Марина Павленко – Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських

31. Що значить загнати економію?

– Гроші за карточку віддам пізніше! – недбало кинув Кулаківський-молодший.

Софійка йшла услід за Кулаківським, його дружиною і сином. Бруківки позолотило опале листя. Осінь стояла дзвінка, сонячна й тепла.

– Ну, Лизавето Львівно, це ви нині розорили нас не на жарт! – гнівно мовив чоловік до дружини.

– Якове Гордійовичу, але ж Васюня так рідко приїжджає на канікули, хай хоч якась пам’ять буде! – заперечила та.

– Приїжджає рідко, бо нема чого на дорогу тратитись. І так, Богу дякувати, недороге училище напитали, та й удома на один рот менше!

– Але ж бодай сьогодні, на Покрову, можемо купити якої-небудь лакітки?

– Лакітки? І де лиш такі слова берете? – розізлився Яків. – Забули, що мені на зиму треба нової шапки? Що я загнав економію? І так ниньки вам до обіду виділив півфунта борошна й ціле горнятко олії!

– А ще пучку солі та повний кухоль води! Коли б ми часом не виздихали од вашої щедрості!

– Ліпше вгамуйте свій апетит. Погляньте, які часи! Усі бідують, війна, сирітські притулки по вінця заповнені! Кажіть спасибі, що нам спокійно, що маємо повні засіки. А ви нарікаєте! Все, годі! – Кулаківський зібрався повернути в інший завулок. – У мене справи! А ви йдіть додому, порайте господарство й лягайте спати: і вечеряти не схочеться, і гасу не будете палити!

“У Васюні та його мами навряд чи буде цікавий вечір”, – подумала Софійка і рушила за Яковом Кулаківським.

Той дійшов до кінця завулка, постукав до якогось тихого дому.

– Якове Гордійовичу? Знову? – усміхнулася, правда наче якось нещиро, із дверей сухенька літня жіночка. – Просимо, просимо!

Софійка прошмигнула за Кулаківським у довгий коридор. З кухні смачно пахло святковими наїдками, проте у вітальні столу ще не накривали. Молоді чоловіки й жінки, з яких дехто доводився господині дітьми, зятями й невістками, жваво перемовлялися, грали в карти.

Кулаківський приєднався до них.

– З Покровою будьте здорові!

– І ви будьте здорові! Як поживають Лизавета Львівна, Васюня?

– Спасибі, не скаржаться! Хоча, при нашій бідності…

– Батько не сниться?

– А чого має снитися? Поховали, як належить. І на дев’ятини, й на сороковини милостиню роздав.

– Ніколи б не повірив, що мішок з кукурудзою може впасти з горища і вбити.

– Кому що судилось.

– Як там Франя Гордіївна?

– О, відколи батечка не стало, вона рідко навідується. Все дується, що віддали без посагу! Але, видно, живе за своїм Корнієм непогано, хутко переселилась до його хатки в Половинчик, перепродують збіжжя, багатіють… Діти? Ні, не дає Господь. Та й нащо? Від них самі збитки!

Далі перейшли на ціни, врожай, на якусь нову економічну політику, комерційні плани.

Софійка геть знудилась, та ще й у животі булькотіло від голоду: зранку-бо вмудрилась уникнути супу, ковтнути лише чаю. В куток, де вона сиділа, позиркували.

Нарешті вечеря! Однак подали далеко не все, що так смачно пахло в коридорі: стіл був накритий вельми скромно. Але жовті очі Кулаківського жадібно загорілися, він першим припав до печені, вихиляв чарку за чаркою. Розмова пожвавішала, Софійка й собі непомітно вхопила пирога з капустою.

По вечері обважнілий Кулаківський подякував і викотився за поріг.

– Прощавайте! – якось наче веселіше проказала сухенька пані.

– До завтра! – багатозначно поправив гість.

А йдучи додому, діставав із кишень та поїдав… пироги з капустою. Софійка гадала, що взяв їх для сина Васюні!

– Завтра ще раз вечерятиму в Дульських, позавтра – в Їжакевичів, потім – знов у Дульських… Терплять мене, зарази: думають, що маю ще якісь батечкові боргові розписки, бояться, щоб не дав їм хід! Якби міг – знову їх розорив би! Ич, повід’їдалися-таки, свині! А я гарно придумав: заганяти економію! Ще тиждень-другий – і зекономлю собі на шапку!..

32. Дідусева історія

Ось вони з тітонькою Сніжаною знов у Половинчику. Як і того разу: прийшла, скомандувала, зібрала – поїхали. Софійці завтра проти ночі в зачакловану квартиру лізти, а тітоньку в Половинчик магнітом тягне!

Хоч і приємно сидіти отак біля дідуся й бабусі у холодочку за столом і сьорбати риб’ячу юшку!

– А чому ваш ліс називається Міщенським? – співала своєї дівчинка.

