Йшов якось дорогою бідний юнак. Стомився, присів відпочити біля великого каменя та й заснув. І наснився йому дивний сон, ніби тоненький писклявий голос щось безперестанку наспівує йому на вухо.
Юнак прокинувся, а голос не вщухає. Здавалося, що він йде аж від самого каменю. Прислухався юнак, і розібрав слова:
– О, добрий мандрівниче! Звільни мене. Сімсот років через чаклунський прокльон терплю я тут страшенні муки…
– Не знаю, чи зможу я тобі допомогти… – нерішуче сказав хлопець.
– Я навчу тебе, як це зробити, – сказав голос, – і щедро віддячу тобі потім: ти станеш багатим і знатним.
– Допомогти ближньому у біді – це обов’язок кожної людини. Але ж я не знаю, чи добрий ти дух, чи злий… тому ти маєш присягнутися, що коли я звільню тебе, ти не заподієш шкоди людям, – сказав юнак. І кам’яний бранець присягнувся.
Після заходу сонця хлопець зробив все так, як велів йому голос: зрізав гілку горобини завтовшки з палець, зібрав потрібні трави, підпалив їх і дев’ять разів обійшов навколо каменя, обкурюючи його димом.
Пролунав гуркіт – з-під каменя вийшов маленький чоловічок.
– Любий мій спасителю! Дякую тобі, тисячу разів дякую! Я служитиму тобі і докладу всіх зусиль, щоб зробити тебе щасливим.
– Знай, – продовжував чоловічок, – що я був найвидатнішим лікарем і робив багато добра. Я лікував людей і тварин, таємними знаннями руйнував чари злих чаклунів і відьом. Вони мене ненавиділи й боялися.
Нарешті один наймогутніший злий дух здолав мене своєю підступністю і заточив під цей камінь. Я повинен тепер знайти цього злодія і знищити його! Але вже пізно, лягаймо спати, а зранку разом підемо шукати щастя.
На другий ранок юнак прокинувся, коли сонце стояло вже високо. Вчорашній чоловічок зник, і хлопець навіть не міг зрозуміти, чи був той чоловічок насправді, чи то все йому наснилося.
Поснідавши, він зібрався в путь, але тут на дорозі показалися троє чоловіків, напевно, підмайстри. Юнак раптом відчув лоскіт за вухом, і тоненький, як комариний писк, голос сказав: “Запропонуй мандрівникам відпочити й дізнайся, куди вони йдуть.”
Тут хлопець збагнув, що вчорашня пригода не була сном… Він приязно привітався з подорожніми і запропонував їм відпочити.
Підмайстри розповіли йому, що йдуть до столиці. Там трапилося велике горе: кілька днів тому потонула, купаючись у річці, єдина дочка короля, і, хоча річка зовсім не глибока, утопленицю так і не знайшли.
Тут у хлопця знову залоскотало за вухом, і таємний радник пропищав: “Ходи з ними, ти зможеш знайти своє щастя!”
Юнак послухався і пішов з підмайстрами.
Йшли вони довго і потрапили в густий сосновий ліс. На дорозі лежала стара торбина. І знову юнак отримав пораду підібрати цю торбину. Супутники покепкували з нього, але сміялися вони даремно…
Незабаром, крокуючи під променями полуденного сонця, вони стомилися і захотіли їсти. І тут тоненький голос сказав: “Накажи торбині роздобути вам харчів!” – Юнак подумав, що це жарт, але все ж таки постукав по торбинці палицею і сказав:
– Торбиночко, роздобудь нам поїсти!
І тут сталося диво! Де не взявся розкішний стіл, уставлений різними стравами. Подорожні не змусили себе умовляти і почали наминати страви, смачніші за які вони ніколи не куштували…
Коли ж вони всі наїлися, стіл зі стравами зник, а за спиною у юнака знову з’явилася торбина. У найкращому гуморі рушили всі в дорогу.
За кілька днів вони дісталися до столиці. Мудрий радник сказав хлопцю, щоб він йшов до короля і оголосив йому, що хоче за будь-що розшукати потонулу королівну.
Король хоч і не сподівався, що будуть знайдені сліди його бідолашної дочки, але з радістю прийняв пропозицію і обіцяв щедру винагороду.
Хлопець пішов до річки.
“Потонулу королівну затягнув до своєї печери водяник, – промовив голос. – Спіймай трьох раків, вони покажуть тобі дорогу до водяника.”
Наступного ранку, городяни валом повалили на річку. Прибув і король зі своїм почтом. Служниці королеви вказали місце, де дівчина зникла під водою.
Юнак удав, ніби хоче рукою виміряти глибину річки, а сам непомітно випустив у воду одного за одним трьох раків. Усі вони проповзли кроків із двадцять уздовж берега, повернули праворуч і зникли під водою.
