Чи знаєте ви , діти, черепаху Лу-ін? Ну, ту саму Лу-ін, що мешкає в ущелині на березі океану? Не знаєте? Дуже шкода. Це дуже поважна та літня черепаха. Вона прожила на білому світі триста років і їй є про що розповісти своїм друзям. Але про один випадок черепаха ніколи нікому не розповідає. Це про свою дружбу з мавпою. Ви зараз зрозумієте, чому Лу-ін не любить про це розповідати.
А діло було так. Якось черепаха вирушила погуляти морським берегом і зустріла мавпу. Мавпа сподобалася черепасі, а черепаха сподобалася мавпі. Ось черепаха й каже:
— Поважна макако! Я давно мріяла про дружбу з мавпою. Я просто щаслива, що вас зустріла!
На це мавпа ввічливо відповіла:
– Я пройшла довгий шлях, щоб побачити вас, пані Лу-ін, насолодитися вашими мудрими словами і побачити вашу красу і делікатність.
І так, говорячи один одному приємні слова, вони непомітно наблизилися до каменя, де жила черепаха.
— Люба макако, — сказала черепаха, — зробіть мені честь пообідайте зі мною.
І вона пригостила мавпу чудовими черепашками, жирними мушками та соковитою морською капустою. На солодке було подано маленькі різнокольорові медузи.
Після обіду черепаха поповзла проводити свою дорогу гостю. Мавпа жила у ближньому лісі. День був ясний, сонячний, дорога рівна, і вони зовсім не втомилися.
— Ну ось, ми й прийшли, — сказала макака і зупинилася біля високої пальми. — Мій будинок на вершечку цього дерева. Прошу вас, поважна Лу-ін, ощасливити своїм відвідуванням мою жалюгідну халупу.
— Мила макако, — зауважила збентежена черепаха, — хіба ви не знаєте, що я не вмію лазити по деревах? Я можу плавати у воді, спускатися на дно океану, ловити мух, але лазити на дерева не можу.
— Дрібниці! — вигукнула кмітлива мавпа: — Тримайтеся зубами за мій хвіст і нічого не бійтеся!
Черепаха так і зробила.
Мавпа почала швидко підніматися на вершечок пальми. Ніколи ще черепаха не бачила світ із такої висоти. У неї просто душа завмирала від страху. А макака піднімалася все вище і вище, тягнучи на своєму хвості поважну Лу-ін. І ось, нарешті, вони досягли хати мавпи. Чоловік макаки висунув голову з вікна і радісно вигукнув:
— Який я радий бачити в себе таку чудову гостю!
А треба знати, що черепаха наша була дуже добре вихована і на люб’язність завжди відповідала люб’язністю. Ніхто не знає, що хотіла сказати Лу-ін чоловікові мавпи, бо тільки вона відкрила ріг, як відразу випустила хвіст і впала на землю. Бідолашна черепаха впала з такої висоти, що мало не зламала собі шию.
Мавпа швидко збігла вниз і почала втішати необережну гостю. Коли Лу-ін перестала стогнати, Макака сказала:
— Будь ласка, тримайтеся за мій хвіст щосили. І благаю вас, жодним словом, не відповідайте на привітання мого чоловіка.
— Я постараюсь бути мовчазною, промовила слабким голосом черепаха. – Обіцяю вам.
І макака знову почала підніматися на вершечок пальми, тягнучи на своєму хвості черепаху. Біля будинку їх зустрів чоловік мавпи.
— Сподіваюся, ви не забилися під час падіння? — співчутливо спитав він. — Я такий засмучений, такий засмучений.
Черепаха подумала: «Який лю’язний пан» — і, забувши про все, сказала:
— Дя…
Вона хотіла сказати «дякую за співчуття», але не встигла, бо, відкривши рота, знову впала на землю.
Довго не погоджувалась черепаха піднятися до мавпи втретє. Але макака так умовляла її, так просила, що Лу-ін ризикнула спробувати щастя ще раз.
Тільки вони піднялися до будинку, як чоловік мавпи вигукнув:
— Невже ви знову впали?
— Так, – сказала черепаха і стрімголов полетіла вниз.
Цього разу Лу-ін так сильно забилася, що знепритомніла. А коли прийшла до тями, то відразу ж зашкутильгала до свого будинку. Даремно вмовляла макака поважну черепаху відвідати її хатину на вершині пальми. Лу-ін не слухала жодних умовлянь.
На ранок макака вирушила відвідати свою вчорашню гостю. Черепаха зустріла нову приятельку люб’язно та привітно.
— Ото добре, що ви прийшли, — сказала черепаха. — Я збираюся зробити невелику прогулянку морем. Запрошую вас із собою.
— Але я зовсім не вмію плавати, люба Лу-ін. Я можу лазити по деревах, викрадати з пташиних гнізд яйця, ходити на трьох і навіть двох лапах, але на воді я не протримаюся й секунди.
— Дрібниці! — вигукнула черепаха. – Сідайте до мене на спину і нічого не бійтеся.
Мавпа не змусила себе довго просити. Вона охоче вмостилася на спині черепахи, і Лу-ін швидко відпливла від берега.
Спочатку макаку тішила ця незвичайна подорож. Все-таки, що не кажіть, а не кожній мавпі вдається поплавати в океані на спині черепахи. Але скоро макаці стало нудно. Самі посудіть: куди не подивишся — всюди вода та вода, вода та вода! Нічого цікавого.
І раптом мавпа почала тихенько посміюватися: вона згадала, як вчора черепаха впала з пальми.
— Не крутіться, прошу вас, — сказала Лу-ін. – Ви можете зісковзнути з мого панцера. Він такий слизький!
Але мавпа ніяк не могла зупинитися і сміялася все голосніше. А коли макака згадала, як впала черепаха вдруге, вона просто затремтіла від сміху.
— Сидіть спокійно! — гукнула невдоволена черепаха. – Чому ви смієтеся?
А макака в цей час згадала, як смішно зашкутильгала Лу-ін, коли впала втретє. І, давлячись від сміху, вона сказала:
— Я згадала… я згадала, як ви вчора… як ви вчора… Ха, ха, ха!
І весела мавпа, забувши про все на світі, так затряслася від сміху на слизькому панцирі, що й сама не помітила, як упала в море, захлинулась і потонула.
З того часу стара поважна черепаха ніколи не заводить знайомства з вертлявими мавпами.
