Жили у містечку Віджанелло дівчина Маріучча та юнак Маттео. Дівчина була така гарна, що її ніхто не називав інакше, як «прекрасна Маріучча». А юнак був серед однолітків найспритнішим, найсильнішим і найвідважнішим. Тому й не дивно, що, зустрівшись, молоді люди покохали одне одного. Ну, а вже раз покохалися, то й за весіллям справа не стала. У будинку батьків Маріуччі вже все було готове до весільного бенкету. Зарізали біле, як сніг ягнятко, двох баранів, засмажили купу зайців і більше сотні куріпок. По-старому звичаю біля місця, де мали сидіти молоді, поставили два плетені кошики з солодощами. Після весільного обіду наречений і наречена стануть обсипати один одного цукерками, щоб їхнє життя було солодким, як мед, з якого зварені ласощі.
Родичі та гості сходилися до будинку з усіх боків. Раптом вулицею на змиленому коні проскакав вершник. Він голосно повторював лише одне слово. Але це слово вселяло сум’яття в серця городян.
– Сарацини! Сарацини! – кричав вершник. І відразу з вершини пагорба, що здіймався над Віджанелло, залунав голос Коломбо та Пелліко – двох величезних морських мушель. У дні миру вони мовчали. Але як тільки Корсиканській землі загрожувала небезпека, дозорці підносили їх до вуст. Тоді Коломбо та Пелліко тривожно співали над долинами, скликаючи на битву синів Корсики. Усі чоловіки – від безвусих юнаків до сивобородих старців, – почувши їхній заклик, поспішали назустріч ворогові. Жоден із них не ухилявся від священного військового обов’язку.
Так і цього разу. Не встигли замовкнути Коломбо і Пелліко, як чоловіки, залишивши дружин і дітей, брязкаючи зброєю, рушили до берега моря, де висадилися сарацини. А попереду на доброму коні мчав Маттео.
Бій був жорстокий. Але мужність захисників не врятувала міста, тому що на кожного мешканця Відджанелло припадало десять сарацинів. Ворожі полчища увірвалися в місто, знищуючи все на своєму шляху.
Бідолашна, бідна Корсика! Лежать у руїнах спалені селища, спустошені родючі долини, а твоїх прекрасних дочок ведуть у рабство.
Не уникла сумної долі й Маріучча. Її краса вразила самого ватажка сарацинів. Він схопив дівчину і перекинув її через плече, як вовк овечку.
Незабаром сарацини з награбованим добром рушили назад до берега, де гойдалися на хвилях їхні човни.
А в цей час Маттео лежав під величезною смоковницею, що росла біля дороги. З ран його струменіла кров, в очах тьмяніло світло.
І ось повз нього пройшли сарацини з багатою здобиччю, з прекрасними бранками. Серед полонянок Маттео з жахом побачив свою наречену.
Юнак схопився, витяг до половини гострий меч з піхов, але сили покинули його, і він упав.
А сарацини пройшли, навіть не глянувши на нещасного.
Незабаром сутінки спустилися над спорожнілим Віджанелло. Настала ніч. І на полі, де вдень дзвеніли, схрещуючись і висікаючи іскри, мечі, з’явився володар Царства мертвих. Чорні ворони з карканням кружляли над його головою. Володар Царства мертвих повільно переходив від одного загиблого воїна до іншого і легко торкався їх своїм посохом. І ті, кого він торкнувся, ставали його підданими. Наблизився він і до Маттео, але, зазирнувши юнакові в обличчя, сказав:
– Цей поки що не підвладний мені. Він незабаром одужає від ран, йому судилося прожити довгі роки.
– На що мені життя, – простогнав Маттео, – коли рідне місто пограбоване, а та, що дорожча за життя, відведена в ганебний полон!
– Чи не хочеш ти сказати, смертний, що любов тобі миліша за сонячне світло і теплий хліб?
– Без Маріучі світ мені буде не милий і хліб не потрібен, – відповів Маттео. – І як я подивлюся в очі співгромадян? Я ж не зумів за них помститися. .
