Не знаю, і в якому краю не знаю, і в які часи трапилася ця історія. Та й чи не однаково? Може, дуже далеко там, де небо з землею сходяться. А може, близько — рукою подати. Жив колись у світі юнак. Красивий і статний. Щодня ходив на річку рибу ловити. І щоразу старого там зустрічав. Сидить старий на березі і тихенько так примовляє:
— Ловись, ловись, ловись! Ловись, ловись, ловись! Іди, мала рибка, приходь, велика!
Став за ним юнак потай стежити та підглядати. Риби, ті що побільші, всі до старого пливуть. Не стерпів якось юнак і каже:
— Добрий дідусю! Навчи мене рибу ловити, як ти вмієш!
Підняв старий голову і відповідає:
— Не стану я тебе вчити рибу ловити. Хлопець ти, бачу, чесний, йди краще вздовж річки берегом, чекає на тебе удача.
Сказав так старий і зник.
Здивувався хлопець і думає: «Не інакше, як цей старий — безсмертний. Послухаюсь я його, піду берегом, може, й справді удача на мене там чекає». І пішов юнак берегом. З полудня йшов до вечора. Вже сонечко закотилося, зірки на небі загорілися, місяць засяяв. Раптом бачить юнак — заплава перед ним з’явилася велика, вся поросла лотосами. І місяць наче яскравішим став. А може, це не місяць це, а лотоси так сяють. Залюбувався юнак, задивився, як раптом бачить — листя лотосів легенько заворушилося, квіти заколихалися. Зробив юнак крок, та, мабуть, на зелений мох насупив, послизнувся і впав. А як підвівся на ноги і довкола озирнувся, місця не впізнав. Зірки з неба на землю спустилися, розсипали свої вогники по смарагдових луках. Маленький будиночок у гаю стоїть, двері прочинені трохи, в щілину видно, як дівчина при лампі тче шовк. На дівчині довга спідниця, ніби темно-зелений лотосовий лист у полум’ї лампи світиться. У волосся, чорне, як вороняче крило, встромлений свіжий пуп’янок лотоса. Підійшов юнак до будиночка і питає:
— Куди це я зайшов?
Перестала дівчина ткати, підвела голову і каже:
— Не обманюватиму тебе. Зайшов ти в село Лотосів, а я — Дівчина-лотос. Якщо втомився в дорозі, до хати заходь, відпочинь.
Дівчина й справді була гарна, наче лотос під місяцем. Зрадів юнак, у хату зайшов, а дівчина нахилила голову і знову ткати почала. Так швидко, що й не розглянеш, як вона човник під основу пропускає. Тільки срібний наперсток білою доріжкою блищить. Мовчить дівчина, зібрався юнак іти, — не тримає, мовчки до дверей проводжає. Ступив хлопець крок, ступив другий, озирнувся — все зникло, тільки заплава велика виблискує. Стоїть юнак і думає: «Ніяк, це квітка лотоса феєю обернулася. От би мені таку безсмертну дівчину за дружину взяти».
Повернувся юнак додому, нічого робити не може, не лежить у нього душа до роботи. Не стемніло ще, а він уже подався до лотосової заплави. Сонце ще не сховалося за гори, по воді золоті лусочки розсипало, залило багрянцем лотоси. Насилу дочекався юнак темряви, дивиться — перед ним і справді Дівчина-лотос з’явилася. Ласкава така, ласкавіша, ніж учора. Звеліла дівчина юнакові порвану куртку зняти і давай її лагодити: стібок за стібком, стібок за стібком. Полагодила і юнакові подала. А юнак подивився на дівчину і каже:
– Я ж один на світі!
Дівчина-лотос ніби не чує, голосу не подає, проводжає юнака до дверей.
Повернувся юнак додому вже за північ. Ніяк місця собі не знайде: сяде — не сидиться йому. Встане – знову підніметься. І побіг він знову до річки. Над річкою білий туман стелиться, черевики від роси мокнуть. А юнак біжить, що є сили. Примчав до лотосової заплави, коли вже птахи на вербах заспівали. Сонце зійшло, розігнало туман. Ще прозоріше здалася юнакові вода в заплаві, ще чистіше листя лотосів, а ніжними пелюстками перлинки-росинки перекочуються. Навколо аромат лотосів розливається. Іде юнак уздовж заплави, дивиться — у середині квітка височить, найбільша, найкрасивіша. Став юнак гадати: «Чи не ця квітка Дівчиною-лотосом стає?» Тільки подумав він так, дивиться — захиталася квітка, і на воді звідки не візьмись Дівчина-лотос з’явилася. Іде дівчина хвилями, тільки спідниця довга за вітром майорить. Від радості забув юнак, що перед ним фея, хотів втримати її, щоби під воду не пішла, але тільки зібрався простягнути руку, а дівчина вже на березі стоїть. І радіє вона і засмучується.
