IX
Вечір упав на сілок, і в місячному сні притихли збезлюднені сіножаті, ниви й білі хмари за нивами. А Оксана, сновидою, все снувала то городом, то подвір’ям. Чогось їй непокоїлось нині, чогось скімлив смуток в душі, а думки все підмивали і підмивали її. Ось ізнову, не знати чого, бреде на город, зупиняється перед латкою оброшеного ячменю, що палахкотить вогниками червоного маку. Це ж з того ячменю, який у давню страшну ніч приніс зі своєю кров’ю Стах. Вона потягнулася рукою до пелюстків маку, але злякано відсахнулась: чогось їй приверзлося — це не мак, а Стахова кров, що стала маком. Дурна ж вона, дурна.
А де тепер Стах, що так любив її? І мав за цю любов співчуття і печаль, бо в такий час прийшов до неї. І де ті ліси, і де ті дороги, з яких прийде чоловік? І хоч би коли прийшов, і хоч би яким прийшов, вона чекатиме його, вона сіятиме його ячмінь, у ньому бачитиме Стаха, у соняшниках — Ярослава. Ось така жіноча доля. Ще дівчиною, а потім молодицею гадалось, що все життя, як одну годину, проживе зі своїм судженим, їй страшно було навіть подумати про тих вихилясниць, які двоїли себе, які накидали оком ще на когось, крім мужа, які розтринькували любов на різні принади чи жировиська. Вона й за жінок їх не мала, обходила десятою дорогою, щоб не забруднитись нечестивістю.
У татарському броді несподівано бухикнуло весло, потім озвався щасливий дівочий сміх: напевно, молодята в любощах стрічають свою нічку, як і вона колись із Ярославом стрічала. І що ті любощі? Сон, чи півсон, чи снивода? І минаються вони швидко, як весняна вода.
Над бродом тихенько-тихесенько стрепенулася пісня:
Ой чи цвіт, чи не цвіт
Калиноньку ломить,
Ой чи сон чи посон
Головоньку клонить.
І вона колись у сні чи не в сні клонила голову судженому на груди, а Стахові вже клонила з жалю до нього, та він, мабуть, і не догадувався про це. А як до нього потяглися діти! От тільки жаль” що не повів їх до тієї черешні, яка родить кетяги ягід. Миколка й досі згадує про неї.
Знову бухикнуло весло, а лелечиха на хаті схлипнула крізь сон, як схлипує немовля. Схлипування подруги, певно, розбудило й лелича, який, вкладаючись спати, завжди ховає голову під крило.
— Це він боїться нежиті, — підсміювався Володимир.
Ось лелич потягнувся, заклекотів — щось занепокоїло його. Оксана стежкою підійшла до ворітець, які вели з городу в садочок. Ці ворітця не зачинятимуться до самої осені, бо на них поплелося огудиння гарбузів, позав’язувало над землею в’язь, то не треба тривожити її.
Лелич знов заклекотів і стріпонув крилами. Кого ж він побачив? Раптом тихенько-тихенько скрапнули від вулиці ворота й хтось увійшов на її подвір’я. Лиха людина? Та що ж у неї красти? Хіба що одну душу? Так і її встигли обікрасти. А невідомий увійшов у тінь, потім з’явився перед дверима, підвів руку, щоб постукати, але не постукав, понад призьбою дійшов до причілкового вікна, сів на призьбу й провів долонею по чолу, як проводять люди після важкої праці. Щось скорботне було і в цьому русі, і в усій постаті невідомого.
“Та це ж він! Biн! — скрикнула душою, стерила й почула в собі таку слабість, що мусила вхопитися за ворітця, за огудиння, щоб не впасти. — Чого ж він так тяжко сидить на призьбі? Чом не йде до хати? А може, це й не Стах?” — Так само, тримаючись за ворітця й шорстку прохолоду батоасиння, вона чи то запитала, чи покликала:
— Сташе?!
