Марина Павленко – Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

58. Щасливі зміни

Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.

– Хелоу! – весело заторохтів у слухавку. – Треба зустрітись! Є новини!

– Знайшлося фото баби Олени? – сонно промурмотіла Софійка. – Але воно вже не потрібне: ми… е-е-е… Екстрасенс уже й так зробив усе можливе!

– То я так і в’їхав, що зробив! Тому й питаю: де зустрічаємось?

Софійка не знала, що відповісти.

Годилося б сказати: “Що маєш, кажи зараз по телефону: я зайнята! Побачення призначай своїй червоноголовій”. Хотілося відповісти: “Давай зустрінемось у старому парку. Там так романтично! Давно там не була!”

Натомість видавила:

– Де скажеш…

– То що: як завжди, під акацією? – потішив Софійку Вадим: пам’ятає-бо їхні зустрічі!

– Ну, якщо треба… – намагалась бути спокійною.

Сон миттю пропав. Щаслива, Софійка забула всі образи. Прокляття знялось, і Вадим, як і належиться, повернеться до неї!

Вона стояла і думала, що вдягти. Гардероб чималий, шкода, що примітивний. Жовта футболка відпадає: її Вадим уже бачив. Зостається фіолетова. Тільки от на волосся?..

– Ми зовсім забули! – У двері Софійчиної кімнати просунулись мама з Ростиком. – Забули передати нашій сестричці подарунок від тітоньки Сніжани!

Мама Ростиковим рученям, яке ніяк не хотіло випускати цяцю, простягла Софійці… чудову пов’язку на волосся! Тітонька вгадала: пов’язка була ніби зіткана з ніжних бузкових квіточок! Ну, що може бути кращим?

– Дякую, мамусю! – кинулась мамі на шию, чого давно вже собі не дозволяла.

– Ростикові дякуй, що він цей гостинець випадково дістав з-поміж своїх брязкалець! Правда, він його туди й засунув… А ще Сніжані! – обійняла доньку. – Просила в тебе коралове намисто, – продовжувала мама. – І передавала вітання та подяку Вадові за те, що свого часу він те намисто украв!

– Так і сказала? Ото ще!..

– Прикинь! – викладає Вадим свою новину. – Сьогодні приходить нам зі старою лист. Лист то й лист – мені до лампочки! Але… вгадай, від кого!

– І?..

– Від діда! Діда Толі!

– Того, котрий щез?

– Єс!

Вадим витяг із конверта вже добряче зачитано го аркуша.

– Ось, поглянь! Пише, що в нього досі був якийсь провал у пам’яті: жив, займався бізнесом, але йому зовсім вибило, що є ми. А це, пише, його раптом наче – бац по лисині! І згадав, що має жінку і внука. Пише, що зробить необхідні оборудки, продасть по-скорому свого барлога, візьме бабки і до нас!

– Оце та-а-ак! – Софійка навіть забула вдавати байдужу. – А бабуся що на це?

– В смислі, стара? – перепитав хлопець. – Ну, спочатку, як завжди, побісилась. Кляла свою дурну голову, що колись вийшла за його гроші: дід, хоч і був сиротою, знайшов у бабиній хаті заховане – ще дідове-батькове – золото. А потім, як листа перечитала… – Вадим знайшов потрібну сторінку. – “Пригадую, як малим сиротою виховувався та годувався в своєї бездітної тітки Катерини”. Ти ж, Софко, знаєш: його тітку Катерину давним-давно вбило громом. Ріс дід Толя в баби Олени, потім по чужих людях. Отож стара, прочитавши таке, заявила: “Видно, справді тому іродові пам’ять одібрало. Коли так, мусимо прийняти назад і простити!

– Це ж чудово! – застрибала з радощів. Тим паче, знала більше за Вадима!

– Я, в принципі, теж не проти, – погодився красунчик. – Може, хоч трохи стару обламає, на місце поставить: розперезалася страх!

На цьому новини вичерпались. Пора б і розходитись. Дівчинка опустила очі, приготувала слова для прощання, але все ще ніби чогось чекала.

– То що, йдемо в кафешку? Обмиємо цей прикол?

Боже, як можна! Вся романтика відразу розвіялась!

І чого, дурна, відмовилась? Чого не погодилася? Софійка лютувала, поспішаючи додому, наче за нею сто вовків гналось.