– Міщенський – не Міщенський, а колись, розказують, Міщенко його тримав, – одповіла бабуся. – Був у Вишнополі такий, багатий – не багатий, але земелька його якраз під Половинчиком закінчувалась отим ліском. Потім ніби до когось іншого той ліс перейшов, а люди й досі Міщенським кличуть.

– Та й сам він, кажуть, прізвище змінив. Тобто син його. Чогось йому розхотілось Міщенком бути, записався якось інакше, – втрутився дідусь. – А як? І не згадаю! Пам’ятаєш, Ліно, колись тобі розказував? – звернувся до бабусі. – Він ще із моїм дідом разом документи ходив міняти. Дідові папери у громадянську війну згоріли, мусив поновлювати. Ходив за цим до Вишнополя, там у якійсь конторі з Міщенком і здибався.

– І що? – Софійка забула про юшку, бо ковтала тепер кожнісіньке слово.

– Тільки й знаю, що якось інтересно він своє прізвище перекрутив. “Новим і чистим чоловіком зробитися хочу!” – пояснював. Тоді ж і з моїм дідом оказія сталась: переплутали його прізвище і замість Вишні Ягодою записали.

– Наше родове прізвище було Вишня? – здивувалася тітонька.

– О, це було знаменито! – Дідусь замріяно примружився. – Дід мій із Вишнополя. Кажуть, це містечко заснував могутній та здоровенний козак Вишня. Потім неподалік од його куреня церкву збудували – на моїх очах її й валили, пам’ятник поставили, блакитними ялинками обсадили.

“Та це ж біля тієї церкви я старця зустрічала!” – зметикувала Софійка.

– А я собі ще думаю, – продовжував дідусь Максим, – чи не від самого бога Вішну, що колись і на нашій землі свій босий слід залишив? Бачили над Відьминим ставком скелю з наче вдавленою гігантською ступнею? Від нього пішли дерева вишні й козаки Вишні, а потім і Вишнопіль. Дуже на те скидається!

– Ох і брехун! – похитала головою бабуся.

– Наш тато поначитувався – є що послухати, – лагідно усміхнулася тітонька. – Не второпаю тільки, як вам, наче ж освіченим людям, учителям, козакам та замандюрилося мене Сніжаною назвати? Ім’я таке, що жодне прізвище до нього не клеїться!

– Ім’я-то якраз і наше, рідне! – заперечив дідусь. – Ти ж як народилася, бабуся ніяк не могла придумати, як маєш зватися. Так – не гарно, так – застаріло, так – на собаку кинь, а в це ім’я попадеш! Тиждень минає, другий – дитина безіменна! Я вже не витримав та й кажу: коли до завтра не визначишся, назвемо іменем того, хто першим у двір зайде! І що ж? До обіду – ні душі, в обід – нікого. А під вечір – серед жовтня! – такий сніг пішов!.. От ім’я і впало з неба.

– Дідусю, а ви ніколи не хотіли переписатися знов на Вишню? – устряла Софійка.

– Хотів, а нащо? Тільки дочками Бог нагородив. Рано чи пізно заміж повискакують, навіть Ягід не стане!

– Я заміж не піду, – пробубоніла Сніжана.

– Змінювати – то вже змінювати! Яке там Вишня! На Вішну й перепишемось!.. – змела гілочкою риб’ячі кістки бабуся Ліна.

33. Пристрасті у Половинчику

Надвечір’я у бабусиному дворику все гарнішало, а тітонька Сніжана все відвертіше нудилась, ніяк не знаходила собі місця.

– Знаєш, люба племінничко, – мовила нарешті, – ходімо погуляємо!

Тітоньку тягнуло до Відьминого ставка. Софійка тихо ступала поруч.

– Дивіться: це ж дерево, за яким ховалась Франя! – Уклякла перед старим пеньком, на якому за дня возсідала стара-пресуха бабця.

– Яка Франя? – прокинулась від своїх далеких думок Сніжана. – Яке дерево? Пеньок!

Призахідне сонце виблискувало на плесі усіма барвами веселки. Ще й комарі не кусали – благодать!

Раптом і Сніжана засвітилась, повеселішала, ніби скинула сонний панцир. Вона вже не озиралася й залепетала про якісь дурниці, щедро пересипаючи їх срібним сміхом.

А он і причина тітоньчиного оживання: віддалік бовваніла постать художника. Цього разу він малював краєвид зі скелею, на якій справді проглядався відбиток величезної ступні. Все виглядало б вельми романтично, якби той малярчук на Сніжану хоч бровою повів!..

– Як гадаєш, може, варто заговорити першій? – Сніжана тяжко зітхнула.

– А що, навіть світова казка знає подібні випадки! М-м-м… – Софійка замислилась. – Он Русалонька власними силами добиралася до палацу коханого. Англійська Кейт-Лузаночка… Зрештою, царівна-жаба теж сама нав’язалась Іванкові…

– Ти мене переконала, – ще тяжче зітхнула тітонька.

