X
Споночіло. Заснула хвиля у броді, заснув і присілок над бродом. А до нього ніяк не дотягне своє снування отой волохатий, що так дитинство нагадує, сон: перед жнивами він завжди тільки скрадається за Данилом, а коли й прихопить його, то лише на якусь часину. Переджнив’я!
Це та пора, коли в серці селянина сходяться радощі й тривоги хліба, а між ними снуються й снуються древні, певно, ще з язичницького віку прихоплені хліборобські жалі. Жаль було сивого й золотого колоса, що нагойдався, нашелестівся, наспівався за літечко в полі і вже завтра, зітхаючи, впаде на землю, поїде до добрих людей, ляже теплим хлібом на столі.
До колоса, до цар-колоса Данило мав незмінний трепет душі, чекав із ним зустрічі ще тоді, коли він лише вгадувався в зеленому весняному сповитку, милувався, як на його по-дівочому ніжних віях тихо бриніли цвіт і роса, радів, коли він набирався сили, й у тиховійній задумі схиляв голову. І хоч скільки Давило дивився на це чудо, що з року в рік ніби повторювалось, — надивитись не міг, і навіть сині волошки, здавалося йому, виростали тому, що стільки очей милувалося колосом.
А тепер у цю сяйливу ніч він прощався із ним, бо інакше не міг, і мав смуток, і мав радість од того прощання. От і перегорнув час іще один рік. Як прожито його поміж людьми і з людьми? Нелегко, в розумних і дурних клопотах, у невсипущій праці, в шуканнях, у надіях та в гризоті з деякими, що навчилися примітивізмом витолочувати і хліб, і людську гідність.
Спасибі журналістам, що захистили і врожай, і його. Та той захист породив і заздрість.
— Щось багато про тебе в газеті почали писати, — в’їв його Ступач.
— Не так про мене, як про землю, про врожай, який викохали люди, всупереч отому графіку, що судомив нас. Ступач тоді одразу скипів:
— Побув би ти на моєму місці — і тебе засудомило б!
— Тоді краще ви побудьте на моєму, спокійнішому, місці. Але на його місце Ступач ніколи не позаздрить: він своє честолюбство не нахилить до землі, а пронесе через усі службові щаблі, щоб піднятися чи злетіти вгору. Ступач розуміє, що Данило розкусив його, й тому ще більше по злюбив норовистого голову. Та Данилові байдуже до його любові, тільки не байдуже до його канцелярської запопадливості й самовпевненості: в ж такі щасливі люди, що ніколи не сумніваються в собі. Так, це щасливі люди для себе, але це нещастя для інших…
Данило тихо входить у накупаний і нагойданий місяцем присілок, що вийшов чи то із синього сну, чи з малювання, чи з татарського броду. То град-Кітеж увійшов у воду, а наш присілок вийшов з води та й купає у ній тіні хат і лелек, і не дзвони дзвонять над ним, а місяць пригорщами розсіває своє зерно… Як добре, що й ми тепер будемо з хлібом: уродило ж цього року. Уродило! А нарік ще краще має вродити, бо люди вже не сліпо вірять у силу зерна, піднімають його не тільки турботою душі, а й розумом науки. Незабаром мають і агронома прислати їм. Аби ж він був схожий па Максима Діденка — отого вчителя й невтомного практика, котрий мріє вивести таку пшеницю, що не боятиметься ні морозу, ні вилягання, ні хвороб.
Давно він, Данило, не бачив ні Максима Петровича, ні Терентія Івановича, ні його верби, повз яку ніколи спокійно не пройдеш. Після жнив неодмінно поїде до них.
На Оксаниній хаті його ходу почув лелич, витягнувся і клацнув своїми кастаньєтами. Це найчутливіший і дуже товариський лелич у присілку, він дружить з Оксаниними дітьми й пастушками, навіть іноді заглядає у їхні торбинки: а що там смачного?
— Лелеко, лелеко, до осені далеко? — завжди радісно питають його хлопчаки.
Лелич поважно дибне на своїх дибах і закиває дзьобом: мовляв, недалеко.
Вже виходячи з тіней і світла присілка, Данило несподівано почув:
— Добрий вечір, Данилку!
Він оглянувся. Налігши обома руками на ворота, йому приязно посміхалася Олена Гримич, яка все тепер ворожить біля соняшників.