59. До старого парку

У кімнаті на Софійку чекала ще одна несподіванка. На підлозі знайшла камінчика, обв’язаного папірцем:

“Софійко гарна погода. Може пугуляїм у старому парку? Жду тибе у шісьть за рогом твого будинку. Вибач за почирк. Сашко”, – прочитала в записці.

О, тут романтики – хоч греблю гати! Але ж яке тямуще! Здогадалося, що їй так подобається старий парк! Міг би й не підписуватись: і без того впізнала б!

Взагалі-то проти Сашка нічого не мала. Зрештою, в усьому, що зроблено, його заслуга чималенька… Але як уявити, що ходить із ним попідручки старовинними алеями!.. Вже якщо не пішла з Вадимом…

Тиняючись квартирою, не без остраху поглядала з балкона донизу, на ріг будинку. Що скаже, коли той прийде? А таки ж прийде, бо слів на вітер не кидає! А якщо Вадим їх зустріне? Знову скаже: “Бомжик!” А якщо Ірка?..

Закінчилося тим, що плюнула на все і… вирушила до парку сама! Посадила в кошик Чорнобілку і прихопила книжку для розради самотньої душі.

Виходячи з під’їзду, застала в дворі гармидер. Мешканці нижньої квартири повернулися з Москви і тепер носили речі з таксі. При цьому весело перемовлялись із бабою Валею.

Виявляється, баба таки написала їм, щоб шукали нову доглядачку. А вони раптом вирішили… повернутися! Покинули Москву, заробітки…

– Чогось так захотілося додому! – щебетала сусідка бабі Валі. – Раніше звідси щось наче гнало в світи. А тепер навпаки – назад тягне!

Погулявши парком, додому не поспішала, тож дійшла до оселі Валентинового сина. У двір ніхто не виходив. З вікон теж нічого не чути. Аж навпроти замаячіли дві постаті: Валентин із сином звідкись поверталися.

– А він йому я-а-ак дав! – дзвінко щебетав до Валентина малий. – Ти мене так навчиш, тату?

– Аякже, синку.

– Завтра знову на стадіон, правда, тату?

– Ні, післязавтра. Мені завтра до Києва треба з’їздити. У справах.

– Тату! – Здається, малому просто приємно повторювати це слово.

– Нарешті! – З хати назустріч вискочила мати. – Вечеря захолола!

Згодом трохи здавлено спитала:

– Таки їдеш?

– Мушу. Я ж навіть забув, як її звати, уявляєш?

– Цілком уявляю!

– Не смійся. Тільки й знаю, де живуть, а імені… Хто зна: може, вона чекає мене. Може, їй гроші потрібні чи одежина яка… Якщо колись запрошу її до нас у гості, не образишся? Там-бо столиця: пилюка, тіснота…

– Запрошуй, тільки, будь ласка, без її матері. Це дівчинці. – Жінка простягла Валентинові пакунок.

– Що тут?

– Та… пирога спекла, якихось цукерок підкупила!..

Уже мало не коло самого будинку мусила ховатись у кущі. Біля рогу стояв худенький хлопчик із прив’ялим букетиком польових квітів. Знудьговано колупав носком святкового босоніжка пилюку й раз по раз діловито поглядав то на руку, де в людей буває годинник і де в нього нічого не було, то на Софійчин балкон. Уже пів на восьму, а він і досі… От що робити з цим Сашком?!

Довелось обходити десятою дорогою, щоб потрапити у власний двір з протилежного боку.

Наступного ранку (знову не доспала й до півдня!) розбудив телефонний дзвінок. Вадимів.

– Цей хлопець до тебе явно не байдужий! – багатозначно покликала Софійку до телефону мама.

Якби ж то!

– Слухай нову хохму! – кричав, аж закладало у вусі. – Щойно пригребли мої предки!

– Що-о-о? – Спросоння уявила міфічну ріку Лету, по якій у човнах гребуть Вадимові предки: Семен із Катериною, Гордій Кулаківський, Франя, Корній… Невже все аж так серйозно? Була ж упевнена, що на краще зміниться тільки те, що сталося після тієї грозової ночі!

– Я про своїх батьків товмачу! – спустив її на грішну землю Вадим. – Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили якогось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!

– Але ж ти… ти ж, сподіваюся, радий?

– Та… в принципі… не проти! Мені навіть по приколу!

Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!

– Ну, чао! – сказав натомість Вадим. – Коли що – свисну!