Жив на світі король, і було у нього два сина-близнюки: Джованні та Антоніо. Ніхто не знав, хто з них з’явився на світ першим. При дворі хтось думав одне, хтось друге, і навіть сам король ніяк не міг вирішити, кого ж зробити своїм спадкоємцем.
– Ось що, – сказав він нарешті синам. — Щоб усе було по справедливості, ідіть мандрувати світом і пошукайте собі дружин. Чия дружина зробить мені найкращий подарунок, тому й корона дістанеться.
Брати схопилися на коней і поскакали в різні сторони.
Джовані за два дні доїхав до великого міста. Там він зустрів дочку маркіза і розповів їй про батьківський наказ. Приготувала вона для короля запечатану скриньку, і вони побралися. Король не відкривав скриньки, чекав, поки не отримає подарунка від дружини Антоніо.
А тим часом Антоніо скакав усе далі і далі і не побачив на своєму шляху жодного міста. Ось заїхав він у непрохідний, дрімучий ліс, якому краю не було, і довелося юнакові прокладати собі дорогу мечем. Раптом попереду відкрилася галявина, а на галявині — мармуровий палац із кришталевими вікнами.
Постукав Антоніо у двері. І знаєте хто йому відкрив? Мавпа! Та ще й у лівреї! Вона вклонилася Антоніо і запропонувала знаками увійти. Дві інші мавпи допомогли Антоніо злізти, взяли коня під вуздечки і відвели на стайню.
Антоніо увійшов до палацу і піднявся мармуровими сходами, застеленими килимами. На перилах сиділи мавпи і мовчки віддавали йому поклони.
Увійшов Антоніо до зали, а там стоїть картковий стіл. Одна мавпа запросила його сісти, інші теж посідали поруч, і пішла в них із принцом гра в карти. Потім мавпи знаками запитали, чи не хоче Антоніо поїсти, і повели його до їдальні. За накритим столом сиділи мавпи, вишукано одягнені, в капелюхах з пір’ям, і прислуговували також мавпи — на них були фартухи. Після вечері мавпи зі смолоскипами провели принца до спальні і залишили одного.
Антоніо дуже здивувався і навіть злякався. Але втома взяла своє, і незабаром він заснув.
Опівночі його розбудив чийсь голос:
— Антоніо!
— Хто тут? — спитав він і сів на ліжку.
— Антоніо, чого ти шукаєш світом?
— Шукаю дружину, яка зробила б моєму батькові подарунок, кращий за подарунок дружини мого брата Джованні. Тоді я стану спадкоємцем короля.
— Одружись зі мною, Антоніо, — сказав голос, — буде тобі і подарунок, і корона.
— Гаразд, одружуся з тобою, — прошепотів Антоніо.
— От і добре, – сказав голос. — Завтра ж відправ листа своєму батькові.
Вранці Антоніо написав батькові, що він живий-здоровий і незабаром повернеться з дружиною. Лист віддали мавпі, вона швидко поскакала з дерева на дерево і незабаром дісталася столиці. Король хоч і здивувався дивовижному гінцю, все ж таки був радий добрій звістці і залишив мавпу у себе при дворі.
Другої ночі принца знову розбудив той самий голос:
— Антоніо! Ти не передумав?
Він у відповідь:
— Ні, не передумав.
А голос і каже:
— Ось і добре! Завтра пішли батькові ще одного листа.
Назавтра Антоніо знову написав королеві, що все добре, і віддав листа іншій мавпі. І цю мавпу король залишив при дворі.
Так щоночі невідомий голос питав Антоніо, чи він не передумав, і просив написати батькові. І щодня до короля вирушала мавпа з листом. Минув місяць, і мавп у столиці стало дуже багато, вони були всюди — на деревах, на дахах, на пам’ятниках. Забиває швець цвяхи в підмітки, а на спині у нього мавпа корчить мармизи; робить лікар операцію, а в нього з-під рук мавпа тягне ножі та нитки, якими зшивають шкіру; йдуть жінки гуляти, а мавпи сидять у них на парасольках. Король уже не знав, що з тими мавпами робити!
Минув місяць, і голос сказав Антоніо:
— Завтра ми поїдемо до короля і одружимося.
Вранці виходить Антоніо з палацу, а біля воріт стоїть розкішна карета. На козлах мавпа-кучер, а на зап’ятках — два лакеї, теж мавпи. А хто ж сидить усередині, на оксамитових подушках, у коштовностях і в пишному уборі зі страусового пір’я на голові?
Мавпа!
Сів Антоніо поруч із нею, і карета покотилася.
Приїхали вони до королівської столиці. Люди натовпом бігли за дивовижною каретою, а як побачили, хто в ній сидить, злякалися: ну і дива, принц Антоніо мавпу за дружину бере! Народ очей з короля не зводив, а той чекав сина на сходах палацу. Всім хотілося подивитися, як він відреагує, коли побачить наречену.
Але король недарма був королем: він і оком не моргнув, ніби одружитися на мавпі було звичайнісінькою справою, і тільки сказав:
— Антоніо її вибрав — він на ній одружується. Королівське слово тверде. — І прийняв від мавпи запечатану скриньку з подарунком.
Обидва скриньки вирішили відкрити наступного дня — у день весілля. Мавпу проводили до її кімнати, і вона забажала залишитися сама.
Вранці Антоніо пішов за нареченою. Коли він увійшов до кімнати, мавпа стояла біля дзеркала і приміряла весільну сукню.
— Ану, подивися, я гарна? – сказала вона і обернулася.
Антоніо слова не міг вимовити від подиву: мавпа перетворилася на біляву красуню, високу і струнку, — просто диво. Антоніо почав протирати очі і все ніяк не міг повірити диву, а дівчина каже:
— Так, так, це я, твоя наречена!
І вони кинулися один одному в обійми.
А біля палацу тим часом зібрався натовп подивитися на весілля принца Антоніо з мавпою. Раптом бачать: виходить він пліч-о-пліч з писаною красунею — всі так і обомліли. Мавпи теж були неподалік – на деревах, на дахах, на карнизах та підвіконнях. І коли молоде подружжя проходило повз, вони спускалися, крутилися дзигою і перетворювалися на людей: хто став жінкою в накидці і зі шлейфом, хто – кавалером у капелюсі з пером і при шпазі, хто – ченцем, хто – селянином, хто – пажом . І всі вони рушили за нареченим і проводили їх до вінця.
Після весілля король відкрив скриньки з подарунками. У скриньці дружини Джовані виявилася жива пташка; просто диво, як вона могла просидіти під замком так довго. Пташка тримала в дзьобику горішок, а з горіха стирчала золота пір’їнка.
Коли король відкрив скриньку дружини Антоніо, звідти теж випурхнула жива пташка. У дзьобику вона мала ящірку — і як тільки вона там уміщалася! А в роті у ящірки був горішок і як тільки він туди потрапив! А всередині горішка лежало сто ліктів візерункового тюлю!
Король уже збирався оголосити Антоніо своїм спадкоємцем, і Джовані стояв поруч, зажурившись. Але тут дружина Антоніо каже:
— Антоніо не потрібне батьківське королівство. Я приношу йому в придане своє королівство: він, одружившись зі мною, визволив усіх нас від чаклунства!
І весь мавпячий народ — тепер уже в людській подобі — радісно привітав свого короля Антоніо. Джовані успадкував королівство батька, і всі вони зажили у мирі та злагоді.