— Доброго здоров’я, Олено Петрівно, — Данило підійшов до воріт, над якими кронами зійшлися черешні. З подвір’я різко віяло матіолою — оцим непримітним зіллям, що має в собі чи то вдовину, чи передосінню сумовитість. — Чом не відпочиваєте?
— Та чекаю і Яринку, і хлопців, і свого придибайла з лугу, — посміхнулася Олена Петрівна, і навіть у жартівливому “придибайло” бриніла любов. — Уже й вечеря перестояла, а їх нема: Яринка, видно, на драмгурток побігла, хлопці — на гульки або до коней, а старий десь останню скирту вивершує. Вони ж у нього такі гарні виходять, — і зітхнула. — Боюсь я за свою Яринку, ох як боюсь.
— І чого? — здивувався Данило. — Вона ж у вас гарна, як весна, а завзята, наче віхола.
— Отож і потерпаю за ту віхолу, щоб не дуже захурделилось у її голові. Це ж коли було в нас із Києва кіно, заставили її грати. І кого б ти думав? Сільську шинкарку. Підмалювали її, зробили брови по чверть аршина, причепили отакенні вії і зняли це неподобство. А тепер ось прийшов лист із кіно, що знову хочуть на якусь роль узяти. Мабуть, забракло їм шинкарки. То як на по матері дивитись? А ти ж чого не спиш?
— Така година — переджнивна.
— Що то молоді літа. І мені колись не спалося з ними, а ще як назвав мене мій дурисвіт найкращою, то зовсім задурманив голову. Бувало, мати так уже зирить, та все одно одкрадешся і до самого досвіту туманієш зі своїм туманом. — Жінка гарно примружилась, глянула в далину, туди, куди пішли молоді літа чи звідки мав прийти чоловік. І все в її постаті, що притулилась до воріт, в її устах, що тримали посміх, в її свіжій сорочці з барвінком на грудях віяло тією жіночою принадою, без якої поменшав би й цей світ і душевність у ньому.
Від броду загупали, заклекотіли копита: хтось сторчголов мчав присілком, здіймаючи над ним хмару куряви.
— Посторонись, Данилку! Це мої оглашенні летять. — Тітка Олена швидко метнулась од воріт під захист черешні, а на вулиці з’явилося двоє вершників. Ось вони повернули коней, і ті — один за одним — птицями перелетіли ворота, пробігли подвір’ям та й повернули до дверей оселі.
— Навіжені! — крикнула на дітей тітка Олена. — Хату розвалите!
“Навіжені” весело засміялись, скочили на землю, підбігли до матері, один поцілував її в одну щоку, другий в другу.
— Ось ми, осьдечки ось, — і знову засміялись.
— Бач, як піддобрюються, — зирнула жінка на Данила.
— О, Данило Максимович! — водночас виструнчились статурні веселогубі близнюки і, вітаючись, тріпнули вогнистими чубами. — А ми й не побачили вас.
— Де вже побачити кого вертопрахам, коли неодмінно їм треба то через річку, то через ворота перескакувати. Це ж, буває, вечеряємо із старим, а вони скрадуться — і один кінь всовує голову в одне вікно, а другий — в друге.
Близнюки гигикнули:
— Хіба ви мали збитки від цього?
— Тільки одного разу Воронець перекинув глечик з молоком.
— Ще й гигикають! — І звернулась до Данила: — Все їм то червоне козацтво, то партизанська тачанка сняться. Ідіть уже вечеряти.
— То ми зараз! — і, поклонившись Данилу, близнюки помели до хати.
— Як ви їх відрізняєте одного від другого? — дивується Данило. — Я ніяк не можу вгадати, де Василь, а де Роман.
— Я то відрізняю, а от Лаврін іноді помиляється. До чого вже вони один в одного вдались і вродою, і вдачею. — Кінь підійшов до жінки, поторгав її плече губами. — Бач, який довірливий. Це той, що молоко пролив. А що вже очі розумні, то ніби в людини. О, військо йде, короговки мають! — Тітка Олена і руками, і всім тілом потягнулась до вулиці, голос її поглибшав, а під віями стрепенулась і загадковість, і жіноча зверхність чи переможність. От і розберися, що воно й до чого.
Посеред вулиці з’являється журавлиста постать з верховими вилами й граблями за плечима. Це знаряддя тепер, справді, чимсь нагадало Данилові короговку.
— Чого це ти, чоловіче, так забарився? — вдавано бурмоситься жінка.
