III
Був чудовий ранок. Свіжа рослинність блищала під блакитним небом проти сонця. Зеленою левадою побігла стежечка аж до ставка. Стежкою йшов Семен Караташ. Він тільки що підголивсь шматком старої коси, і підголена борода біліла проти запеченого лиця. Семен йшов купатись.
Подихав свіжий вітрець; по ставку плигали маленькі хвилі і сріблом блищали на сонці. Здавалось, що на дні ставка кипіло срібло, що гарячі бризки розтопленого срібла підскакували догори та продирали рівний поверх води. Ставок блищав, аж очі боліли глянути на нього. Ластівки вились над ставком і от-от не черкались крилом блискучої хвилі. Від берега, під вербами, вода була наче зеленаста. Маленькі хвилі рівно котилися, ласкаво мили берег. Хлюп-хлюп!. хлюп-хлюп!. Семен почав роздягатись. Борода свербіла після голення, і він, мацнувши шершаву бороду, згадав, чого сьогодні так чепуриться. Адже він нині сватається вчетверте! Так, вчетверте. Він поховав три жінки. Коли вмерла перша жінка, він сказав собі, що не ожениться, бо не знайде вже такої вірної та коханої дружини. Однак, хто його зна як, одружився вдруге. Вмерла друга — і він закаявся женитись, щоб знов не взяти такої лихої на своє безголов’я. Але оженивсь і втретє, бо треба було матері малій сирітці… Поховавши третю, писав він супліку до архірея, щоб йому дозволено одружитись вчетверте. Від архірея не було відповіді, а тим часом валилась необмазана хата, не було кому зварити ложки страви, не було до кого обізватися словом. Піти до зятя на друге село не хотілось, бо зять — чужа людина, а чужий хліб гіркий; та й нащо того чужого хліба, коли є свій, є й хата, й город, і поле, мовляв, ціле хазяйство. Та що з того, коли хазяйство те аж плаче без господині! Вже й самому Семенові дійшло до плачу, та добрі люди нараяли жити на віру. Може, й справді так буде краще. Бог простить, що без шлюбу, бо на думці нема нічого грішного, а погибати людині марне не слід. Та й славну жінку наглянув собі! Мотрю Левкову. Не так-то стара, хоч і поховала трьох чоловіків, літ сорок п’ять-шість буде, а що роботяща, що запопадлива — то й сказати трудно. Правда, любить випити чарку… Та що? І се не біда, бо буде до кого випити, буде до кого й промовити: “Дай, боже!” Семен був веселий. Роздягнувшись, він підійшов до води і глянув у тиху воду маленького плеса, що заховалось межи зеленими рамами низенького верболозу. З плеса визирнуло до нього невелике кругле обличчя з підстриженими сивими вусами, червоним носом та добрими сірими очима, що погоже дивилися на світ з-під густих та довгих брів. Сиве волосся спадало кружком, по-козацьки. Семен осміхнувся до себе. “Чим не козак?” — сказав він голосно. Ух! яка холодна вода! Семен шубовснув у воду, і вода широкими кружками побігла від нього назустріч хвилям. Семен виплив на середину ставка. Сонце засипало промінням весь краєвид, грало на білому Семеновому тілі. На березі купались діти і збивали воду, аж піна стояла на ній. Семен, одягнувшись, сидів на березі, коли з другого боку, греблею, надійшла молодиця. Семен закривсь рукою від сонця. “Либонь, Мотря, — подумав він. — Вона!”
— Добридень вам, Мотре! А куди йдете?
Молодиця спинилась. Якусь часинку вона придивлялась.
— Дай, боже! До куми! Відношу борщ, що позичала. — Мотря показала Семенов і чорний горщичок. — А холодна вода?
— Зразу холодна, а потому нічого… — Він хотів ще щось сказати, та не знав що і лиш дививсь на Мотрю з-під долоні.
Мотря й собі стояла, неначе чекала чого. Далі обернулась і пішла дрібно-дрібно, наче молоді літа ізгадала.
Коли Мотря повертала від куми з порожнім горщичком, Семен сидів ще на березі та курив люльку.
— Почекайте, Мотре, щось маю казати! — гукнув Семен. Він підійшов до окопу і сперся на сухе ломаччя. Мотря стояла на вулиці, по той бік окопу.
— Не знати — переказувала вам Софія, перва сестра ваша, що я… щоб ви… — Язик не слухавсь Семена.
— Вона переказувала — Мотря щільно стулила губи і спустила очі додолу, на горщичок.
— Що ж ви на се, Мотре? Чи зап’ємо згоду, чи ні;
— А я знаю… — Мотря знайшла на денці горщичка шматочок присохлої глини і почала його дуже уважно відколупувати нігтем.
