Давним-давно у селі, недалеко від міста Кесона жила бідна селянська родина. Чоловік працював на полі у багатого сусіда, а його дружина пекла на продаж рисові хлібці. Так і жили вони, ледве-ледве зводили, як кажуть, кінці з кінцями.
Був у них син Хан Сек Бон, якого вони любили більше за саме життя. Дружно жила ця сім’я, доки не нагрянула на неї велика біда: батько тяжко захворів і помер.
Помираючи, наказав дружині:
– Нехай наш син стане вченим, тоді всі його будуть шанувати.
Дружина пообіцяла чоловікові виконати його останню волю.
Коли ж Хан Сек Бону виповнилося сім років, мати сказала:
– Час прийшов виконувати волю батька. Десять років тобі доведеться вчитися. За цей час пізнаєш тисячу ієрогліфів, вивчиш найкращі вірші, навчишся медицині і прочитаєш філософські книги. Після цього ти зможеш витримати екзамен у Сеулі і стати вченим, як наказував твій батько.
Хан Сек Бон пішов учитися в Кесон, а мати залишилася одна в своєму маленькому будиночку. У селі ніхто краще за неї не вмів випікати рисові хлібці. Вони були і смачні, і красиві, завжди однакові – рівні і пухкі. І тому сусіди купували хлібці тільки у неї.
Не було жодного вечора, щоб мати не думала про сина. Вона дуже сумувала без нього, тужила і плакала.
А вночі вираховувала, скільки ще пройде років, місяців і днів, аж коли вона побачить свого дорогого хлопчика.
Та днів до зустрічі залишалося ще багато. І от якось увечері мати почула біля своєї чібі чиїсь кроки. Вона відчинила двері. На порозі стояв її син. Хан Сек Бон був стомлений далекою дорогою. Матері так хотілося кинутися до сина, притиснути до своїх грудей.
Та вона цього не зробила, навіть не посміхнулася до нього, лише запитала:
– Чому ти повернувся раніше строку? Хіба ти вже засвоїв всі науки і можеш складати іспит?
Хан Сек Бон не чекав такої суворої зустрічі, заплакав і сказав:
– Я дуже стомився. Я пройшов багато десятків лі і не їв нічого з учорашнього дня. Нагодуйте мене, я трохи відпочину і все вам розповім.
Ой, як матері хотілося пригорнути сина до серця, поцілувати, почастувати всім найсмачнішим, що було вдома, і покласти спати. Та вона знову тільки запитала:
– Хіба ти вже засвоїв всі науки, які повинен був засвоїти за десять років?
Син запевнив:
– Я вже засвоїв всі науки і тому повернувся до вас раніше строку.
– Ну що ж, тоді візьми папір, пензлик, туш і напиши перші десять ієрогліфів.
Син витягнув із мішечка туш і пензлик, а мати задула каганець і звернулась до сина:
– Ти будеш малювати ієрогліфи в темряві, а я тим часом пектиму хлібці.
Через деякий час мати вигукнула:
– Хлібці готові!
І з цими словами запалила каганець. Хан Сек Бон показав матері свою роботу. Ієрогліфи вийшли некрасивими, нерівними, а в деяких місцях були навіть плями.
Тоді мати сказала:
– Поглянь на мої хлібці.
Хан Сек Бон подивився на материні хлібці. Вони були рівні, красиві, однакові, ніби мати пекла їх, як завжди, при світлі.
А мати поклала руку синові на плече і промовила:
– Повертайся, сину, в Кесон і приходь додому, коли прийде строк і ти будеш знати досконало все, що годиться тобі знати.
Почав благати Хан Сек Бон:
– О, мамо, дозвольте мені залишитися хоч би до ранку! Я йшов до вас багато днів і ночей, і нема у мене сили знову вирушати у таку далеку дорогу.
– Нема у тебе часу для відпочинку, – відповіла суворо мати.
– Ось тоді хлібці на дорогу і прощавай!
Пішов Хан Сек Бон нічними гірськими стежками. Нелегкою була дорога до стародавнього міста Кесона. Не раз ставали йому на перешкоді гірські потоки і чулося лиховісне завивання диких звірів.
Хан Сек Бон ішов і гірко плакав. Йому здавалося, що мати жорстока і несправедлива до нього, що вона розлюбила його за ті роки, що він жив у Кесоні.
Вранці він розв’язав хустину, де лежали хлібці, і знову побачив, що хлібці, спечені у темряві, були чудові – один в один!
І тоді Хан Сек Бон вперше замислився: “Мати змогла в темряві прекрасно виконати свою роботу, а я не зміг. Виходить, що вона робить свою роботу краще, ніж я!”
І Хан Сек Бон поспішив до Кесона.
Пройшло ще п’ять років – і знову мати почула чиїсь кроки біля своєї хатини. Вона відчинила двері і знову побачила сина.
Хан Сек Бон простягнув до матері руки, але мати сказала:
– Чи всі ти науки засвоїв, що прийшов додому?
– Всі, – відповів син.
Він витягнув з мішечка папір, туш і пензлик, задув світло. Через десять хвилин звернувся до матері:
– Тепер можете запалити світильник!
Мати засвітила в кімнаті і підійшла до сина. Перед нею лежав – аркуш паперу, заповнений ієрогліфами. Написані вони були чітко, рівно, красиво, один в один.
І тоді мати скрикнула і прилинула до сина:
– Як же я тебе чекала, мій милий синку! Як же я скучила за тобою!
Дай же мені надивитися на тебе, дай пригорнути тебе до серця!..
Минули роки, і Хан Сек Бон став знаменитим вченим. Коли його учні запитували, як він став таким вченим, Хан Сек Бон відповідав:
– Материнська любов навчила мене не шкодувати сил, робити все добре і чесно. А хто робить свою роботу добре і чесно, той досягне всього, чого захоче.