Дівчина каже:
— Не хоче мій батько, щоб я з простим смертним зналася. Ніколи ми з тобою більше не побачимося.
Наче громом вразило юнака. Стоїть він, з місця не рушить, а потім заплакав, та так гірко. Побачила дівчина, як він журиться, як убивається, головою струснула і каже:
— Якщо не знаєш ти страху і немає в тебе, як то кажуть, «трьох сердець і двох думок», давай втечемо з тобою на сам край землі на морський острів.
Ще сльози у юнака не просохли, а вже він посміхнувся:
— З тобою всюди мені радість хоч у високих горах, хоч у диких лісах.
Висмикнула дівчина з волосся пуп’янок лотоса, дунула на нього — розкрилася квітка: на кожній пелюстці перлина перекочується! Підняла дівчина однією рукою квітку, наче парасольку розкрила, другою рукою юнака за руку взяла, і полетіли вони в піднебесся. Білі хмари їх по спині гладять, орли у них під ногами крилами махають. Так високо вони летять так швидко, що й описати неможливо. Ні з чим їх не порівняєш, хіба що з чудовою падаючою зіркою. Ніби часу зовсім мало минуло, а вони вже на землю опустилися, просто в гірську ущелину. Подивився юнак під ноги — все травою поросло, а на траві каміння розкидане. Подивився навкруги — високі гори одна за одною тягнуться. Засмутився юнак, а Дівчина-лотос радіє:
— Я ткатиму, а ти полюватимеш, от і буде в нас їжа та одяг.
— А житимемо де будемо? – Запитує юнак.
— Не твоя це турбота. Зміню я шовкову спідницю на полотняну, не гірше за тебе зможу соснові гілки ламати та садити.
Так і зробила дівчина: скинула довгу зелену спідницю, кинула під ноги, полетіла спідниця, закружляла і стала тихенько опускатися на землю. Підвела дівчина юнака до того місця, де спідниця опустилася. Дивиться юнак — замість спідниці заплава велика, як смарагд блищить. Посеред заплави будиночок стоїть. До будинку місток перекинутий. Перейшли юнак з дівчиною місток, увійшли до будинку — просторо там і чого тільки немає: казан, чашки, кухлики, тарілки, циновки, ковдри, начиння різне, навіть ткацький верстат біля стіни стоїть.
Вранці юнак зібрався на полювання. Вибігла Дівчина-лотос за ворота, витягла з волосся пуп’янок лотоса, віддала його юнакові і каже:
— Візьми цю квітку, вона захистить тебе від усяких змій, від вовків та тигрів, від кровожерливих барсів. Побачать вони її — одразу втечуть. Тільки дивися бережи його, нікому не давай.
Взяв юнак квітку і в дорогу вирушив. Пішов він на Східні гори, а там зайці справді людини не бояться, не розбігаються, фазани не відлітають. Наловив він фазанів і зайців безліч, у дорогу назад зібрався. Йде й бачить — на гірському схилі ліс зеленіє. Підійшов ближче, а це, виявляється, Дівчина-лотос тутові гілки ламає, між камінням встромляє. Не встигне встромити, а гілка вже на величезне тутове дерево перетворилася. Ламає діва соснові гілки, відпочинку собі не дає, ламає, між камінням встромляє. Руки в кров поранені, сонце обпалило обличчя.
Жаль стало юнакові дівчину, гукнув він її:
— Ходімо додому, перепочинемо трохи.
А дівчина знай сміється:
— Ми будинок тут поставимо, господарством обзаведемося, от я й хочу, щоб ця заплава великим озером стала, а на горах щоб тутовий ліс виріс.
Полює юнак день, полює другий, на третій виліз він на Західні гори. Дивиться – дикі коні табуном пасуться, цілі череди диких кіз просто до нього біжать. Схопив юнак козу, скочив на коня, помчав додому. А вдома на ліжку лежить зелений шовк. Бере Дівчина-лотос шматок шовку, на траві його розстилає, шовк на зелену воду перетворюється.
Завечоріло, а Дівчина-лотос все тче та тче свій шовк, ні рук ні ніг від утоми не чує. Пожалів її юнак і каже:
— Невдовзі ніч. Відпочинь трохи.
А дівчина знай сміється:
— Ми будинок тут поставимо, господарством обзаведемося, от я й хочу, щоб ця заплава великим озером стала, а на горах щоб тутовий ліс виріс.
