Туман густий, непроглядний — ближчих дерев не видно, — і кожне вікно ледве стримує краплисті сльози. Шарудячи сухим чорнобилем, з лісу вибіг вітрець, і кущ калини зашепотів спросоння: «Спи, сину, засни».
І ти здригнулася, незасилена нитка впала на фартух, очі до вікна прикипіли.
Туман густий, непроглядний… Мовчить просіка, наосліп єднаючи верховіття беріз, а тобі здається, що хтось обережно йде до двору.
«Еге ж, іде… Юрина хода, м’яка, мисливська. Нарешті, сину, прибився до матері», — і, прислухаючись до кожного шереху, нечутно виходить з хати.
Дужче озивається просіка, і ти, сплівши руки на грудях, нічого не бачачи, ідеш у своїх думах назустріч дитині своїй.
То, бувало, тільки на ноги зіп’явся, цілий божий день у лісах пропадав; аж смерканням, натомлений, ледве-ледве чапає додому. Побачить її на подвір’ї — біжить, сміється: «Мамо, де ми сьогодні не були! Увесь Куций яр облазили. Гадюк били! Гриби ж там як шапки, а красноголовці! Повний кошик назбирав!» Припаде до неї, як пташина до гнізда, — сказано, дитина. І добре матері, що в неї син є, найдорожча частка її, без якої і сонце не так би сіяло, і світ би поменшав.
Чого ж хода наче стороною відлунює? О, Юрась тепер обережніший за птицю — може, фашист засідку приготував — тому і петляє поміж деревами. Дійде він до дуба, а вона неждано: «Добридень, сину». Зупиниться він, пробіжить чолом легка тінь, опускаючи брови, а потім усміхнеться син, як тільки він уміє; від кутиків примружених очей два промінці зморщок бризнуть, і так добре-добре між тугими червоними устами засяють чисті, непрокурені зуби.
Кроки наближаються, дужчають, ось-ось вирне висока рідна постать, розводячи туман; біля дуба хруснула гілка; мати уже розкрила уста, та раптом здригнулась; руки розплелись, безсило сповзли з грудей, і зітханням озвалась насторожена тиша. Тільки тепер зрозуміла мати, що до неї не Юрина хода озивалась — то, чеканням натомлене, гупало серце, дурило її.
І знову зітхнула діброва.
«Стара, сину, стаю, — власне серце вже підманює, а колись тебе за горами по голосу пізнавала, по походці серед тисячі сліпою б знайшла. Забув ти свою матір, забув».
Мовчать ліси передвесінні; іще соки не рушили від кореня, а земля починає бриніти у п’янкому солоді.
Уже в чорноліссі одспівувала ніжно-голубими дзвониками сколодра, на відсонні почала береза вдовиними сльозами печалитись — притулишся до неї і ночуєш під корою перестук тихий, начеб серця, роками натрудженого. Непомітно весна позазілювала зруби, озера, просіки, а Юра і досі не приходив. По ночах чула голос його, знала, що десь недалеко від неї — чи в хаті, чи в катразі — майструє чи оре в полі, а побачити не могла. Застилалися очі туманом; сама чула, як сохне, стискається, меншає вся.
Приходив староста. Понишпорив трохи по обійсті, допитливі, слизькі очі на ній зупинив.
— Видать, не приходив твій. Чи не вбили? Бо зсохлася вся в опеньок.
— Зате тебе від нашого горя розперло, як утопленика.
— Помовкуй, бабо, поки мотузком не потягли.
— Тягни, тягни. Вже все витяг, одну тільки душу при бабі зоставив. Тягни і її на бантину, щоб тебе на той світ потягло… Ще й як потягне! Думаєш, відкрутишся? Коли б не так, — підійшла до старости, світячи сухими очима. І відступився той, кусаючи нижню губу. Отак і стояли одне насупроти другого.
«Коли б Юра наскочив на розмову, він би… А може, справді вбили? Надаремно цей шолудивий у кожен куток носа не тиче».
Похолонула, сперлась на сторцовий пліт, щоб не впасти, руку до грудей приклала.
— Е-е! Та тобі три чисниці до смерті, — вислизнув староста з двору і, нахиливши голову вперед, що чорна борода вперлась у рябу, смугасту сорочку, обережно, по-котячи пішов у село.
Така тиша навкруги, наче на цвинтарі. Вона чує, як з лоточка в зеленкуватий полив’яний глек важкими краплями б’є березовий сік, і кожна крапля пронизує її тіло.
Як добралась до хати, впала на ліжко — не пам’ятає. Холодно, темно було, а потім сонце засіяло, і вона очима проводила Юру на луг. Високий, у синіх, аж голубих, штанях, з косою на плечі йшов лугами; розходились двома хвилями трави і знову сходились стіною. Ось він зупинився, втиснув кушку окрай стежки, випростався, почав набивати косу. Запломенілась, заспівала криця, торкнувшись мантачки… А може, то хтось торгає шибку?
