В одному царстві, в якомусь державстві жили собі в селі дід і баба; у них було троє синів: двоє – розумних, а третій – дурень. Настав час старому помирати, почав він гроші ділити: старшому дав сто рублів і середульшому – сто рублів, а дурневі й давати не хоче: все одно марно пропадуть!
– Що ти, батьку, – каже дурень, – діти всі рівні, хоч розумні, хоч дурні; давай і мені частку.
Дід дав і йому сто рублів. Помер батько, поховали його. От розумні брати намірилися на базар їхати волів купувати; і дурень зібрався. Розумні купили волів, а він кішку та собаку привів. Через кілька днів старші брати запрягли своїх волів, хочуть у дорогу їхати. Подивившись на них, і молодший збирається.
– Що ти, дурню! Куди збираєшся? Хіба людей смішити?
– То моє діло! Розумним – дорога, і дурням шлях не зав’язаний.
Узяв дурень собаку й кішку, накинув мішок на плечі і пішов з дому. Ішов, ішов – на шляху велика річка, а заплатити за переправу нема ні копійки. От дурень довго не думав: назбирав хмизу, зробив на березі курінь і лишився в ньому жити. Почала його собака на роздобутки ходити, окрайці хліба тягати – і себе не забуває, і господаря з кішкою годує. Плив тією річкою корабель з усякими товарами. Дурень побачив і кричить:
– Агов, пане корабельнику! Ти торгувати їдеш, візьми мій товар за півціни.
І кинув на корабель свою кішку.
– Куди нам цього звіра? – сміються матроси. – Спустімо його в воду, хлопці.
– Он ви які, – каже господар, – не займайте, хай ця кішка у вас мишей та пацюків ловить.
– Що ж, оце діло!
Скоро чи ні – приплив корабель у чужу землю, де котів ніхто зроду не бачив, а пацюків та мишей стільки, як трави в полі. Корабельник розклав свої товари, став продавати; знайшовся й покупець на них: закупив усе гуртом і покликав корабельника.
– Треба могорич пити; ходімо, – каже, – я тебе пригощу!
Привів гостя до себе додому, напоїв доп’яну і наказав своїм прикажчикам затягти його в сарай: «Нехай його там щурі з’їдять, а все його багатство ми задаром візьмемо!». Затягли корабельника в темний сарай і кинули на долівку; а з ним усюди кішка ходила, так звикла до нього – ні на крок не відстає. Прокралась вона у той сарай і давай пацюків давити – давила, давила, отакенну купу накидала! Уранці приходить хазяїн, дивиться – корабельник живий-здоровий, а кішка останніх щурів добиває.
– Продай, – каже, – мені твого звіра.
– Купи! Торгувався-торгувався – і купив її купець за шість бочок золота.
Повернувся корабельник додому, побачив дурня й віддає йому три бочки золота. «Отака тьма золота! Куди мені з ним?» – подумав дурень і пішов містами й селами наділяти злиденну братію; роздав дві бочки, а за третю купив ладану, склав у чистому полі й підпалив: полинули пахощі до Бога на небеса. Раптом з’являється ангел:
– Господь наказав спитати, чого ти бажаєш?
– Не знаю, – відповів дурень.
– Ну, тоді піди в той бік; там троє чоловіків землю орють, спитай у них – вони тобі скажуть.
Дурень узяв дрючину й пішов до орачів. Приходить до першого:
– Здрастуйте, діду!
– Здрастуй, людино добра!
– Навчіть мене, що в Бога просити.
– А я звідки знаю, чого тобі треба!
Приходить до іншого, знову питає:
– Скажіть, діду, чого б мені краще попросити в Бога?
– А я звідки знаю!
Приходить до третього орача, питає в нього:
– Скажіть ви, діду!
Старий відповів:
– Якщо тобі багатство дати, ти, певно, й Бога забудеш; попроси краще дружину мудру.
Повернувся дурень до ангела.
– Ну, що тобі сказали?
– Сказали: не проси багатства, проси дружину мудру.
– Добре, – каже ангел. – Іди до тієї річки, сядь на містку і дивись у воду: повз тебе всяка риба пропливатиме – і велика й мала. Поміж тієї риби буде пліточка із золотою обручкою – ти її вхопи і кинь через себе об сиру землю.
Дурень так і зробив: прийшов до річки, сів на містку, дивиться в воду пильно. Пливе повз нього риба всяка, і велика й мала, а ось і пліточка – на неї золота обручка вдягнута. Дурень ураз ухопив її й кинув через себе об сиру землю – обернулась пліточка красною дівчиною:
– Здрастуй, любий друже!
Узялися вони за руки й пішли; ішли, ішли, стало сонце сідати – зупинилися переночувати в чистому полі. Дурень заснув міцним сном, а красна дівиця крикнула гучним голосом – вмить з’явилися дванадцять робітників.
– Збудуйте мені багатий палац під золотим дахом.
