Марія сплеснула в долоні.
Хіба ж вона не казала!
На Панаса насіли. Хто буде ділити? Може, пани?
Але Панас міцно стояв на свому. Твердий і сірий, як грудка землі, важкий в своїх чоботищах, він знав тільки одно:
— Будуть землю ділити.
— Та добре, добре, а поки що…
— Це буде бунт.
Ще там загнати коні у спаш на панське, вивезти нишком деревину із лісу, закинути вершу у панський ставок — але бунтувать проти пана цілим селом, на се нема згоди. Буде з нього і одного зуба, що вибив земський.
— Ось бачиш… ось!
Роззявив рота і тикав пальцем, грубим і негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дірку на блідих яслах.
— Бачите… ось!
Так Панаса і облишили.
* * *
Грім все гуркоче, і руда хмара лівим крилом обійма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрізь по воді, а рівчаками пливуть потоки і підмивають сіно. Пропало сіно! Маланка закасалась та лізе в воду, і тоді саме Гафійка говорить:
— Мамо. хтось стука в вікно.
Вікно? яке там вікно?
Справді щось стука.
Маланка злазить із лави, мацає стіни, а у вікно хтось гатить.
— Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вікно.
— Йдіть на гуральню. Нещастя. Андрій скалічив руку.
— Нещастя! — повторяє за ним Маланка.
— Дуже скалічив?
— Не знаю. Одні кажуть — відтяло руку, а другі — пальці.
— Боже мій, боже…
Маланка товчеться у пітьмі, як миша у пастці, а що хотіла зробити — не знає. Нарешті Гафійка подає їй спідницю.
От тобі й грім!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральні, нещастя, Андрій вмер, може, он лежить довгий і нерухомий, а тут ті хати, сонні і тихі, одну минеш, друга встає на дорозі, як безконечник. За тином тин, за ворітьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафійка нерівне дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тільки тепер помічає Маланка, що за нею поспіша хлопець з гуральні.
— Ти бачив Андрія?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Ні, він не бачив, його послали. Оповідає щось нудно і довго, аж Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нічна вогкість ставка і раптом, за поворотом, рядок осяяних вікон різнув їй серце. Гуральня бухає димом і вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночі.
На подвір’ї купка народу, а серед неї світло. Андрій помер. Вона кричить і всіх розпихає.
— Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає і лиш покірно, як битий песик, водить очима по людях.
Їй пояснюють.
— Він, бачите, був в апаратній…
— Біля машини, значить…
— Біля машини, — каже Маланка.
— Держав маслянку, а шестерня раптом і того… і повернулась…
— І повернулась, — каже Маланка.
— Він тоді правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальці так і відтяло.
— При самій долоні.
— Живий? — питає Маланка.
— Живий… там фершал.
Долі світиться світло, а що там роблять, який Андрій — Маланка не знає. Тільки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врешті той самий сердитий голос гукає:
— Тут жінка? Ну, бабо, йди…
Робочі дають їй дорогу. Вона бачить щось біле, наче подушку, і тільки зблизька помічає жовте, як віск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
— Андрійку, що ти зробив з собою?
Мовчить і стогне.
— Що з тобою, Андрію?
— Хіба я знаю?.. Калікою став… Збери мої пальці….
— Що ти кажеш Андрійку?
— Збери мої пальці, закопай в землю… Я ними хліб заробляв… Ой… боже мій, боже…
Підійшли двоє робочих і забрали Андрія. Не дали Маланці поголосити.
В апаратній Маланка шукала Андрієвих пальців. Три жовтих, в олії, цурпалки валялись долі, біля машини, четвертого так і не знайшла. Вона загорнула знахідку в хустину і взяла з собою.
Вранці Андрія одвезли в лікарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Він довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрія, але, спасибі, дав п’ять рублів.
За три тижні Андрій повернувся. Худий, жовтий, посивів, рука в черезплічнику.
— Болять в мене пальці, — жалівся Маланці.
— Та де ті пальці?
— Як ворухну їми — а все кортить — так і болять. Ти їх поховала?
— Авжеж. На городі.
— Що ж будем робити? — журилась Маланка.
— Як що? Піду на гуральню, нехай поставлять на іншу роботу.