Чоловік стрепенувся од несподівання, підвівся, пішов, а далі побіг, відкидаючи від обличчя шелест вишень і місячну дрімоту на них. От і наближається він із синьої ночі, з місячної дрімоти, чи з метелиці, чи з років, наближається його подив, його сум, його радість.
— Оксано… Оксаночко!
— Сташе… Прийшов?
— Прийшов, — і через ворітця охопив її руками.
— Оксано!
І вона вперше побачила його сльози, їх не вичавив з нього навіть присуд, а вичавило кохання до неї. Тепер Оксана почула, що і в ній стрепенулася не тільки жіноча жалість.
— Прийшов? Милий… — вперше сказала йому це слово.
— Спасибі, Оксаночко, — у Стаха затіпались уста. Виходить, він догадався, що зараз робиться з нею, виходить, він знав, що раніше в неї не було до нього любові. — А я думав: ти вже забула мене.
— Що ти, Сташе! — І вода, як могла, через ворітця, обвилась навколо нього.
Стах легко підняв Оксану над ворітцями, притулив до себе, виціловуючи брови, уста, лице.
— Сташе, хіба так можна? — заборсалась на його дужих руках.
— Чому ж не можна?
— Ще хтось побачить.
— І хай бачить.
— А як зурочить? — уже лукавить од радості й дивується своєму лукавству: хіба до нього було ще якусь хвилю тому? Стах бережно опустив її на землю.
— Як же ти, Оксаночко? Як діти?
— Усі ми дуже скучили за тобою. Усі! А Миколка й сьогодні згадував і тебе, і твою черешню.
— Завтра підемо до неї.
— І ти, Сташе, назовсім? — прокинулась тривога.
— Назовсім, — заспокійливо поклав їй великі руки на плечі. — Ти ж знаєш, я семижильний. Робив у тих лісах за трьох. Та й провина ж моя не така, як Ступач розписав. Переглянули справу — і відпустили до тебе, до дітей. От і знову ми стрінемось із Ступачем, — злоба погасила радість на виду чоловіка.
— Сташе, не думай про нього!
— А чому я маю не думати про тих, що виплоджують нам горе?
— Кинь про нього! — притулилась до чоловіка.
— Кидаю, — Стах поліз правицею до внутрішньої кишені піджака. — Ось тобі коралі, не дуже дорогі, та й не дешеві, — обвив шию подарунком. — Думав, якщо забула мене, кину їх у татарський брід.
— Ой дурний ти, Сташе, — засміялась і притихла, чуючи на собі його подарунок, його руки, його чекання, любов.
Потім, вбираючи одежею пахощі купальського городу, вони підійшли до латки ячменю, що присвічувався тендітними вогниками маку.
— Оце ж тут щоднини згадувала тебе.
— Невже щодня? — не повірив Стах, а очі аж засяяли.
— Згадувала й кликала.
— От я й повернувся на твій голос, — втопив руки в ячмінь, а той солодко зашерехтів по них достиглим вусом. — Говори ж, Оксанко, говори.
— Що ж тобі говорити?
— Що хочеш, аби голос твій чути, — і прихилився до її плеча. — Скучила хоч трохи?
— Ох і нерозумний ти, — вплела руку в його чуба, що взявся памороззю.
— Який уже є. Говори щось, Оксанко, — торкає руками її косу, плечі, стан.
— Здорожився? Їсти хочеш?
— І не питай.
— Я зараз нашпортаю картоплі, ти ж вирви кілька свіжих огірків, а квашені дома є. Тільки огудиння не потолочи. Стах гласно засміявся, поцілував її:
— Господинько моя…
Оксана пригнулась і прямо пальцями почала підкопувати для нього картоплю. Стах зверху дивився на жінку, на її пальці, що почали чорніти від вологої землі, на картоплю, що й при місяці червоніла, і мав радісну бентежність на серці — воно вивільнялось і вивільнялось од різної каламуті й кіптяви. Коли має чоловік вірну дружину, то це вже он яке щастя. Оксана зібрала картоплю в поділ спідниці, і тепер босі ноги жінки до колін оброшувала роса.
— Які в тебе гарні ноженята.
— Он краще вирви огірків.