– А якщо я допоможу тобі, ти погодишся померти раніше за призначений тобі термін?
– Про що ти питаєш! Звісно так.
– Тоді пам’ятай, рівно за рік ти помреш! – Сказав володар мертвих і провів рукою над розпростертим тілом Маттео.
Відразу рани юнака загоїлися, він скочив на ноги і рвонувся в той бік, куди сарацини потягли Маріуччу. Володар мертвих зупинив його.
– Куди ти біжиш, нерозважливий! Один ти не здолаєш сарацин.
Він ударив посохом по стовбуру смоковниці. Дерево затремтіло від коріння до вершечку, і з гілок посипалися плоди та листя. Плоди вдарялися об землю, і на тому місці виростав воїн, одягнений у обладунки. Листя ставало карбованими щитами, бруньки – гострими списами. Перед Маттео вишикувався загін у тисячу воїнів. А стара смоковниця важко впала, підминаючи під себе і ламаючи вже мертві гілки.
Маттео махнув рукою, і військо рушило за ним.
Сарацини, п’яні від перемоги, розташувалися табором на березі. У цей досвітній час вони міцно спали біля похідних багать, виставивши лише дозорців.
Побачивши військо, що йшла на них, дозорці зчинили тривогу. Бій розгорівся. Він був кривавим, але недовгим. Лише жменька ворогів встигла дістатися човнів, решта полягли тут же на березі.
Маттео кинувся до зв’язаних полонянок. Гострим ножем він перерізав мотузки, що обплутували їх. Ось і Маріучча! Юнак гаряче обійняв кохану і повернувся, щоб подякувати своїм соратникам. Але воїни зникли, наче розтанули в повітрі. . .
Горе та радість змішалися у місті Віджанелло. Раділи, бо ворог був розбитий, дівчата повернулися до своїх домівок. Ліли сльози, тому що в багатьох сім’ях за столом під час обіду порожнім було місце чоловіка, чи брата, чи сина.
Але життя текло. Забувалося горе, і смуток на обличчях мешканців Віджанелло все частіше змінювався усмішкою.
І ось знову готується весілля Маріуччі та Маттео. Хороброго юнака назвали сином Віджанелло, бо він урятував місто. А якщо у юнака такий батько, якого ні в кого не має, – ціле місто. То й весілля треба відсвяткувати так, щоб теперішні діти, ставши старими, розповідали про нього своїм онукам.
День для весілля теж обирали всім містом та призначили у річницю перемоги над сарацинами.
Маттео був такий щасливий, що навіть не згадував про слово, яке дав володарю царства мертвих. Все, що сталося тієї ночі, здавалося йому далеким сном.
І ось настав призначений день.
Зранку вулиці заповнилися народом. Мешканці одяглися в найкращий одяг. Дзвони сповістили, що весільний обряд розпочався.
Маттео надів обручку на палець нареченій і сам простяг руку, щоб вона одягла обручку йому. Раптом налетів страшний вихор, чорний смерч промайнув над Віджанелло, підхопив Маттео і забрав з собою геть.
Ніхто з тих, що стояли навколо, не побачив того, що бачила Маріучча: не смерч, а сам володар Царства мертвих викрав Маттео.
– Маттео, як ти міг лишити мене ні дружиною, ні нареченою! – Вигукнула дівчина. – Адже обряд вінчання не закінчено. Але я не віддам тебе нікому. Навіть у Царстві мертвих знайду тебе.
Дівчата Корсики так само відважні та рішучі, як і чоловіки. Маріучча пішла шукати свого Маттео.
Ось скінчилися останні будинки Виджанелло. Маріучча зупинилася. Куди ж іти? В якому боці лежить Царство мертвих?
Тут до Маріуччі – стриб-скок боком – підійшла ворона.
– Кр-ра-сивий перстеник. Подаруй мені перстеник, дівчино.
– Не можу, – сказала Маріучча. – Цю обручку надів мені на палець мій наречений, Маттео.
Але ворона не відставала.
– Дай тоді другий перстеник, адже у тебе два.