Але в конторі сказали, що калік не приймають. До панича Льольо і не пустили.
— Се добра справа,— кричав Андрій.— Робив, пане добродзею, на сахарні дванадцять літ — не чужа ж вона була, а твого тестя — тепер у тебе руку при машині скалічив, а ти мене викидаєш, як щось непотрібне…
Толі ходила Маланка. Просила, благала — не помоглося. І так, кажуть, великі втрати: за лікарню платили, п’ять рублів дали, а скільки мороки…
— От і маєш, Андрійку, гуральню! — шипіла Маланка, зганяючи злість.
* * *
— Мамо… що я вам скажу..
— А що там, Гафійко?
Гафійка нерішуче мовчала.
— Та кажи вже, кажи…
— Піду я в найми.
Маланка підняла руки. Вона знов за своє!
Всі її сердять, дратують, хоч забирайся з світа.
— Ви не журіться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти — куди їм? А настане зима…
— Мовчи! Чого ти вчепилась душі моєї! Я вже й так стала неначе тінь.
Гафійка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хто зна чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафійка подумала вголос:
— Якраз Підпара шукає дівки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно і розпливлося, як завжди.
А Андрій лютував. Голос став в нього ще більше пискливий, жіночий. Коли він сердивсь, краска заливала йому лице, від чого вуси біліли, наче молочні.
— Багачі! фабриканти! зробили з мене каліку, а тоді і нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрібний.
Кожному стрічному Андрій тицяв скалічену руку.
— Ось подивіться, що з мене зробили. Дванадцять літ сотали жили, дванадцять літ паслися мною… То така має бути правда на світі? А, сто сот крот…
Андрій від Хоми перейняв лайку. Він нахвалявся:
— Це їм так не минеться, чужа кривда вилізе боком.
Нахвалки ті дійшли до пана, і він перестав посилати Андрія на пошту. Тепер на пошту ходив вже інший.
— Що ти зробиш йому, гладкому?—думав Андрій.— У кого сила, у того й правда. Ми як худоба в пана. Та де! Він худобу пожалує швидше, бо оддав гроші за неї. Правду казав той Гуща…
Гафійка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу…
Про найми не було більше розмови, проте нишком всі знали, що доведеться Гафійці служити. Маланка була недужа, осунулась зразу і не щодня виходила з хати.
Гафійка ходила на роботу сама. Давня біда знов повернулась. Гірко було Маланці.
От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер оддай між люди на поневіряння.
Бона знала, що значить служити. Це добре знали її спрацьовані руки, її душа, заглушена в наймах, як бур’янами квітка.
Одно тільки потішало Маланку: ось-ось не видко — будуть ділити землю. Тоді Гафійка покине службу і знов поверне додому.
А як прийшлося одводить до Підпари Гафійку, Маланка була мов з хреста знята. Кланялась і прохала, щоб не робили кривди дитині.
У Підпари Гафійку ждала цілоденна робота. Хазяйка була слаба, немічна жінка, що все стогнала і ледве човгала по помості шкарбунами на босу ногу. Уся хатня робота припала Гафійці, а найбільше мороки завдавали їй свині. Кабани лежали по сажах, а кнурці, льохи і поросята рили подвір’я. Вранці, поки Гафійка готувала їм їжу, все це вищало, кувікало, хрюкало і товкло мордами в двері. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипів її голос і човгали шкарбуни по помості. Гафійка рада була, що попадала нарешті між свині. Свинячий гурт, уїдливий і пажерливий, зразу накидався на неї, рвав з рук, глушив її криком і мало не валив з ніг. Вона не могла дати собі ради і тільки дивилась, як свині перекидали пійло, місили ногами їжу та гидили. Сажові поводились краще. Чисті, важкі, вони не хотіли турбувати свій зад і ставали лиш на передні ноги. Їх треба було прохати їсти. Вони не хотіли. Жмурили сонні маленькі очі, здіймали вгору чисті кругленькі рийки і так ніжно стогнали: ох! о-ох!.. наче хазяйка. Гафійка чухала їм животи, такі рожеві, повні; тоді вони одставляли ще задню ногу, а закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час тремтів… Ох!.. о-ох!..
