ЧАСТИНА ДРУГА
Сніги впали великі, і Андрій радо прокидає од порога до воріт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловік вічно стирчати в хаті, де світить порожнім оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане добродзею, приходять останні часи: і рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тільки оком пече та колить, та бухика по хаті, аж шибки деренчать. Весільну пам’ятку маєш, Маласю. Аякже… Як брав панич Льольо, той, з сусідньої економії, в нашого дідича дочку, стара наче здуріла: чим стріну, як будуть од вінця їхать — ячмінним хлібом? Вона в них служила, на її очах і панич виріс… Бігала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випрохала десь паляниці. Либонь в ковалихи. Правда, дав панич Льольо два злоти та один бабі Мар’яні оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втікла з тіла. А тепер маєш — бухикай, серце… панську ласку викидай з грудей…
Андрій розігнув спину і застромив лопату. Він загрівся, димів парою, неначе комин, вуси і брови стали в нього молочні.
Село було засипане снігом до половини, низенькі хати осіли під синьою банею неба, немов баби в намітках на коліна стали у церкві; за коливоротом по полі око м’яко бігло снігами аж до крайнеба і не мало на чому спинитись.
Андрій взявсь за лопату і знов зловив загублену думку.
Бо він собі так покладає: як піде чоловікові з якого дня, то так воно вже і йдеться…
Стара каже, що знала, а він не сподівався навіть. Де-де! Щоб син хазяйській та взяв убогу? Щоб ПрокІп засватав Гафійку? Ну, що ж, таки було. Різдво із хати, а старости в хату, та нічого з того не вийшло. Затялась дівка і ані руш. Йому нічого, а МаланцІ горе велике. Не спала, а снилось за хазяйським сином бачити дочку, поле орати, в городі садити… Ха-ха! оближи губки, Маласю… Дівка не хоче. Гляди, чи не Марко в голові в неї. Може, вже й кісточки його згнили, може, помер десь у тюрмі. Була дівка як огірочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить і до батька жаль має. А він чим винен? Хіба він завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане добродзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити…
Хе, от вже й втомився. Геть чисто захляв на зиму, захарчувався. Ще літом нічого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш…
Ну, Прокіп не мав чого ждати. Іншу засватав. .Аякже… Маланка аж плакала з злос…
— Га! Фабрикант! Бач, як старається, щоб жінка ніжок не замочила, болячка б… Здоров!
— Ху!.. Бодай вас, Хомо, як налякали… Дай, боже… взнаєте, тепер такий полохливий, що й тіні своєї боюся.
—Хіба в тебе душа? От заячий дух….
Хома видимо глузує. В зморшках старого безвусого-виду глибоко залягла злість.
Андрій звик вже до того. Він знає, що відколи пан прогнав Гудзя, злидні ще гірше його обсіли, а проте каже:
— Добре вам, Хомо, що ви самі, а у мене три пельки в хаті.
— Ха-ха… Мені? А, добре, бодай йому так легко здихати, як мені жити…Став пиво, скажу новину.
— Де-де? Я вже забув, яке воно на смак… Про фабрику? Ет, багато вже говорили…
— Не віриш? Панич Льольо ставить гуральню.
— Та ну?
— Не ну, а справді. З старої сахаркі зроблять гуральню, ще й дім для себе збудує Льольо, щоб він тобі луснув на радість.
— Та що ви кажете? Звідки?
— Не вірить, чортове зілля…Кидай лопату, ходім.
— Куди?
— Не питай, а ходім.
Андрій крутив лопату в руках і неймовірно дивився да Гудзя. Врешті встромив лопату в сніг і опинивсь за ворітьми.
— Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! — почув він голос Маланчин, але навіть не озирнувся.
Брів у сніг, поспішав за Хомою. Хома ставив ноги рішуче, злісно, як говорив, а сніг розкидав, наче коняка. Андрій голосно сапав, його очі бігли кудись наперед, назустріч мурованим стінам, що, здавалось, уже тремтіли від живого робочого руху, уже бухали з коминів димом.
“На сей раз Хома не дурить”, калатало серце в Андрія.
Ішли безлюдним селом, засипаним снігом, мов глухим лісом, який швидше хотілось минути, щоб побачить простори.
Коли ж нарешті ка горбку перед ними зачорніли руїни сахарні, Андрій виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомін. Правда, дими враз щезли, зате біля сахарні роїлась купа людей і чорніли підводи.
