Якось султан прогулювався Стамбулом. Коли бачить: учні вибігли зі школи. «Треба,– подумав він,– поговорити з котримось із них, щоб діти знали, що султан цікавиться ними». Підкликав він одного хлопчину до себе і став розпитувати його, як він вчиться, які науки вивчає. А коли хлопець відповів на всі султанові запитання, той дістав з кишені золотий дукат і простягнув йому. Але хлопець відмовився його брати.
– Чому ти відмовляєшся від мого подарунка? – запитав здивований султан.
– Бо мама ще подумає, що я його десь украв!
– А ти візьми дукат і скажи матері, що його тобі подарував султан.
Та хлопчина відповів йому:
– Ні, не візьму, мати скаже: «Якби султан хотів щось подарувати, він би дав тобі більше!»
Султан засміявся, набрав повну жменю дукатів і дав хлопцеві та сказав прийти до палацу, бо хоче дати йому ще багатший подарунок.
У призначений час прийшов хлопчина до султанового палацу. Аж там вартовий не пропускає його. Як не просив його хлопець – той і слухати не хоче. Нарешті вартовий каже:
– Ну, гаразд, пропущу. Але ти поділишся зі мною подарунками, які султан тобі дасть.
– Згода, – відповів хлопець, – Мені один, а тобі решта.
Коли вартовий почув таке, то ще й провів його до султанових покоїв.
Прийшов хлопець до султана, а той його й питає, що подарувати йому. Хлопчина попросив сто ударів палицею по п’ятах. Султан здивувався з такого прохання й спробував відмовити його, адже не для того він його прикликав до себе, але хлопець затявся на своєму: тільки сто ударів – і все. Нічого не вдієш. Султан звелів слугам принести палиці. Тоді хлопець і каже йому:
– Світлий султане! Звели мене вдарити один раз, а останні дев’яносто дев’ять ударів віддай вартовому, який стоїть на брамі перед палацом. Бо я йому, щоб він пропустив мене до тебе, пообіцяв, що собі візьму лише один твій подарунок, а решту йому віддам. Свого слова я повинен дотримати.
Султан вислухав хлопчину, вартового наказав покарати й звільнити зі служби, а хлопця взяв до себе, вивчив і зробив його своїм першим міністром.