Сюди любив заходить і сам Підпара. Коли його висока постать з’являлась у дверях, а на сажі падала тінь, Гафійка здригалась. Вона боялась Підпари. Вій був неласкавий, суворий; вічна турбота ховалась у нього під волохаті брови, блищала сріблом в чорних волоссях. Він штурхав ціпком кабанів, здіймав їх на ноги і мацав хребти. Не дивлячись на Гафійку, говорив до неї суворо:
— Гляди мені, дівко, щоб чисто ходила біля свиней. Божа тварина любить, щоб дбали за неї.
Опріч Гафійки, було ще два наймити. Підпара варив з челяді воду. Йому все було мало роботи. Він сам робив за двох. Коли наймити їли, голодні, багато, він бурчав жінці: “як їсть, то впріє, а як робить, то змерзне… Стук-грюк, аби з рук…” Коли ж страва була недобра і наймит клав ложку, Підпара сердивсь: “злидні! що воно їло удома? Юшку з картоплі”.
Гафійці здавалось, що то він про неї говорить. Особливо Підпара ненавидів бідних. Зсував густі брови і з презирством цідив крізь зуби: “голота! що воно має… Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазіхає”.
Хоч те було добре, що хазяїн рідко сидів у хаті. Він вічно був в полі, на сіножаті, в клуні, біля свиней. Скрізь од високої постаті падала тінь — і там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше.
Часом, в неділю, Підпара здіймав з жердки жупан і надягав на себе широкий пояс.
По відході Підпари хазяйка мліла, наче вмирала:
— Пішов на сход… ох, ох… щось колить у грудях… Мого люди слухають дуже… що скаже, так вже й буде.., Страх — поважають. Хотіли за старшину обрати, та мій не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!..
Але щось воно було так, та не так.
Підпара повертався сердитий.
— Чорт його знає, що сталось з народом,— жалівся жінці.— Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи… така розпуста. Вже мені ті верховоди… Голота! тьху!..
Під бровами у нього лягала тінь.
Часом збирались гості. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сільський, якого дражнили “вовчком”, і тесть Підпари, Гаврило. Вони сідали надворі, на вільнім повітрі, а Гафійка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечі кожух і теж приставала до гурту.
Вони їли і міркували, де що вигодніше продати, хто скільки чого зібрав, хто кого й як піддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всі кришки у жменю та кидати в рот, а після сала облизував пальці. І не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Він неспокійно кліпав очима, вічно сміявся і повертав на всі боки широкий вид з густим ластовинням. Він завжди на слизьке зводив спокійну розмову.
— От скоро почне голота землю ділити… Ха-ха! Пащо багатим стільки землі? Щоб, значить, “усім по сім”… Ха-ха!.. Ти скільки маєш? Тридцять? От двадцять три і одріжуть. Ха-ха!..
Підпара не любив жартів. Але Максима не легко було спинити. Він вже моргав до Гаврила.
— А вам, куме, не гріх і більше оддати. Нащо вам, справді, ви вже старі, нехай голота у палки вб’ється, покушає папки.
— Атож! Що громаді, те й бабі,— посміхався криво Гаврило.— Ше доведеться на старість за сніп заробляти.
— Ой-ой! Ще й як! Хіба забули вже жати?
Підпара сердивсь.
Чорта лисого візьмуть. Він і упруга не дасть. Що діди та батьки кров’ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, і всяким неробам зась.
— Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б гріха!
Підпариха загорталась в кожух і стогнала.
— Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мій милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв’язуєш…
— Буде й така… нащо гроші втрачати…
“Ну, цей і клаптя не випустить з рук, поки живий”, — хитала головою Гафійка.
По тих розмовах Підпара ставав ще похмурнішим. Облягаючись на ніч, він поправляв на стінці рушницю і клав біля себе сокиру.
Гафійці робилось страшно.
* * *
Небо сіє дрібненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечі мішком і ходить селом. Згинається і розгинається, як складаний ножик.
— Чули, пан не хоче набавить ціну…
— Звідки ти знаєш?
— Тільки що Прокіп з людьми був в пана.
— Що ж пан?
— Як було досі, так, каже, буде й надалі. Дорожче не дасть.
— Так. Що ж нам тепер?