— Хотів, щоб хтось мене виглядав на воротях, то й забарився, — весело каже дядько Лаврін, на тонкому засмаглому виду він має вислі перчини вусів, що за півверсти чадять скаженющим тютюном; як тільки його терпить жінка? — Драстуйте, Даниле Максимовичу.
— Я його Данилком зову, а ти…
— Вам, жінкам, більше дано волі до нашого брата, — насмішкувато відповідає чоловік, скидає з плеча своє знаряддя і ставить по той бік воріт. — Діти вже, бачу, дома?
— Примчали на хвилину. Як оглашенні. Гарні ж стоги стогував?
— Славні. От і минулась косовиця, та й заходить жнивовиця. А сіно цього року пахуче, немов приворотне зілля, дихай — не надихаєшся. Людям перепаде щось? — повертає високочолий вид до голови.
— Людям буде отава.
— Уся? — не повірив найкращий скиртоправ.
— Вважайте, вся, окрім Круглика.
Лаврін посміхнувся, і на щоках його заворушилися кетяжини веснянок.
— А що па це скаже товариш Ступач? Він усе боїться, щоб хлібороб не розжився на хліб, на ложку молока чи копійку. От хто в пана старався б економом.
— Аби тільки це, — зітхнула Олена Петрівна й відповіла на німотний погляд чоловіка: — Страшно, коли така людина жде чиєїсь помилки, як ворон крові, і, зрештою, сама стає вороном.
— Оце вліпила характеристику! — здивувався і посмутнів дядько Лаврін.
Посмутнів і Данило, бо ж, справді, Ступач нетерпляче очікував і його помилок, та й без них клював, наче кібець. Щось і в поставі його е від хижого птаха.
— Не будемо проти ночі згадувати Ступача, бо ще в сон прийде, — цур йому, — нарешті озвалася Олена Петрівна. — Краще ходімо до хати, повечеряємо.
— І жінка може путнє слово сказати. Що в тебе є?
— Свіжа картопелька з соминою і красноголовцями. Данило здивувався:
— Так рано красноголовці наросли?
— Після дощу. І де? Не в осичнячку, а в грабині. Такі краснюки! А сома цієї ночі Лаврін спіймав на цілого рака. Чоловік мій нюхом чує, де є риба. А от мисливець з нього нікудишній. Чи порох тепер не той?
— Почни своє, — Лаврін вибачливо пустив посмішку в золоті вуса.
— І почну, і докажу, — не вгаває жінка: так їй хочеться докинути вщипливе слівце. — Якось спересердя і кинула йому: хоч би ти одного зайця убив. А мій ідол і відповідає: “Так я одного сплячого вуханя до смерті налякав, не пострілом, а голосом”.
— Гарно спав собі зайчик, — знову посміхнувся Лаврін.
— То й ходімо до хати.
— Спасибі, Олено Петрівно. Я вже вечеряв на вітряку.
— Од сомини й красноголовців гріх відмовлятись, — став наполягати дядько Лаврів.
А коли Данило почав однікуватись, тітка Олена слинила мужа:
— І не проси, чоловіче. Хіба вже не видно, що Данилка хтось отак виглядає з ночі, як я тебе колись виглядала. Дядько Лаврів зневажливо махнув рукою:
— У жінок завжди в голові крутиться те саме колесо з одних виглядань, стрічань та любощів. Це ж і моя: соняшники доглядає, а все в романи про любов зирить. Іноді, чекаючи мене, навіть при місяці гортав їх.
Лукавість обметала уста Олени Петрівни:
— Тепер так мало пишуть про любов, що вже й не знаєш, хто її забув: чи люди, чи письменники.
— Уже й до письменників добралася! — засміявся чоловік, відчинив хвіртку й плечем у плече з жінкою пішов просторим подвір’ям, що тримало сплески татарського броду і вдовине сум’яття матіоли. От хто за всі роки не покосував один на одного навіть поглядом.
З присілка Данило виходить у поля, які завтра мають упасти людям до ніг, і знову житній смуток заповзав в душу. Напевне, все життя він буде мати і радість хлібів, і житній смуток, що перейшов до нього, може, від пращурів-полян. Чи забобонність, чи обмеженість це? Ні, не забобонність, не обмеженість, а святість до того доброго зілля, до того зерна, що дає людям снагу і життя.