— Куди біжиш? Постигнеш…
Андрій одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома… Він бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли, немов миски ягід, волохатих коней, закутаних у власну пару, зігнуті спини, підняті пуги… Ньо… Вйо! Соб-соб!..
На подвір’ї стояв прикажчик і серед криків та зойку приймав матеріал.
Андрій бігав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглі, заглядав кожному в очі, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку і довго мовчки стояв.
Підійшов до Хоми і осміхнувся.
— Буде?
— А буде…
— Гуральня?
— Таже казав.
Споловілі, зеленкуваті очі Андрія блищали, як лід, що тане на сонці. Вони пестили чорні, задимлені стіні сахарні, круглі жовті колоди на білім снігу, сміялись до стосів цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пустять пару… Не буде чоловік з голоду гинуть, аякже… — прийде термін — бери готові гроші. Так, так, Маласю, от тобі й “фабрикант”…
— Що, Хомо, буде? А бач, а бач…
Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки.
— Чого радієш? Гадаєш, вони горілку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горілку. Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево нарості аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом…
— Чекайте, Хомо…
— …бодай би взялось вогнем та розвіялось попелом разом з людською кривдою…
— Чекайте ж бо, Хомо…
— Чого чекати? Він дума — гуральня. Домовині тобі готують — чотири дошки та яму. Та й вже.
— А, які ж бо ви, Хомо…
Але Гудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба
— От взяв би — р-раз, р-раз, розвалив би к бІсовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам’ять пропала на віки вішні…
Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виді скакала у нього, і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.
Андрій з ляком дивився на Гудзя. Він навіть язикІ забув у роті.
Що се з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити… Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а прийде слабість, каліцтво чи старість, то здохне, як пес під плотом? І що-бо він каже, господи боже!
Але Хома помалу одходив. Злість і прокльони розсипались раптом в хриплий, застуджений сміх…
— Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твій могорич. Гайда до Менделя.
Андрій осміхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче він сам напився на радощах пива, та…
— Вірите, Хомо…
— Ну, ну… не маєш? Чорт із тобою… теж “фабрикант”! Я йду…
Андрій дивився у спину Хомі, але перше, ніж зникла похила фігура, затихло шипіння зелених гадючок, погасли пекучі слова і одно тільки дзвеніло в Андрієвих грудях — гуральня!
Він хотів ще раз почути те слово. Стояв перед прикажчиком і м’яв шапку в руках.
— Гуральня буде?
—Гуральня.
От. Тепер вже напевно. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні, пустить в рух колеса, паси машини і людську силу.
Село, хлібороби, земля…
Яке все бідне, злиденне…
Кроти! Залізли на зиму у білі нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, різати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пісна, безсила, подерта на латочки. І замість покорму дає свою кров. Не хліб, а кукіль родить, будяки, хопту. Годуйся!..
А тимчасом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадюка, порубана на шматочки.
Намножилось вас. Хоч би милосердний господь порідив вас війною, або мором яким. Може б, легше було на світі…
Ну, а йому що? Він не має землі. Гуральня дасть йому хліб… Хома каже дурниці.
І ти, Маласю, дурно сміялась. Казав Андрій Волик — буде гуральня — і буде…
* * *
Гафійка увійшла в хату і притулила до печі замерлі руки.
— Забула, що піч холодна,—винувато посміхнулась вона.
Маланка обернула до неї червоні очі.
— 3 ким розмовляла у сінях?
— Прокіп приходив.
Прокіп! З того часу, як він оженився, Маланка не могла чути його наймення.
— Чого йому треба?
— До мене приходив.
— До тебе? Чого?
— Книжки приносив.
— Нехай носить жінці своїй, а не тобі…
Їй хотілось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набігла сльоза, загризла, довелось кулаками закриті очі.
Тепер Маланчині очі вже самі плачуть. За осінь та зиму стільки вилляли сліз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тільки в природі, а в серці. Облетіли надії, розметались безслідно, і там тепер голо, як в лісі. Сніги тепер в серці і вовки виють. Господь не схотів показать свою правду: як була панська земля, так і лишилась панська. Дурно Маланка збирала насіння, дурно плекала надії. Вузлики з зерном так довго висіли під образами в хаті, аж намулили очі. Нарешті зняла та винесла в хижу. Годі себе дурити. “Нащо знімаєш? Настане весна — лани засієш”. Це Андрій так впік у живе.