— Справді, надумайтеся та йдіть до мене сидіти на віру. Адже самі знаєте, як погано, коли чоловік один, як палець… Хіба я не знаю, що й ви бідуєте, тиняючись по чужих хатах. Що з того, що ви заробляєте, коли тими грішми не знати, яку дірку залатати. За хату заплати, дров купи, купуй хліба і до хліба. А в мене все своє: і хата, і хліб, а господарюватимемо, то й до хліба буде. А заробите яку копійку, зложите докупи, от і гріш буде про всякий випадок… І веселіше буде: ви будете хазяйкою на своїм обійсті, а не вічною наймичкою. І чоловік буде, хоч не шлюбний, а все-таки чоловік… Дітей ми не будемо мати, та й нащо нам той клопіт, тепер і так тісно, поля обмаль, а людей — як сарани… А як уже поважатиму вас, ніколи й пальцем не торкну, бо й мені та самота за три роки налилася вухами! Так мені остогидла хата-пустка, так докучило раз у раз німувати, що хоч бери, старий діду, та лізь живцем у землю…
Старий Семен говорив довго; його мова чимдальш пливла вільніше та скоріше, як вода на лотоках, і розмивала останні вагання Мотрині. Вона все стояла, стуливши щільно губи та обертаючи горщичок.
— А я знаю?.. Ще люди сміятимуться… — промовила вона несміливо.
Оце але! Люди сміятимуться! Адже кожне знає, що не любощі їм у голові, що не пусте що зводить їх докупи, а неминуча потреба. А що сидітимуть вони на віру, без шлюбу — се вже не їх вина! Адже він писав до архірея, щоб позволено йому оженитись вчетверте! Архірей нічичирк, а без жінки чоловікові не можна, без хазяйки не обійдешся…
— Може, воно якось буде! — зітхнула Мотря.
— Авжеж! Чом не має бути! — підхопив Семен.
Гладке, опасисте, з одвислими щоками лице Мотрине розжеврілось. З карих, трохи посоловілих очей визирали неспокій та задума, наче вона загубила моральну рівновагу нормальної людини. Маленький вид Семенів теж почервонів, а червоний ніс аж горів проти сонця. Вони попрощались, а Семен ще довго стежив очима за високою, міцною постаттю Мотрі. “Буде кому робити!” — подумав він і подавсь до господи. Семен був веселий. Проходячи повз похилену стару повітку, він подумав: “Треба конче розкидати та звести нову. Спроможеться чоловік на корову чи на овечат, то нікуди буде й на ніч загнати…” Три роки дививсь він на ту повітку, але ні разу не приходила до голови така думка. Хата стояла пусткою. Дощ пооббивав стіни, і жовта глина всюди покололась та пообсипалась. Лише вгорі, під стріхою, заховалась від дощу смуга білої стіни. На одній половині хати не було в вікнах рам, і жовта стіна дивилась на задвірок двома чорними дірами. Двір заріс споришем та зеленів, неначе лука повесні. Семен виніс із хати сокиру і заходивсь коло повітки, мимрячи собі щось під ніс.
Увечері того ж таки дня Семен прийшов до Мотрі. Він застав у хаті Софію, перву сестру Мотрину, ще нестару, балакучу жінку. Баби про щось радились. Семен вийняв з-під поли око горілки і поставив на стіл. Зняли розмову про посуху, про господарство. Нема дощу тай нема. Ярина показує погано, на озимину мала надія.
Бабам притьмом треба дощу на бараболю, на огірки. Вчора набігла хмарка, мов чумацьке ряденце, та лише покропила суху землю… Розмова йшла мляво. Мотря щезла з хати й за часинку привела з собою Гната. Затопили в печі, приставили окріп на тісто та горщичок з покладками. Мотря та Софія місили тісто, порались коло печі. Двері рипнули; в хату вступила Явдоха, Настина мати. Семен скоса глянув на її. “Оця богомільниця з другого кутка носом почула оказію”, подумав він. В невеличкій хаті стало мирно, аж тісно. Бесіда пішла жвавіше. Усі вже знали, що Семен просить Мотрю сидіти на віру. Всі радили Мотрі йти до Семена. Він чоловік добрий, путящий, має своє поле, свою хату. Мотря згоджувалась, але не виказувала сього ясно, хоч їй самій хотілось позбутися самоти та знов стати такою хазяйкою, якою вона була колись.
Вечеря поспіла. Мотря насипала галушок у миску і поставила на стіл коло тарілочок з покладками та кришеним салом. Гаряча пара від галушок знялась над мискою, стіл неначе повеселішав. Гості любенько поглядали на здорову зелену пляшку з горілкою.
— Прошу, частуйтесь! Сестро, кумо! Семене, Гнате, сідайте, прошу вас, та пожийте, — припрошувала Мотря.