Вже медово погустішало місячно марево, у видолинку завчено озвався деркач, і тиша-тиша над світом, що навіть чути, як житній колос розмовляє з пшеничним, як поводить скрипучим вусом ячмінь. Благословенна ця тиша дозрівання землі, дозрівання надій хлібороба. А йому ж так хотілося недаремно прижити поміж людьми для людей; впізнавши, що таке добро, він хотів його творити, не жаліючи себе. Є шматок хліба, кухоль молока, сяка-така одежина — і з нього досить. От аби землю по-справжньому збагнути та не зобидити даремно людини. І все-таки телепень Ступач. Якось у пересварці насівся на нього:
— Ти мені, хлопче, без молодечих фантазій і різного романтизму. То в громадянську війну був час романтики, коли полками й дивізіями командували двадцятилітні завзятці, а тепер настав час реалізму, він за фантазії обламує крила.
Еге ж, безкрилий Ступач не народить крилатого, а приборкати когось — приборкає. Цей мізерією здрібнить і своє, і чиєсь життя, поки не погорбатіє та не перейде на пенсію. Тьху, знов усяка погань лізе в голову.
Неждано на вузенькому путівцю, де сходились жита з пшеницями, Данило побачив постать дівчини чи жінки. В місячній повені вона йшла від нього, ось зупинилася, нагнулась до колосся, щось поворожила й знову неквапно пішла, погойдуючи .тонкий стан і коси, що встелили плечі.
Хто б це міг бути? Польова царівна, яку стрів колись Чіпка навесні? Та минув час польових царівен. Ось знову зупинилась, перебирає руками житечко. І не лячно самій уночі? Пішла тихцем. А щось принадне, звабливе е в тому, як вона несе в місячну повінь гінкий стан і коси; зародили ж вони в неї, зародили.
Данило прискорив ходу, його кроки почула невідома, сторожко обернулась, зупинилася, торкаючись станом колосків. Справжнісінька тобі польова царівна з м’яким сяйвом у косах, з настороженістю в міжбрів’ї і в очах, над якими тремтять довгі вії і наколихують на обличчя тінявість. Такі самі вії мала і його матір. Та ми якось не помічаємо цього, коли наші матері ще не покинули нас.
— Добрий вечір, дівчино. Ти не заблудилась у наших полях?
— Ні, — коротко відповіла й ще трохи подалась до колосків, прикриваючи їх косами.
— Звідки ж ти?
— Здалеку, — пильно-пильно дивиться на нього, і гасить віями вогке місячне сяйво.
— І це відповідь, — насмішкувато кивнув головою. — Що ж ти робиш отут поночі?
— Дивлюся на ваші зорі.
— Це вже цікаво. І що ж ти помітила?
— Дуже гарні у вас ниви, а луги вже гірші: і кротовина є, і кінський щавель буяє. Певне, сплюх ваш лугар чи оболонник — не знаю, як ви його звете.
Данило здивувався:
— Ти навіть луги оглядала?
— Еге.
— Для чого ж тобі ці оглядини?
Дівчина помовчала, потім довірливо поглянула на Данила:
— Прикидала собі, чи залишитися тут, чи їхати далі. А ви хто будете?
— Я?.. Учитель.
— Оце добре, — чогось зраділа дівчина. — А ви не скажете, як ваш голова колгоспу?
— Голова як голова, — невиразно відповів Данило.
— Кажуть, він дуже лихий? Данило збентежився:
— Хто ж це таке сказав тобі?
— Люди.
— Ті, що на полі працювали?
— Ні, дорожні. То дуже він лихий?
— Не дуже, але риба не без кості, а чоловік не без злості. Хто ж ти будеш, що нашими полями зацікавилась?
— Агроном. Я щойно закінчила інститут, і мене послали до вас. Але почула в дорозі про лихого голову, та й відпала охота зоставатися тут. Я з дитинства боюся лихих людей. — І на виду дівчини з’явилася та зворушлива безпорадність, яку завжди чоловіки хотять узяти під захист. — Що ви скажете на таке?
Данило посміхнувся: йому сподобалась дівоча безпосередність, її тривога, та й личком, і станом дівчина була наче виворожена. А який сніп волосся у неї! Таки справжня польова царівна!
— Що ж мені сказати молодому агрономові? — наморщив чоло. — Ти сьогодні ввечері почала знайомитися з полем, з лугом, завтра ж познайомся з людьми, з головою, то, може, післязавтра й розвидниться в голові.