– Сестричко, другу обручку я маю надіти на палець моєму нареченому Маттео в Царстві мертвих. Я краще подарую тобі кульчик.
Маріучча витягла з смаглявого вушка кульчик і простягла його вороні.
Ворона схопила кульчик і полетіла. На льоту вона обернулася і крикнула:
– Царство мертвих у тому боці, де заходить сонце. Іди прямо на захід сонця, дівчино. Нікуди не звертай.
Маріучча повернулася спиною на схід, лицем на захід і пішла.
Перші дні на її шляху траплялися села. Потім почались дикі місця. Маріучча йшла по спаленій сонцем порожній рівнині. Гострі камені порізали їй ноги, гарячий пісок палив їх вогнем.
День змінювався ніччю, ніч – днем, день – знову ніччю. А дівчина все йде та йде.
Попереду видно гори. За них сідає сонце, з-за них сходить місяць.
Незабаром Маріучча підійшла до першої гори, що поросла лісом. Від дерева до дерева вона й сама не помітила, як опинилася на вершині. Тут, у невеликій улоговині, лежало озеро, кругле і блискуче, як дзеркало.
Маріучча нахилилася над водою, щоб вмитися, і одразу ж відсахнулася. З води на неї дивилася зморшкувата стара з сивим волоссям.
– Та це ж моє відображення! – скрикнула Маріучча. – Невже минули не дні, а роки, як я покинула рідний дім? А може, горе зістарило мене завчасно. Як я, така, покажуся Маттео?
Дівчина опустилася на камінь і заплакала.
Вона не знала, та й звідки їй було знати, що це чарівне озеро. Воно все відбивало навпаки. Подивиться в нього стара – побачить себе молодою та прекрасною. Гляне дівчина – і злякається, як злякалася Маріучча. Ніби їй і справді час няньчити онуків, а не танцювати на околиці села з хлопцями.
Поплакала Маріучча, потім вирішила:
– Хай розлюбить мене Маттео, але я все-таки розшукаю його в царстві мертвих.
Вона втерла сльози і почала спускатися з гори.
У долинці біля коріння дерева пробивалося звичайне джерело. Маріучча не втрималася, подивилася в нього і дзвінко засміялася.
– Ні, Маттео не відвернеться від мене. Я, як і раніше, гарна і молода!
Радість надала Маріуччі сили, і вона знову кинулася вперед.
А сил треба було багато, бо перед нею виросла друга гора, вища за першу. Гора була кам’яниста та крута. Проте недарма Маріучча народилася на Корсиці. Де пройде гірська коза, там пройде корсиканська дівчина. Ось вже близька вершина, ще два – три уступи, і Маріучча здолає гору. Раптом почувся грім і з-під землі піднялося стовпом полум’я. Маріучча марно кидалася в пошуках проходу. Ніде його не знаходила.
Маріучча була хоробра дівчина, але все-таки дівчина. Тож вона знову гірко заплакала. Одна її сльозинка капнула у вогонь. Вогонь зашипів, пригорнувся до землі і згас.
Маріучча досягла вершини і побачила, що за цією, другою горою, піднімається третя гора. Стоїть вона, як похмурий велетень, і голова її сховалась у хмарах. Ні, нікому не пройти такою крутістю. Перелетіти б, та крила за плечима у Маріучі не виросли.
Тут Маріучча почула жалібний крик. Подивилася – це білий голуб б’ється у траві, заплутався лапкою у довгій травинці, ніяк йому не розплутатися. А над голубом кружляє голубка, то припаде до землі, то знову здійметься і так жалібно кричить, ніби плаче.
– Бідолаха,- сказала Маріучча голубці,- у нас з тобою одне горе. Ти хочеш визволити свого голуба, а я свого Маттео. Я допоможу тобі, а мені, мабуть, ніхто не допоможе.
Дівчина нахилилася і обережно розірвала травинку. Голуб злетів, зробив велике коло з голубкою і повернувся до Маріуччі.
– Чим тобі допомогти, дівчино? – спитав він.
— Ви не можете мені допомогти, — сумно відповіла Маріучча. – Мені треба за ту високу гору.