Семен налив чарку і обернувсь до Мотрі:
— Дай же нам, боже, дожити віку вкупі, любо, у згоді… Дай, боже, почати се діло у добру годину, а ще в кращу скінчити, щоб і нам добре жилося, і хазяйствечко добре велося… Пошли вам, боже, в моїй хаті тихую старість, як погожая вода в криниці…
Семен перехилив чарку і цідив горілку поволі, немов прислухаючись, як вона струмочком дзюрила з чарки в живіт. Вихиливши до краплі, він налив Мотрі.
Мотря взяла чарку скинула очима на гостей, не знаючи, до кого пити.
— Пийте до куми Явдохи, — обізвалася Софія. Мотря ковтнула півчарки, зібрала губи на шнурочок і, обтерши їх рукавом, вкинула в рот друге півчарки, вже не кривлячись. Чарка обійшла круг стола. Гості приказували, бажаючи Семенові та Мотрі і з води, і з роси повну торбу всякого добра. Закусивши салом, присунулись гості до миски й почали носити страву з миски до рота, підкладаючи під ложку хліб, щоб не закапати скатірки. На хвилину зробилось у хаті тихо, лише дерев’яні ложки цокали об глиняну миску. По другій чарці розговорилися. Говорили всі, перехоплюючи один одного.
— Ідіть, сестро, до Семена, йдіть, любо! Вам буде краще, не будете так бідити гірко, як тепереньки…
— Думаєте ви, голубко, не докучила мені та біда?
Встану вдосвіта, запалю в печі, приставлю страву… Ет, яке там вариво! Знаєте — більш про людей: варити, не варити, аби враз з людьми курити… Попоїм там чого, хапаючись, та й біжу на поденне, як на панщину. Одно знаю, хоч не з’їм солодко і напрацююся гіренько, так ніхто мене не налає, ні від кого не почую докірливого слова, — говорила Мотря на здогад буряків, поглядаючи на Семена.
— А, боже ж мій! Я не така людина, кого хочте поспитайте, — хвилювався Семен.
— Ні, гріх сказати, — загомоніли всі разом. — Семен не такий! Він своїх жінок жалував, хоч покійниця друга жінка була така лиха, що часом аж вогню креше, як що не по їй.
Випили знов по чарці.
— А як мене люди засміють, як мені кожне в очі цвікатиме, що я живу на віру? — сказала неначе до себе Мотря.
— І-гій на вас, що се ви вигадали! — заторохтіли молодиці. — Хто з вас сміятиметься, з чого? Таж ви не повія яка, вибачайте на слові, адже вам не пусте в голові, не розпуста! Адже сидять на віру і Микола Козачишин, і Іван Бондар, і Олена Сидоручка, а Андрій Муржак вже дев’ятий рік сидить з Марією… і ніхто з їх не сміється, всі поважають, як людей. Лучиться оказія яка — запрошують, частують їх; вони в себе приймають, як бог приказав. Тут кожне бачитиме, що звела вас докупи неминуча потреба, що живете ви на віру, бо піп не звінчає вчетверте! Правда, єсть такі, що сходяться з розпусти, але ледачому ледачий і кінець: нажене через який там час чоловік, та й повіється знов шукати чоловіка на два дні… А що вже наглузуються, накепкуються та наганьбляться — про те сама знає… Буває й таке, що з великих любощів, з кохання того йдуть сидіти на віру, бо звінчатися не можна: чи вона чоловіка має, чи він жінку покинув. І се погано, але все-таки якось інше, все-таки чоловік має вагу на теє кохання щире. Старі таки геть противляться сьому, бо перш сього не було, вони не звикли до сього: але молодіж інакше вже дивиться на се діло: “Як сидять, каже, на віру, то чоловік жінку більш любить та жалує, бо вона його може повсякчас покинути”… Або: “Все одно, каже, чи звінчав піп, чи не звінчав, аби кохалися…”
— Такий тепер світ настав, любо! — зітхнула Явдоха. — Адже і в пісні співають:
Ой, господи милосердний,
Який тепер світ настав:
Свою жінку покидає,
А з чужою жити став!
— Та й буде добро! І вже!.. Не буде на світі краще задля гріхів наших тяжких! — плакала Явдоха. Вона була вже п’яненька, і п’яні сльози текли по жалібно скривленому, зморщеному обличчю.
Гнат уважно слухав бесіди. Кожне слово глибоко западало йому в серце, болісно торкало чутливі струни його серця. Він слухав тa розважав, що доведеться йому витерпіти, коли він житиме з Настею на віру. Правда, не варт усього переймати, що по воді пливе. Люди — божі собаки: і брешуть, і кусають. Йому ще байдуже, але бідна Настя навряд чи витриває. Серце в його щеміло, немов хто стискав його у жмені, однак він не міг спинити бажання хоч раз в житті зазнати того щастя.
