Душа моя втомлена — і навіть той жаль, що почуваю, нагадує лиш усміх, застиглий на обличчі мерця…
Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жодного сліду: воно знов стає ясним й блакитним.
Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на інше місце, і, де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.
З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало, одбиває вона красу світу, і коли невдоволена навіть — ламле всі лінії й фарби і творить своє.
І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.
Тоді як я…
Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис наді мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померкло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим,— не розів’ється знову.
І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?
Спитати?
Не хочу… Втомився…