“Тепер тупни тричі о берег п’яткою лівої ноги та стрибай у воду!” – наказав голос, і хлопець стрибнув у річку так, що вода, спінившись, здійнялася вгору.
У воді під урвищем виднівся вузький вхід до печери. Юнак протиснувся в нього. Незабаром прохід став ширшим.
І хлопець вийшов на зелену галявину, в кінці якої стояв будинок.
“Королівна живе в синьому будинку водяника, – сказав голос. – Два ведмеді стережуть його ворота день і ніч. Накажи торбині перетворитися на вулик з медом, дай його ведмедям та проберися в будинок.
Підійшовши до воріт, хлопець почув страшенний рев ведмедів і злякався, але все ж таки послухався радника і перетворив торбину на великий вулик.
Ведмеді почули запах меду, самі відчинила ворота і кинулися на вулик, а хлопець непомітно прослизнув до будинку.
Коли юнак вивів з будинку полонену водяником королівну, ведмеді усе ще гризли вулик. Втікачі обережно обійшли їх і замкнули ворота ззовні.
… Люди вже й не сподівалися на повернення юнака і розійшлися по домівках, але король із почтом залишався на березі. Раптом вони побачили юнака і королівну, що пливли до берега.
Радість охопила короля і всіх придворних, коли вони побачили перед собою живу королівну, здорову і неушкоджену!
Король щедро нагородив спасителя своєї доньки і запропонував йому залишитися жити у палаці. Але тонкий голос, що дзвенів у хлопця за вухом, не радив йому залишатися.
І хоча тепер у хлопця були гроші і він міг би їздити у позолоченій кареті, він продовжив свої мандри пішки.
Одного літнього ранку ввечері наш подорожній підійшов до великого села, де на галявині весело гуляла молодь. Юнак із задоволенням дивився на танці.
Але тут знову пролунав знайомий голос: “В слушну годину ми прийшли сюди. Мій ворог тут, на святі, придивись уважніше до танцюристів… і ти побачиш дівчину зі строкатою стрічкою на шиї. Запроси дівчину танцювати, і коли ви будете сильно кружлятися, ухопися правою рукою за строкату стрічку і розірви її.”
Юнак не насмілився не послухатися. Він запросив гарну дівчину і у самий розпал танцю сильно смикнув за строкату стрічку.
Пролунав страшенний рев, дівчина зникла, а строката стрічка впала на землю мертвою змією.
Молодь з жахом розбіглася, а поруч із юнаком з’явився сивий дідусь.
– Впізнаєш мене? – сказав він. – Злий чаклун загинув – більше він нікому не заподіє лиха. До мене повернулися мої чарівні сили, і я знаю тепер, куди він сховав трьох королівських дочок і скарби. Зараз ми вирушимо їх рятувати.
За наказом мудрого радника стара торбинка перетворилася на летючого човна, човен здійнявся до самісіньких хмар і полетів далеко на південь.
Нарешті чарівник наказав човну спуститися на землю. Вони опинилися у розпеченій пустелі поруч із якимись руїнами.
Чарівник розгорнув пісок і відчинив таємний люк.
– Спускайся, сказав він юнакові. – Тепер ти підеш сам. Коли прийдеш до палацу і тобі накажуть впізнати, яка з королівен наймолодша…
… ти відкриєш цю скриньку і випустиш з нього велику синю муху. На яку дівчину вона сяде, та і наймолодша.
Довго йшов юнак, поки не опинився на галявині, де стояв розкішний палац. З брами вийшов низенький старець.
– Іди, випробуй своє щастя, – промовив старець. – Якщо вгадаєш, яка з королівен наймолодша, то візьмеш її за руку, і ті, хто сплять, прокинуться. А якщо помилишся – сам заснеш непробудним сном.
Старець привів юнака до розкішної кімнати, де на гарному ліжку спали три гарні дівчини, схожі одна на одну, як три краплини води. Юнак потихеньку випустив муху… і вона, покружлявши по кімнаті, опустилася на чоло одної з дівчат.
– Ось наймолодша сестра! – закричав він.
Тієї ж миті королівни прокинулися, а наймолодша кинулася на шию своєму спасителю.
– Вітаю, любий мій наречений! Ти звільнив нас від злих чар!
Вони вийшли з палацу і побачили, що все навколо дивним чином перемінилося. Юнак із подивом подивився на своє розкішне вбрання.
– Хто так одягнув мене? – запитав він.
– Це остання послуга торбини, – сказав чарівник. – Тепер ти не потребуватимеш ні її, ні мене, так як одружишся з королівною. Бачиш, я відплатив тобі добром за своє звільнення. А тепер – прощавай! – і чарівник зник.