Стах навпомацки знайшов огірок, відщипнув од огудиння, понюхав його й потягнувся очима до Оксани, до латки ячменю за її спиною, до матірки, до соняшників і до вибілених місяцем хмар, що притулилися до землі.
— Гарно ж у нас. І тільки такий дурень, як Ступач, міг подумати, що я люблю оцю землю менше за нього.
— Він і людей і землю судить та все шукає комусь лиха, поки собі не знайдо, — зітхнула Оксана. — Ходімо ж до оселі.
У хатинці, де влітку було холодніше, на лісовому сіні спали діти. Стах схилився над ними, поторгав великою рукою.
— Як виросли вони. А Миколка в кучері оберемок сонця захопив. — І притулився устами до меншого, а потім до старшого. А Оксана і всміхнулась, і зітхнула.
— Чи ж слухають тебе?
— Слухають, помагають… Ходімо. Треба мужу вечерю готувати.
У хаті Стах обняв дружину, торкнувся її западинки, від якої розходились перса.
— Аж не віриться, що я з тобою! — прихилився до персів, до їхнього сну і чекання.
— Зі мною, чоловіче, — підвела вії на нього, з яких скапував пізній місяць.
І тільки тепер чоловік повірив, що він удома… що його чекали. В німотній вдячності він поклав голову на плече дружини і завмер, прислухаючись до якогось дива, прислухаючись до неї і до світу, що, погойдуючись, кудись плив з двома своїми дітьми.
Другого дня Стах із Миколкою і Володимиром пішов у ліс, там вони знайшли оту черешню, де ягоди чорними кетягами обсіли гілля, підсадив дітей, а сам горілиць ліг на землю, головою на шапку чебрецю. Цілюще зілля пощипувало йому потилицю, обдавало густими духмяними хвилями. Білою хмарою, сонячним променем і переливом іволги стікав тут час, і добрий спокій входив у кожну кровинку чоловіка. Але другого дня він розхлюпав його.
Затемна, коли ще Оксана відпочивала, він вийшов у двір, пішов городом до своїх червоних маків у ячмені, а далі зібрався на риболовлю. Недалеко від берега сполохав чубатеньку чайку, вона злетіла з купини і захурчала крилами. Це характерне хурчання озвалося в серці чоловіка далеким дитинством. Biн довго-довго стежив за нерівним, хвилястим летом пташини, прислухався до хурчання її крил та сумовитого квиління: чиї ви? Чиї ви?
“Своєї матері діти”, — відповів у думці, а коли чайка упала в траву, витягнув з берега човен, знайшов своє старе місце на воді, що проросло зеленими серцями латаття, заякорився та й прикипів до двох поплавків, але не так бачив їх, як Оксану. Неждано через якийсь час він почув ненависний голос:
— Добрий ранок, Сташе, — на березі з рушницею за плечима стояв Семен Магазаник і щиросердно посміхався.
— Добрий ранок, — тихо відповів Стах.
— Клює?
— Потроху клює.
— І що спіймав?
— З півдесятка линків.
— Линків? Оце риба! Може, продасиш?
— А чого ж, можу й продати, — не підводив очей од води, на яку лягла тінь лісника. — Під’їжджайте.
Магазаник знайшов неприв’язаного човна, поклав у нього рушницю й руками почав гребти до Стаха. Ось і торкнувся човен човна.
— А ти не перемінився, Сташе, — привітно, привітно посміхається Магазаник, і все його обличчя сочиться радістю: аякже, це так приємно, що чоловік повернувся з далеких доріг. — Де ж твої линки?
— Линки? Зараз покажу, — Стах підвів свою обплетену м’язами руку та простяг її не до торби з рибою, а до грудей Магазаника.
— Що ти робиш?! — зойкнув лісник. Стах зчавив його сорочку на грудях, шарпнув до себе лісника і з силою опустив у воду, а потім підтягнув до себе.
— Втопиш, іроде! — несамовито закричав Магазаник.
— Не втоплю, — заспокоїв його Стах. — То ти мене топив, а я тебе купаю…