Голуб злетів угору і зник. Не минуло й хвилини, як повітря затремтіло від помахів швидких крил. Прилетіла тисяча голубів. Вони вхопили Маріуччу червоними лапками за пояс і перенесли її через гору. Там вони опустили дівчину на землю біля входу в ущелину.
– Щасливої дороги! Щасливої дороги! – Закричали вони, відлітаючи.
Маріучча вступила у вузький прохід між скелями.
Йде дівчина тісниною. Встали з обох боків кам’яні кручі, заслонили сонячне світло, сиро і темно в ущелині. Високо над головою – біжить доріжка неба, веде Маріуччу далі і далі. Ущелина, все глибше йде вниз. Ледве видно вгорі кавалбчик неба.
Раптом розступилися скелі і дівчина вийшла на берег річки. Річка не струмувала, не дзюрчала, води її тяжко колихалися, ніби чорна ртуть.
Маріуччу мучила спрага. Вона хотіла напитися, але раптом згадала, що розповідали у них у Відджанелло. Є така річка, що розділяє царство живих і царство мертвих: вип’єш ковток води і відразу забудеш усе, що було. Може, це вона, річка забуття. І Маріучча не стала пити.
Тут до берега причалив човен. Кермував ним старий-престарий перевізник.
– Доброго дня, дідусю, – сказала Маріучча, – перевези мене на той бік.
Старий відповів:
– Живим нічого робити в Царстві мертвих. Я тебе не повезу.
– Але я шукаю свого Маттео, – почала просити його дівчина. – Подивися сам, ось цю обручку він одягнув мені на палець, а ось цю обручку я повинна одягти йому на палець. А ти кажеш, що мені нічого там робити!
– Ну що ж, – сказав старий, – сідай у човен. Але запам’ятай мою пораду: коли знайдеш свого нареченого і поведеш назад, мовчи і не озирайся.
Старий підняв важке весло і, повільно, повів човен упоперек річки. Весло піднімалося і опускалося, але плескоту води не було чутно.
Коли Маріучча вийшла з човна на тому березі, вона побачила ворота, а над воротами напис: “Цей поріг двічі не переступають!” Але дівчина не злякалася. Вона переступила через поріг і опинилася в царстві мертвих.
Тут її обступили тіні. Вони були такі схожі один на одного, що Маріучча розгубилася.
«Пресвята Мадонна, – подумала вона, – як я знайду мого Маттео, як я його впізнаю?» Довго блукала Маріучча по похмурому Царству мертвих. Там не було ні дня, ні ночі, ні співу птахів, ні запаху трав. Раптом серце дівчини здригнулося. Перед нею зупинилася тінь, така ж сіра, як усі інші, але щось знайоме проступало в неясних рисах.
Маріучча швидко одягла обручку на палець тіні. І ось диво, перед нею стоїть не тінь, а Маттео, її Маттео! Дівчина схопила його за руку і побігла до виходу з царства мертвих.
Ось попереду завиднілося яскраве світло дня, блиснули важкі води річки. Ворота були відчинені, але вихід стерегло чудовисько з сімома головами. Кожна з голів вивергала дим і полум’я.
Маріучча притулилася до Маттео, і вони прослизнули повз. Ще три – чотири кроки, і вони повернуться у світ живих.
Раптом дівчина відчула за спиною дихання. Вона озирнулася і побачила, що чудовисько підняло середню, найбільшу голову і тягнеться до Маттео, щоб напасти ззаду і проковтнути його.
– Стережися, Маттео, любий! – Закричала в смертельному переляку Маріучча.
Навіщо вона озирнулася, навіщо кричала! Відразу чари, що охороняли їх обох, розпалися. Зачинилися важкі ворота, Маттео та Маріучча стали тінями. Буря підхопила їх і закружляла, немов опале листя.
Так і гасають вони, гнані вітром, не думаючи про майбутнє, не згадуючи про минуле. Але вони разом, вони міцно тримають один одного за руки. На пальці Маріучі сяє обручка Маттео, а на пальці Маттео – обручка Маріуччі.