Сухі губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
Їх троє — а всім судилась однакова доля. Холод і голод, і безнадія. Днями сиділи в нетопленій хаті і не варили страви. Світили ненависним оком, кусались кривавим словом. Як звірі. Щоб не замерзнуть, Андрій нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбира стріху в сусідніх порожніх будинках. Якби не совість — крав би. Потому залізла колька у груди, вчепився кашель. Печінки вивертало, по ночах ніхто спати не міг. Навкруги порожньо, сумно. Гафійка ходить, немов черниця. Мовчить, нічого не каже. Хіба Маланка і так не знає?
— Бач, книжки носить… Якби пішла за нього, читала б разом.
— Облиште, мамо.
— На кого чекаєш? На Гущу? Бачиш, біда. Батько небагато заробить, я немічна, зчорніла од праці — та що із того? А Прокіп…
Ах, як се нудно, як нудно все одно чути
— Ви не журіться, мамо. Я піду в найми.
Маланка прикусила язика.
— До двору наймуся. Або до Підпари, він, кажуть, шукає дівки.
Очі в Маланки стали налякані, круглі. Щось промайнуло на мить перед ними, давнє, напівзабуте. Вона підняла руки, наче хотіла його одігнати.
— Мовчи вже краще.
— Їй-богу…
Тоді Маланка раптом розм’якла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрій напевне найметься до пана, почнуть люди городи копати, підуть заробітки.
Голос Маланчин ставав теплішим, немов нагрівався од сонця, що тихо сідало перед самою хатою. Золотий обрій зробив з вікон вівтар, комин червонів жаром, неначе в печі палало, слова стелились лагідно, як останнє проміння, і гасли поволі в вечірніх тінях. До Гафійки лиш часом долітали окремі слова. Той лагідний тон будив у неї згадки, навівав думи.
“Коли б знала — куди, пішла б пішки до нього. Нехай би не думав, що одцуралась. Сказала б: я не забула, Марку, твоєї науки: ти кинув слово, а з нього вродилось десять… Тебе зачинили за грати, а твоє слово ходить по світу”…
…настануть жнива, будемо жати, заробимо хліба, а восени…
“Хто любить вірно, той хтів би весь світ засіять милого словом… Знущаються з тебе, а я хіба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня тобою журюся, щодня думка круг тебе в’ється”…
…Таки посватає хтось… ще твоя доля за дверима у бога…
“Чекаю на тебе і виглядаю. Як не за тобою, то ні за ким. Одна в мене потіха, що розмовляю з тобою, хоч ти й не чуєш”…
Вікно поволі гасло.
Земля повечеряла сонцем і облягалась на ніч. Блакитні тіні розкривали свою глибінь і приймали, як в м’яке ложе, Гафійчині думи, сподівання Маланки…
* * *
Маланка не хотіла вірить. Ат, знов наплів Гудзь. Андрій аж мінився, так сердивсь. Гудзь, Гудзь… Він бачив на власні очі. Не сам Хома, прикажчик казав.
Вуси ще білішими стали на червонім виду, і очі лізли наверх. Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку і побігла до двору. Тепер це вже її справа. Панич Льольо мусить найняти Андрія, вона ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухні, поки нарешті вийшов панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старої, але Андрія найняв. До прикажчика в поміч.
Се була велика радість. Тепер вже щодня палав у печі веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, і коли Андрій смерком вертався до хати, свіжий од вітру, з духом морозу у всіх складках одежі, Маланка старалась догодити йому, і повага хазяйки була у всіх її рухах.
По вечері Андрій присувався до печі і виймав люльку. Червоний жар кліпав до нього синявим оком, моргав, стріляв зірками і загортався нарешті на ніч в кожух сірого попелу. Гафійка гриміла ложками, хлюпала літеплом, а Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповідання про те, скільки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нічого не розуміє і коли б не Андрій, не було б діла.
З весною, коли розпочались справжні роботи, розмови ставали більш різнобарвні і розростались. Андрій був як у гарячці. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кінця не буде. Се була його гуральня, се він ставив її, і навіть Маланка, заметившись його настроєм, часто бігала дивитись, як посувалась робота. Вона навіть забула свої мрії про землю і жила з Андрієм одним життям.
Нарешті одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральні дихнув клубами диму, і з колишніх руїн сахарні розлігся понад селом свисток.
Андрій зірвався з місця. Він нахилився вперед, витягнув шию і ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жінки, весь сяючий, з впрілим одразу чолом:
— Чуєш, Маланко?
