Жив собі колись дід. Одного дня пішов він у ліс по дрова, дивиться – зграя мавп переносить через річку кам’яну статую божества Дзідзо.
«Цікаво!» – подумав дід і став на березі, як статуя.
Зібралися навколо нього мавпи.
– А от іще один Дзідзо! Це ж гріх, як він тут стоятиме. Треба віднести у храм,– вирішили вони, підняли старого на плечі й почалапали річкою вбрід.
Дід мало не пирснув зі сміху,– йому здалося, наче його лоскочуть,– але стримався. Хіба ж Дзідзо вміє сміятися?
На протилежному березі стояв храм. Мавпи внесли діда туди, поклали перед ним цілу купу пожертв і пішли.
Дід розплющив очі, дивиться – перед ним коржики, фрукти і коштовності. Він зрадів і забрав їх додому.
Згодом, коли показував родичам свою здобич, до хати нагодився жадібний сусід.
– Оце дивина! Як же ти розбагатів? – спитав він. А коли дід роз
повів про свою пригоду, сусід сказав:
– Спробую і я прикинутися Дзідзо.
Наступного дня подався сусід у ліс і на березі річки прикинувся статуєю Дзідзо.
Незабаром з’явилися мавпи.
– А от іще один Дзідзо! Це ж гріх, як він тут стоятиме. Треба віднести у храм,– сказали вони, підняли жадібного сусіда на плечі й почалапали річкою вбрід.
Сусіда розібрав сміх,– здавалось, наче його лоскочуть, і він захихотів: «Хі-хі-хі!..»
Мавпи злякались і глянули на сусіда.
– Та це не Дзідзо! Це людина! – вигукнули вони й кинули жаднюгу в воду.
Кажуть, сусід насилу вибрався на берег, мало життя не загубив.