Вмить палац постав – і з дзеркалами, і з картинами. Спати лягли в чистому полі, а прокинулися в пречудових палатах. Побачив той палац під золотим дахом цар, здивувався, покликав до себе дурня і каже:
– Ще вчора було тут місце порожнє, а сьогодні палац стоїть! Певно, ти чаклун якийсь!
– Ні, ваша величносте! Все зробилося за Божим повелінням.
– Ну, якщо ти зумів за одну ніч палац збудувати, то збудуй до завтра від свого палацу до моїх хоромів міст – одна мостина срібна, а друга золота. А не збудуєш, то мій меч – тобі голова з пліч!
Пішов дурень, заплакав. Зустрічає його дружина біля дверей:
– Чого плачеш?
– Як мені не плакати! Наказав мені государ міст збудувати – одна мостина срібна, друга золота; а не буде готовий до завтра, хоче мені голову стяти.
– Нічого, серце моє! Лягай спати; ранок мудріший за вечір.
Дурень ліг і заснув. Уранці встає – уже все зроблено: міст такий, що рік дивитимешся – не надивишся! Цар покликав дурня до себе:
– Добра робота! Тепер зроби мені за одну ніч, щоб з обох боків моста росли яблуні, на тих яблунях висіли б стиглі яблучка, співали б птахи райські та нявкали котики морські; а не буде готове, то мій меч – тобі голова з пліч!
Пішов дурень, заплакав; біля дверей дружина зустрічає:
– Чого, серце, плачеш?
– Як мені не плакати! Государ наказав, щоб до завтра по обидва боки мосту яблуні росли, на тих яблунях стиглі яблучка висіли, співали б райські птахи та котики морські нявкали; а не буде зроблено – хоче стяти мені голову.
– Нічого, лягай спати; ранок мудріший за вечір.
Уранці встає дурень – уже все зроблено: яблука стигнуть, птахи співають, котики нявкають. Нарвав він яблук, поніс на тарелі государеві. Цар з’їв одне яблучко, з’їв друге й каже:
– Можна похвалити! Такої смакоти я ще ніколи не куштував! Ну, братику, коли ти такий хвацький, то сходи на той світ до мого батька покійного і запитай, де гроші сховані? А не зумієш сходити туди, пам’ятай: мій меч – тобі голова з пліч!
Знову йде дурень і плаче.
– Чого, серце моє, сльози ллєш? – питає його дружина.
– Як же мені не плакати! Посилає мене государ на той світ – спитати в його батька-покійника, де гроші сховані.
– Це ще не біда! Іди до царя й випроси собі у проводирі тих думних людей, які йому злі поради дають.
Цар дав йому двох бояр у проводирі, а дружина дістала клубочок:
– На, – каже, – куди клубочок покотиться, туди сміливо йди.
От клубочок котився, котився – і закотився просто в море: море розступилося, дорога відкрилася; дурень ступив раз і другий і опинився зі своїми проводирями на тому світі. Дивиться, а на покійному царевому батькові чорти до пекла дрова везуть й підганяють його залізними прутами.
– Стій! – закричав дурень.
Чорти підвели рогаті голови й питають:
– А чого тобі треба?
– Та мені треба двома словами перекинутися з цим покійником, на якому ви дрова возите.
– Бач, що надумав! Хіба є коли теревені правити! Та к у нас у пеклі й вогонь погасне.
– Нічого, встигнете! Візьміть на зміну оцих двох бояр, ще швидше довезуть.
Чорти мерщій випрягли старого царя, а натомість двох бояр запрягли й повезли дрова в пекло. Каже дурень государевому батькові:
– Твій син, а наш государ, прислав мене до твоєї милості спитати, де колишня скарбниця захована?
– Скарбниця лежить у глибоких підвалах за кам’яними стінами; та суть не в тому, а скажи-но ти моєму синові: якщо він царством правитиме так само не по правді, як я правив, то й з ним те саме буде! Сам бачиш, як мене чорти замордували, до кісток спину й боки прошмагали. Візьми цю каблучку та віддай синові для більшої певності…
Тільки-но старий цар договорив це, а чорти вже назад їдуть:
– Вйо-вйо! Ич, яка пара добра! Дай нам ще раз на ній прокататися.
А бояри кричать дурневі:
– Змилуйся, не давай нас; забери, поки живі!
Чорти випрягли їх, і бояри повернулися з дурнем на білий світ. Приходять до царя; він поглянув і жахнувся: у тих бояр обличчя осунулись, очі витріщились, зі спини, з боків залізні прути стирчать.
– Що з вами скоїлося? – питає цар.
– Були ми на тому світі; побачив я, що на вашому покійному батьку чорти дрова везуть, зупинив їх і дав оцих двох бояр на зміну; поки я з вашим батьком говорив, чорти на них дрова возили.
– Що ж тобі батько наказав передати?
– Та велів сказати: якщо ваша величність правитимуть царством так само не по правді, як він правив, то з вами те саме буде. Ось і каблучку прислав для більшої певності.
– Не те кажеш! Де ж скарбниця лежить?
