Була собі сова. І вивела вона дітей, — таких витрішкуватих, лапатих, — та так-то вже ними втішається: «Ох, ви ж мої окатенькі! Ох, ви ж мої чубатенькі! Ох, ви ж мої лапатенькі!»
От летить вона з гнізда, щоб пошукати їм поживку, бо все роти роззявляють, їсти хотять. Летить і зустрічає вона орла. «Куди се ти, орле, летиш?» — питає сова. «Та куди ж!.. На здобич. Може, що знайду, яких пташенят абощо, то й поживлюся». Злякалася сова, починає просити: «Орле сизокрилий! Прошу я тебе: не поїж моїх дітей, не займай їх! Благаю тебе!»
І так-то вже просила, що орел зглянувся та й каже: «Ну, добре! Не буду вже займати твоїх дітей. Тільки скажи ж мені, які там твої діти, щоб я мав якусь признаку, то й не зачеплю їх». — «Та яку ж признаку? — одказує сова. — Як побачиш самих найкращих пташенят, ото й будуть мої!» — «Ну, добре!» — каже орел.
Полетів. І поїв самих найпоганіших, які були в гаю. Коли вертається сова, аж то якраз її дітей поїв орел!..
