Одна мурашка лазила до двору, нашпорила собі добичі. Посеред двора стояла полив’яна ринка з водою. В тій ринці стирчала соломина; один кінець доторкався до води, а другий виходив з ринки. Мурашка спустилась по тій соломині до води і почала смоктать з неї потрібну для неї гущу. Де не взявся вітер, подув і звалив ту соломину в ринку. Мурашка впала в воду і почала тонуть, а далі учепилась за соломинку і держалась за неї. Намокла вся, як хлюща, і змерзла добре. Якби протяглось ще хвилин зо три, мурашка б загинула. Де не взявся, на її щастя, голуб, підійшов до ринки воду пить. Мурашка почала його прохать: «Будь ласкавий, заборони мене од смерти, я тобі колись в пригоді стану». Голуб засміявся і подумав: «Чим вона може мені оддячить, така нікчемна комашка?» Голуб нехотя попнувсь в ринку, схопив ту соломинку в носик і кинув її на землю. Мурашка обсохла, обігрілась на сонці і подалась до своєї домівки.
Через тиждень чи через два довелось голубові полетіть до сусіда на тік пошукать там зерна. Голуб ходив по току, задравши вгору голову, не помічав, що перед ним стирчать петлі пльонки. Якраз на ту пору бігла по току мурашка, побачила, що голуб, підходить до пльонки, мерщій підбігла до нього і жигнула його за ногу. Голуб нахилив голову вниз — подивиться, хто його жигнув, і побачив, що у нього перед носом стирчать петельки пльонки. Він тоді мерщій задки, знявсь і полетів додому. Тут він згадав, як він заборонив мурашку од смерті і як мурашка поступалась стать йому в пригоді. З того часу голуб з великою охотою помагав в нужді всім тварям.