Схопилася з ліжка. По синій шибці пробігли чорні пальці чиєїсь руки. Наче дівчина, метнулася в сіни, — де та легкість, сила взялася?
— Сину, Юрасю мій! — припала до широких грудей, як пташина до гнізда.
А він шорсткими руками пригорнув її, поцілував у чоло — і вдова застигла від щастя, головою притулилась до зрошеної шинелі, а руку холодив твердий кобур нагана.
І добре синові, що в нього є мати, стара, похила, роками зігнута, у эморшках рясних, та без неї і сонце не так би світило, і світ би поменшав.
— Вода в хаті є?
— Може, соку березового, крашаницями заправленого. Ти любив його колись. (Начеб це було багато років назад. «Війна, та й годі», — зітхнула). Для тебе готувала, — і подала у кухлі трунок, вкритий шапкою шумовиння.
Пив статечно, краплі не проливаючи, а очей з вікна не зводив.
— Як тобі, сину?
— Ніч яка, світла, чиста. Саме добре з засідки шлях перевіряти. Онук ваш Яків у такий час без промаху б’є. От хто наловчився.
«Яків увесь у батька пішов», — зітхнула і пішла в куток, щоб рушник синові подати. Біля самого ліжка згадала, що немає в неї ні рушника, ні самої скрині — все підчистили. І незручно було перед сином, що такою пепам’ятливою стала.
— Яків увесь у батька пішов, — промовила і тільки тепер, у місячному сяйві, помітила, що голова Юри біля самого волосу бинтом перев’язана. — Що з тобою, дитино? Поранили? — забідкалась.
— Ні, дряпнуло. На живому засохне, — усміхалось стомлено і щасливо почорніле довгасте обличчя. — Це староста постарався фашистів у яри знарядити… А хата наша, як і перше, березовим соком наскрізь віє.
Обережно скинула шапку з голови, і срібний м’який волос посипався на пальці.
— Посивів же ти, сину, посивів.
— Посивів, мамо. Так що і заміж після війни ніхто не піде.
— За тебе і царівна з-за моря піде.
— От уже царівни я і сам не захочу, — засміявся…
— Взяв би, сину, мене з собою?
— Не можна.
— Не можна? Я б шмаття прала…
— I варили б гарячі вареники з холодною сметаною, — примружився; пройшовсь по хаті, в кожне вікно заглядаючи.
— Ой насмішник же ти, як і перше бував.
— Так уже долею дадено… Не вашій старості, мамо, з нами ходити. Буває — за кілька ночей очі не склепиш, і молодий рук-ніг не чує; земля сира солодша пухової постелі стає. Трудне наше діло — не на вашу силу. От гадюк переб’ємо, вернемося з лісів — тоді вже нам і борщ, і до борщу, і всяку всячину готувати будете… Ось набої в катразі треба заховати. Я наче той господар, що сім ланів має, — всюди по лісах і нетрях схованки поробив. Добрий з мене господар?
— Хороший, удачливий, тільки б зерно сіяти!
— Посіємо, мамо, увесь світ обсіємо, до самого неба. Недарма на агронома почав був учитися, — іде до дверей.
— То ти вже? Посидь ще трошки. Скільки ж чекала тебе.
— Не можна, мамо. Роботи в нас тепер, як у жнива, а з мене завжди косар був пе останній, — подивився на великі, сильні руки.
— Не можна? Косарю мій. Воюй, а матір не забувай, бо вона в тебе одна, — так наче новину велику сказала…
Шумлять ліси, стишують ходу синову — ще раз показався між деревами і наче розтав. Тяжко б’ють краплі з лотка, і ти підіймаєш з кореневища полив’яний глек; щось тріснуло біля самого вуха, одхилилась назад, оглянулась — ніде нічого. Тільки зверху, недалеко від гілки, покотився струмком чистий сік з широко надтріснутої, свіжої рани.
Пополудні в лісах стрілянина зчинилась; злякано кидалась зайцем у всі боки луна, шукаючи притулку.
Так і застигла мати біля берези. Пахучий сік стікав на кореневище, і земля жадібно вбирала лісову кров м’якою зеленню. А постріли то наближались, то віддалялись, і не можна було розібрати, де вони б’ють — чи на Ракитній, чи з Чорного шляху.
— Бабо Марино! Бабо Марино! Де ж ви, нарешті! — почула охриплий голос внука Якова.
— Чого тобі? — вийшла назустріч підліткові.