Поверталися в сутінках повільно й неохоче. А художник майже навпомацки все чаклував над своїм полотном.

Снідали, як завжди, у дворі під густим виноградним шатром. І, як завжди, рибою. Цього разу бабуся потішила фаршированою щукою, з якою возилася ще з досвіта.

Софійка розуміла: щодня так шикувати бабуся не може. Але це все одно щастя проти жахіть, що колись довелося пережити бабусиним батькам…

– А що з Мальвою зробили, як голод був? – боязко спитала Софійка.

– Мальви у нас на ту пору вже не було…

– Як?! Але ж Ніні вдалось урятувати її від червоноармійців!

– Невже я про це розповідала? – здивувалась бабуся. – Справді, повернувши Мальву, мама якийсь час переховували її в ярку. Але хіба ж таку сховаєш? Знайшли і таки відібрали!

– А Маківка, лошичка Мальвина?

– О, Маківка ще довго нам служила, поки її разом із Буйним – отим підміненим, кошлатим – не забрали. Тоді все у всіх забирали. В колгоспі обоє якийсь час животіли, поки не перевели до іншого – дальнього. І добре, що перевели, бо несила вже було на їхні ребра дивитись! А до цього Маківчиних синів – Майорів – дідусь багато років продавав і мав із того добрячий заробіток!

34. Така довга ніч

По сільрадівському телефону Софійка заявила мамі, що приїде тільки завтра вранці: добре, що тітонька, захоплена власними переживаннями, пропустила це повз вуха.

А як іще пояснити рідним, що ночуватиме в небезпечній сусідській квартирі? Хай посплять спокійно хоч цієї ночі, бо хтозна, що буде потім…

Дорогою зробила чималенький гак і порівнялась із будинком на Малофонтанній, три. За цією брамою весь цей час жило її кохання. Он, до речі, він іде: як завжди, проти ночі – з дому… Як завжди красивий, стрімкий, струшуючи набік свого ледь рудуватого чуба… Таким він і пройшов через усе її життя. Хай буде щасливим! Хай… хай завжди пам’ятає про ту, яка… Шкода, що не встигла звільнити його від прокляття!..

– Привіт! Я вже там, у сараї, підготував драбину, мотузку і сокиру, – сказав тремтячим голосом Сашко. – Щойно стемніє…

– А сокиру нащо? – собі затремтіла.

– Мало що!

– На ось, під язик! – простягла хлопцеві жовтеньку пігулку валер’янки. – Від нервів.

Кожен смоктав валер’янку й думав про своє.

– Ти вже зі своїми попрощ… своїх попередила? – запитав, складаючи товар.

– Я ще ніби в бабусі. А ти?

– Сказав, що сьогодні працюватиму в нічну зміну. Під подушкою про всяк випадок залишив записку, сповістив, де зберігаю свої заощадження. Хоч матимуть за що жити.

– Слухай, а може…

– Відступити? І далі тремтітимеш кожної повні й кожної нічної грози?

– Та я б уже якось… Так і боялася б собі…

– Не чекав такого від тебе! – глянув, наче на крадіжці піймав.

– Ні, та хіба я що? Просто запитала…

Кватирка була відчинена: хазяйновита баба Валя регулярно провітрювала помешкання.

Сашко поліз першим. Софійка й не зогледілась, як за склом щезла його голова, а за хвилю впірнули й вишурувані штанці та подряпані загорілі ноги.

Софійчині ноги чомусь безпорадно звисали з вікна, хоч як старанно пхалась у вузьку дерев’яну раму. Ніколи не думала, що така товста! Хай йому грець: здається, ноги так і стримітимуть під повним місяцем на вулиці! Як той Вінні-Пух у кроликовій хатці! Як та Аліса з Країни Чудес!.. Як…

– Штовхай драбину! Назад стрибатимемо вручну! – прошепотів Сашко, як тільки йому вдалось-таки затягти Софійку.

Драбина звалилася невдало, набакир. Здається, її край видно якраз із балкона баби Валі. Надія тільки на темряву!

Вазони поставили на місце, кватирку залишили напіввідчиненою, як і було.

У кімнатах, як завжди, чисто. Усе перевірили – нікого. Почали обирати місце засідки. Повагавшись, уподобали куток за розкладним диваном: і просторо, і захищено, і до кватирки близько. Якби ще стати невидимими! Шкода, що намисто помагає тільки в минулому. Ще до Половинчика зоставила його вдома – хоч комусь колись знадобиться!

Вмостилися на відстані одне від одного: якщо їх колись тут знайдуть неживими, щоб не подумали, ніби в них любов! Між собою поклали мотузок та сокиру.

Виявляється, чекати ой як нелегко.

– Знаєш, я почуваюся злодієм, котрий заліз у чужу квартиру! – по довгій мовчанці звірився Сашко.

– Чого б то? – ще знайшла силу всміхнутися.

Угорі заплакав Ростик.