– А скарбниця в глибоких підвалах, за кам’яними стінами захована.
Мерщій покликали роту солдатів, почали кам’яні стіни ламати. Поламали, а за тими стінами стоять діжки зі сріблом та золотом – сума незчисленна!
– Спасибі тобі, братику, за службу! – каже цар дурневі. – Тільки вже не нагнівайся: якщо ти зумів на той світ сходити, то зумій дістати мені гусла-самограї; а не дістанеш, то мій меч – тобі голова з пліч!
Дурень пішов і заплакав.
– Чого, серце, плачеш? – питає в нього дружина.
– Як мені не плакати? Хоч скільки служи, а все головою накладеш! Посилає мене государ по гусла-самограї.
– Не журися, мій брат їх робить.
Дала йому клубочок, власноруч витканий рушник, наказала взяти з собою тих самих двох бояр, царських радників, і каже:
– Тепер ти підеш надовго-надовго: хоч би цар нічого злого не накоїв, на мою красу не спокусився! Піди-но ти в сад і виріж три лозинки.
Дурень вирізав у саду три лозинки.
– Ну, тепер удар цими лозинками по мені та по стіні палацу по три рази і йди з Богом!
Дурень ударив – дружина обернулася на камінь, а палац на кам’яну гору. Взяв у царя двох тих самих бояр і пішов у путь-дорогу; куди клубочок котиться, туди й він іде.
Довго чи швидко, далеко чи близько – прикотився клубочок у дрімучий ліс, просто до хатинки. Заходить дурень до хатини, а там бабця сидить.
– Здрастуйте, бабусю!
– Здрастуй, людино добра! Куди Бог несе?
– Іду, бабусю, шукати такого майстра, щоб зробив мені гусла-самограї: щоб самі гусла грали, і під їхню музику щоб усі хоч-не-хоч танцювали.
– О, та ж такі гусла мій синок робить! Зачекай хвильку – він тут-тут додому прийде.
Невдовзі приходить бабин син.
– Пане-майстре! – просить його дурень. – Зроби мені гусла-самограї.
– У мене готові є; мабуть, подарую тобі, але за однієї умови: як почну я гусла настроювати – щоб ніхто не спав! А як хтось засне і на мій оклик не встане, тому – голова з плечей!
– Гаразд, пане майстре!
Узявся майстер за роботу, почав настроювати гусла-самограї; ось один боярин заслухався й міцно заснув.
– Ти спиш? – гукає майстер.
То й не встає, не відповідає, і покотилася голова по долівці. Хвилини дві-три – і другий боярин заснув; полетіла і його голова з плечей. Ще хвилина – і дурень задрімав.
– Ти спиш? – гукає майстер.
– Ні, не сплю! З дороги очі злипаються. Промити треба. Чи нема води?
Бабця подала води. Дурень умився, дістав вишитий рушник і почав витиратися. Бабця глянула на той рушник, упізнала роботу своєї дочки й каже:
– О, зятю мій любий! Не сподівалася з тобою побачитись. Чи здорова моя дочка?
Ту т почалися в них обійми-цілунки: три дні гуляли, пили-їли, відпочивали, а там настав час і прощатися. На прощання подарував майстер своєму зятеві гусла-самограї. Дурень узяв їх під пахву і вирушив додому.
Ішов, ішов, вийшов із дрімучого лісу на широку дорогу і наказав грати гуслам-самограям: вік би слухав – не наслухався!.. Трапився йому назустріч розбійник.
– Віддай, – каже, – мені гусла-самограї, а я тобі ломаку дам.
– А навіщо твоя ломака?
– Та вона ж непроста; тільки скажи їй: гей, ломако, бий-духопель – хоч цілу армію на місці вкладе.
Дурень помінявся, взяв ломаку і наказав їй убити розбійника. Ломака полетіла на нього, раз-другий ударила і вбила його на смерть. Дурень узяв гусла-самограї та ломаку й пішов далі.
Приходить у свою вітчизну. «Чого, – думає, – мені до царя йти – ще встигну! Краще я спершу з дружиною побачуся». Ударив трьома лозинками по кам’яній горі – раз, другий, третій, і з’явився чудовий палац; ударив по каменю – і дружина перед ним. Обнялися, привіталися, двома-трьома словами перекинулися; після цього взяв дурень гусла, не забув і ломаку й пішов до царя. То й побачив. «Ех, – думає, – нічим його не проймеш, усе виконує!» І як закричить, як накинеться на дурня:
– Ах ти, сякий-такий! Замість того щоб до мене явитися, ти спершу з жінкою надумався обніматись!
– Винуватий, ваша величносте!
– Мені з твоєї вини шубу не зшити! Тепер уже ні за що не пробачу… Подайте мені мій булатний меч!
Дурень бачить, що діло до розправи йде, і крикнув:
– Гей, ломако, бий-духопель!
Ломака кинулась, раз-другий ударила і вбила злого царя на смерть. А дурень став царем і володарював довго й милосердно.