— Ой хутчій, бабо, давайте набої! Там таке робиться. Фашисти наших оточити хочуть, а наші фашистів! Дядя Юра за патронами послав.
Кинулась до катраги, і швидко позеленілі набої почали розпирати ремінну торбу Якова.
— Де ж вони б’ються?
— На Ракитній, де білі черешні ростуть, від Дьогтярського хутірця недалеко, — і хлопець заметляв чорнимй штанцями між березами.
«Як же Юра там? Може, і в нього ні одного патрона нема? У саме пекло з штиком кинеться. Він такий. А що, як Якова уб’ють і набоїв не донесе?» І вже бачила хлопця, розкинутого на траві з розсипаними біля ніг патронами. «Пропала дитина, не помогла тобі, Юро, не помогла».
Тремтливими руками виливає чистий, мов сльози, сік, біжить у катрагу, пальцями розгрібав землю і вкладає в глек перший ряд набоїв…
Коли обминула яругу, постріли зовсім близько вдарили. Вона вже бачить, як біля протрухлого пенька блиснув розбухлий, чорний гриб каски, — і мати бере стороною до хутірця.
— Стій, старе лахміття! Куди йдеш? — з рушницею напереваги вискакує староста. Чорна борода розкуйовджена, очі великі, неспокійні, слизять по ній, випнуті зуби загострені, неначе з рота хочуть вискочити.
— Куди? — І чує, як, обриваючи руку, важкий глек, обв’язаний до вуха полотном, тягнеться до землі. — До Дьогтярів іду.
— Чого там не бачила?
— Тебе, красивого такого, — розсердилась і ставить глек на землю.
— Вибрала час. Що несеш?
— Березовий сік, заправлений крашаницями.
— Крашаницями заправлений? — недовірливо, не моргаючи, слизить великими очима від її чола до землі, де стоїть глек. — Дай покуштую.
— Захотілося. Бачиш, розв’язувати треба.
— То й розв’язуй, — підходить впритул до неї.
Обома руками вона піднімає полив’яну гладишку і чує — не витримає: от-от випустить на землю.
«Пропав Яків, і я нічим не допоможу. Прости, сину. Стара дуже стала, підтопталась, не мені вам слугувати. А колись Марина була…»
— Чого порпаєшся так довго?
— От припекло: як коржа, так і коржа. Встигнеш… «Тоді землі під собою не чула. Відробила своє, сину, так що звиняй».
Крізь листву пробивається просвіток, і вона бачить: потемнілий пень берези засріблився, засвітився, і кружатко мерехтливого сяйва різко окреслило невидимий до цього часу міцний, рівний пагонець.
— Щось ти, бабо, як подивлюсь на тебе, хитруєш. Дай-но я сам розв’яжу, — нависає над нею кудлата, пропахла димом борода.
Мати відхиляється від нього і чує, сама собі не вірячи, як дівоцька пругкість прибуває з кожної кісточки; з усіх усюдів повертається вироблена сила, що колись по краплині землю напувала. Вона легко випростується, як уже багато років не випростувалась, підіймає руки вгору і з розмаху, нахилившись уперед, б’є глеком в обличчя старості. Бризнули округ черепки, її обсипають позеленілі набої, а староста, схлипнувши, наче подавився чимось, падає на гозни, закриваючись піднятою вгору чорною бородою. Його шапка злітає вбік, округлюючи пітну, жовту лисину, яку двома смугами заливає кров. Ось він вигнувся і, обтягнутий рябою, смугастою сорочкою, поволі починає скручуватись, як гадюка. Таких Юрась у Куцім яру колись бив. Противний же який! І, стримуючи неймовірний біль, що перекочується в грудях, мати іде в напрямі березового пня…
До зеленого пагіння, затіненого легким сизим оксамитом, міцно притулились живі осяяні бруньки. І більше вона нічого не бачить. Шумить чорнолісся, димками пахтить, начебто вуглярі майори курять. Хтось її кличе. Не треба, так добре відпочити — не озветься вона, пальцем не ворухне… Іде Юра світло-жовтими лугами, розходяться двома крилами трави і знову сходяться стіною. Ось він зупинився, втиснув кушку окрай стежки, випростався, починає набивати косу…
— Осьдечки баба Марина лежать, — чує голос Якова.
Чиїсь теплі, шершаві руки піднімають її з землі, і вона розплющує очі.
— Мамо, ви живі?
Ні слова не кажучи, устами і незаплющеними очима притуляється до задимленої поруділої шинелі. І добре матері лежати на грудях своєї дитини, так, як дитина колись на її грудях лежала, і добре синові, що в нього є мати, стара, похила, роками зігнута, у зморшках густих, та без неї і сонце не так би світило, і світ би поменшав.
А чорнолісся шумить одно: «Син, ясноокий син».
