чуєш яку лиху пригоду?
– Іван-царевич приїздив, Мар’ю Морівну забрав.
– А чи можна їх наздогнати?
– Бог його знає! Тепер у Івана-царевича кінь богатирський, кращий за мене.
– Ні, не втерплю, – каже Кощій Безсмертний, – поїду навздогін.
Скоро чи ні – наздогнав він Івана-царевича, зіскочив на землю і хотів було сікти його гострою шаблею – тієї миті кінь Івана-царевича вдарив з усього розмаху копитом Кощія Безсмертного і розбив йому голову, а царевич добив його палицею. Після цього наклав царевич гору дров, розпалив вогнище, спалив Кощія Безсмертного на багатті, а попіл розвіяло вітром.
Мар’я Морівна сіла на Кощієвого коня, а Іван-царевич на свого, і поїхали вони в гості спочатку до ворона, потім до орла, а там і до сокола. І всюди зустрічали їх з радістю:
– Ой, Іване-царевичу, а ми вже й не сподівалися тебе побачити. Ну, та недарма вже ти потрудився: такої красуні як Мар’я Морівна в усьому світі пошукати – іншої не знайдеш!
Погостювали вони, побенкетували й поїхали у своє царство; приїхали і стали собі жити-поживати, добра наживати й медок попивати.