На дні здорової пляшки мало що лишилось. Гості гомоніли. Їм було весело. Богомільна Явдоха розказувала, як вона ходила на відпуст у Браїлів, [містечко, нині селище міського типу Жмеринського району Вінницької області] що чула від черниць. Одна черниця розказувала, що скоро бог покарає людей за гріхи. Настане страшне лихоліття, люди почнуть мерти, але не всі помруть від слабості. Випаде здоровий град, завбільшки з баранячу голову, і поб’є тих, що не ходять на прощу, що сваряться до служби божої, не подають старцеві. Софія тяжко зітхала, але не дуже пильно слухала того оповідання, бо їй самій хотілось розказати про недавню пригоду з кумою Одаркою: як вона посварилась з Одаркою, і що Одарка говорила на неї перед кумою Марією. Вони говорили разом, одна про те, а друга про інше, і їх бесіда зливалась в якусь кумедну мішму… Гнат підлещувався до Явдохи, бо вона була матір’ю його Насті.
Семен та Мотря сиділи близенько одно коло одного. Вони приязно вели розмову. Семен був веселий, трохи напідпитку. Його кирпатий ніс цвів, як повная рожа. Горілка розігріла Мотрю, і вона наче покращала та помолодшала. Гладка, опасиста, здорова, вона здавалась ще більшою попліч з малим сухорлявим Семеном. Семен казав, що як тільки Мотря перебереться до його хати, він полагодить стару повітку, бо треба купити коненята… Може б там заробилося який гріш хурманкою, а наспіє орати під озимину, не треба буде наймати худоби. Мотря казала, що повітку таки треба злагодити, але купити корову, бо за петрівку можна скласти масла й сиру, все буде гріш, а там і самим буде чим харчуватись. Вони гомоніли, незважаючи на гостей. З їх розмови щохвилини вихоплювалось: “Будуть бички — продамо… купимо кабанчика… зробити нову терницю… без корови не можна!. ”
Умовились, що завтра Мотря прийде на розглядини до Семена, а потому й зовсім забереться до нього.
Було пізно. Гості почали прощатись.
— Ой, я п’яна в вас, кумо, п’яна, аж мені співати хочеться!. Доленько ж моя, як же я задибаю до хати? Доведеться десь під окопом ночувати! — бідкалась Явоха.
— Не журіться, тітко, — обізвався Гнат, — я вас заведу.
Гості попрощались, порозходились. Софія лишилась ночувати в сестри.
Другого дня сонце стояло вже на вечірньому прузі, коли Мотря з Софією увіходили в Семенів двір. Рябий пес з кудлатим хвостом кинувся на них та аж до землі присідав, гавкаючи. Семен рубав дрова коло повітки. Він відборонив гостей від Рябка і завів до хати. Мотря дивилась на поколені, пооббивані жовті стіни. “От-то здулася глина, неначе худобина обпившись, — думала вона. — Треба буде геть пообвалювати та накидати свіжою глиною…” Долівка в хаті була чорна, з ямами, стеля покололась. В хаті було чорно, як у димарі. Чорна постіль зібгана лежала на полу. Купчаки за образами та хрести з ласкавцю були аж чорні від пилу. “Ой, буде муки на мої руки!” — подумала Мотря, але вона хоч би й зараз залюбки завдала тую муку своїм рукам, аби звити собі затишненьке, чепурненьке кубелечко. Семен просив вибачити, що немає чим приймати гостей. Вони самі гаразд знають, що хата без хазяйки — сирота. Най же самі потрудяться щось зготувати, от і двері в комірчину, а він піде по горілку.
Скоро Семен вийшов з хати, молодиці — цікаві, як усі молодиці — метнулись оглядати кожний куточок в хаті, кожний закапелочок. В комірчині стояла діжа з борошном, а біля неї горох у розколених ночвах; в діжечці насподі кілька шматків сала, на жердці висіла одежа. Надворі зозуляста квочка, надувшись та настовбурчившись пір’ячком, водила шестеро курчат. Молодиці зварили вечерю. Семен привів з собою сусіда. Пішла бесіда, частування.
— А як я недогоджу вам, а ви здурієте, наб’єтеся мене, і я муситиму покинути вас та іно сорому наберуся від людей! — журливо питала Мотря, підпершись рукою.
— Що се ви, Мотре, господь із вами! Та я вас й пальцем не торкну, побила б мене свята земля, коли брешу. При свідках присягаюся…
Мотря поняла віри і легенько зітхнула.
На другий день перевезла Мотря скриню до Семена і розташувалася в Семеновій хаті, як справжня господиня.