Минув день, за ним другий, місяць скінчився, другий почався. Невідомо, скільки часу минуло. Мабуть, багато, бо примітив юнак, що вже не така прекрасна Дівчина-лотос, як раніше. Не так блищить її чорне волосся. Рожеве личко не так сяє. Запитує її юнак:
— Чи не від роботи та турботи ти так рано постаріла?
Нічого не сказала Діва-лотос, тільки головою похитала.
Пішов юнак одного разу на полювання. З однієї гори спуститься, на іншу підійметься, з однієї ущелини вийде, в іншу увійде. І дістався він до балки по той бік гори. Підняв голову, озирнувся — ні квіточки ніде, ні травинки, тільки печера чорніє. Думав юнак, думав, дивився, дивився та й піднявся на гору. Взяв лотос, який дружина йому колись дала, і сміливо увійшов до печери. Іде він, а в печері все темнішає, все похмуріше, та й кров’ю ніби запахло. Раптом звідки не візьмись тигр вискочив, очі — два ліхтарі, паща роззявлена, того й дивись, кинеться на юнака. Відсахнувся в страху юнак, квітку заповітну тигру показав, з тієї квітки червоний промінь вирвався, тонкий і довгий, як блискавка. Повернувся тигр, геть побіг.
Пішов юнак далі, іде, раптом назустріч йому зграя вовків. Хвости довгі по землі волочать, вуха стирчать. Оточили вовки юнака. Відсахнувся він у страху, показав їм заповітну квітку. Вирвалася з тієї квітки промінь-блискавка. Опустили вовки голови, навтьоки кинулися. Пішов юнак далі, йде, іде, раптом бачить — попереду стало світліше. Пройшов ще трохи, перед високими воротами опинився. Відчинив ворота, дивиться — за брамою ліхтарі яскраві горять, свічки вогнем палахкотять. Ліжко стоїть на ліжку красуня. Обличчя біле, губи червоні, голос лагідний, вигляд привітний. Заговорила красуня з юнаком, миттю зіскочила з ліжка, назустріч кинулася. Згадав тут юнак Дівчину-лотос. Хіба порівняєш її з цією красунею? Зайшов на подвір’я, сів на ліжко, ближче до красуні. А красуня щебече, сміхом дзвінким заливається, в золотий келих вино наливає, на срібних тарілках закуски підносить. Покуштував юнак закусок зі срібних тарілок, із золотого келиха вина випив, красуня навколо нього так і в’ється. І взяв юнак її собі за дружину. У втіхах та забавах не помітив, як три дні минуло, три ночі пролетіло. А про доброту Дівчини-лотос зовсім забув. Сам радіє, а не думає, як важко зараз на серці у феї лотосів. Ось і четвертий день настав.
— Хочу я рідних відвідати, — каже красуня, — та боюся змій отруйних, тигрів злих та кровожерних барсів.
Не став тут хлопець роздумувати. Та й навіщо? Як кажуть, тричі по сім – двадцять один. Віддав він красуні заповітну квітку. Ех! Тільки вийшла красуня з хати, ворота за нею з гуркотом зачинилися і стало темно, хоч в око стрель. Простягнув юнак руку — натрапив на камінь, витягнув другу — знову камінь. І під ногами камінь. А за дверима тигри гарчать, вовки виють. Раптом камінь під ногами заворушився, та й над головою каміння ось-ось впаде. Став юнак кричати – ніхто не відгукується, став на допомогу кликати – ніхто не відгукується. Страшно стало юнакові. Сів він біля каменя, зажурився.
А Дівчина-лотос в ту пору сиділа в будинку, шовк старанно ткала. Потім підвела голову, дивиться — на подвір’ї вже вечір, а чоловіка нема ні. Зажурилось серце у дівчини. Погадала вона на пальцях і одразу все зрозуміла: на землі година минає, а в печері день на ніч змінюється. Значить, цілих три дні милується юнак із жінкою-перевертнем. Розгнівалася дівчина, прикро їй стало, не знає, що робити: рятувати його чи не рятувати. Зітхнула вона тихенько, впустила дві сльозинки і вирішила: «Хай він не гарний, а поганий, все одно врятую йому життя». Зі швидкістю вітру перебиралася вона з гори на гору, з ущелини в ущелину. І нарешті опинилася біля північного схилу тієї гори, де був замурований юнак. Хотіла Дівчина-лотос у печеру увійти, дивиться — вхід величезним камінням завалений. Не стала вона гаятись, залізла на саму вершину гори, зняла з пальця срібний наперсток і кинула. Впав наперсток прямо між каміння, і розсунулися вони тихенько: ні іскри не видно, ні гуркоту не чути; ні вузької щілини, ні широкого пролому. А тільки зробив срібний наперсток колодязь, круглий-прекруглий, глибокий-глибокий — дна не видно. Гору ту величезну наскрізь пробив.
А хлопець тим часом сидить у печері, ніяк йому з неї не вийти, темно довкола. Стисне пальці — кулака не бачить. Розіжме — долоні не розгляне. Страшно йому, туга його гризе. “Як же вибратися звідси?” – думає юнак. І тільки він так подумав, світло стало в печері, не встиг моргнути, а Дівчина-лотос тут як тут. Взяла вона його за руку, за собою повела. Не встиг хлопець спини розігнути, а вже на вершечку гори опинився.
Дівчина нахилилася, срібний наперсток підібрала, знову на палець одягла. І тієї ж миті криниця зникла, ніби її й не було.
Соромно юнакові та тривожно. Не розгнівалася на нього фея, тільки сльози у неї з очей закапали, і каже вона юнакові:
— Не думала я, не гадала, що ти мене так образиш! Не приховала я від тебе, що маю два скарби: цей наперсток — ключ, що відкриває гори, та лотос. Візьму лотос у руки — можу по синьому небу літати, застромлю його у волосся — молодою назавжди залишусь.
Тільки Дівчина-лотос це сказала, налетів на печеру грізний вихор. Жінка-перевертень його наслала. Схопила дівчина юнака за руку, і побігли геть від цього місця. Тепер заповітною квіткою володіла зла чаклунка, і не було у Дівчини-лотоса такої сили, щоб її здолати. Ось і вирішила Дівчина-лотос привабити чаклунку до себе в ущелину. Недарма кажуть: «Повільний човен швидкого коня обжене». Мчить дівчина — по стрімчині пливе, юнак землі під собою не чує. А чаклунка тим часом наздоганяти їх стала. Наблизитися не сміє, боїться Дівчину-лотос, а юнака гукає:
– Повернися!
— Дивись не обертайся, — наказує Дівчина-лотос, —загинеш!
А чаклунка не вгамовується:
— Згадай, юначе, як добре нам у печері було! Як три дні ми милувалися! Про мою красу згадай!
Слухав юнак, слухав, і закрутилось у нього все в голові, закружляло. Не стерпів він, обернувся. А чаклунка махнула хусткою, і ноги юнака самі побігли до неї. Покликала тут чаклунка змію, сіла на неї верхи разом з юнаком і з вітром до печери полетіла.
Зітхнула Дівчина-лотос:
— Чи я не хотіла тебе врятувати! Чи я не намагалася! Та все марно!
Через деякий час Дівчина-лотос підійшла до печери чаклунки.
Дивиться — одяг юнака лежить і кістки біля печери розкидані. Взяла Дівчина-лотос одяг юнака, підібрала його кістки, закопала біля своєї хатини.
Дуже працьовитою була Дівчина-лотос. Вдень шовкопрядів годує, тутові дерева садить. А вночі при світлі лампи шовк ттче. Минув рік, другий, третій. З тих соснових гілок, які Дівчина-лотос у горах понатикала, великі сосни виросли, з гілок віти темно-зелені тути піднялися — всі гори навколо зеленими стали. Зелений шовк, який дівчина ткала, на блискуче кришталеве озеро перетворився. У темно-зеленому гаю різнокольорові метелики пурхають, на ніжно-зеленому озері лотоси розпускаються. І ось одного разу побачила Дівчина-лотос, що на могилці біля її хатини трава виросла. Доторкнулася до неї дівчинаа, а травинка засоромилася, згорнула листочки і похилилася.
За кілька днів прийшов на озеро рибалити той самий старий, якого одного разу зустрів юнак. Дівчина-лотос розповіла йому про все, що з нею трапилося. Пішов кудись старий і незабаром приніс дівчині заповітний лотос, який він забрав у чаклунки. Встромила дівчина у своє чорне волосся лотос, знову заблищало волосся, колишньою красою засяяло личко. Зібрав старий насіння тієї зеленої трави і пішов у далекі гори. А на другий рік навесні зелені ці травинки виросли всюди: і в гірських гаях, і біля моря на пагорбах, і навіть у маленьких садках біля будинків. І назвали люди ці травинки сором-травою, або мімозою. Досі варто тільки доторкнутися до мімози, а вона вже звернула свої листочки і похилилася. Досі ходять світом люди, схожі на того юнака. Побачать нове і одразу забувають про старе. І не соромно їм!