Дівчина подумала, а далі пожвавішала:
— А й справді, може, розвидниться.
— Де ж твої речі?
— В лісі.
— У лісі? — не повірив Данило.
— Еге ж, у вашого лісника. Він мене підвозив з району. “Так он які “люди” зробили мене дуже лихим”.
— Наш лісник видався тобі добрим?
— Наче нічого. Він увесь час турбувався про мене. Оце ж маю туди йти на ночівлю, але вже так пізно: незчулася, як і споночіло,
Данило відзначив про себе, що дівчина, видно, з тих, які захоплюються роботою, а їй сказав:
— Ночівлю тобі знайдемо в присілку, бо до лісу в таку пору небезпечно йти: ще вовк перестріне, й зостанемось ми без агрономії.
— А у вас є вовки?! — Тіні переляку пробігли по дівочому личку.
— І вовки, і лисиці, і кабани, й борсуки, і кізочки, схожі на тебе. Як тебе звати?
— Мирославою.
— Яке славне і незвичне для нас ім’я. Я його тільки в творах Івана Франка зустрічав, а тепер — на своєму полі. Ну то як, дівчино, в ліс чи в присілок?
— Напевне, в присілок. Він так гарно й таємничо загубився посеред ночі, а місяць згори, а вода знизу заколисують і заколисують його.
— Ти віршів не писала?
— Слухала, як музику. А ви?
— Теж люблю, наче музику. То й пішли, бо люди всю ніч по шматках розберуть.
— Так і моя мати колись казала, — посміхнулась і одразу ж спохмурніла дівчина.
“Напевне, сирота”, — подумав Данило, і йому захотілося чимсь пособити цій довірливості, що тільки починає розгортати книгу життя. Як воно ляже на її утлі плечі?
Вони мовчки дійшли до подвір’я Лавріна Гримича. Данило відчинив хвіртку, пропустив попереду дівчину, кивнув головою на хату.
— Отут і переночуєш.
— Незручно так пізно колошкати людей, — знітилась Мирослава.
— Вони ще й не заснули, тільки подвір’я спить, — клямцнув клямкою Данило.
Небавом із сіней озвалася господиня:
— Хто там?
— Це я вам, Олено Петрівно, привів гостю на гриби й сомину. Не поїли все?
— Знайдеться і для гості, і для тебе, — повеселішав жіночий голос. Незабаром тітка Олена стала на поріг, пильно глянула на Мирославу, сплеснула повними руками: — Яку ж гарнюсеньку назорив дівчину! Ось до кого ти поспішав проти ночі.
— Та ні, я вперше бачу її.
— Так я й повірю тобі!
— Правду кажу, тіточко. Це до нас прислали з такими косами агронома.
— Така молодюсенька, а вже агроном?! — знову сплеснула руками Олена Петрівна. — Ти ж хоч цими пальчиками умієш у землі порпатись?
— Умію, — засоромлено посміхнулася дівчина. — Я з хліборобського роду.
— Тоді зовсім добре. А жити, як захочеш, можеш у нас — займай другу половину хати й живи, чи сама, чи з моєю Яринкою. Усі городські кажуть, що у нас, над бродом, і гарно, і затишно. Картопля, хліб і молоко є, риби наловимо, шкварку присмалимо, а на різні там городські витребеньки та марципани — вибачай.
— Спасибі вам, Олено Петрівно, — подякував Данило й почав прощатися з Мирославом. — Не журіться, товаришу агроном, тут вас доглянуть, як свою, — та й пішов, а з думки не сходили її довірливий погляд, її місяцем чи сонцем накупані коси й те погойдування стану, що так принадно входило в цю ніч.
Ідучи за Оленою Петрівною на другу половину хати, Мирослава сказала:
— Видать, душевний у вас учитель.
— Який учитель? — здивувалася жінка.
— Оцей, що привів мене до вас.
— Бог з тобою, дівчино! Який же це вчитель, коли він голова нашого колгоспу, — здивовано відповіла, а потім розсміялася Олена Петрівна.
— Голова?! — ошелешено перепитала Мирослава й почула, як на щоках спалахнули рум’янці, — Оце так!
— Виходять, пожартував?
— Безсовісний!.. — мимоволі вирвалось у Мирослави. Олена Петрівна, схрестивши руки на грудях, похитала головою:
— Та ні, дівчино, він дуже совісний, справедливий і до людей, і до хліба святого; за це деякі й не люблять його. Ото вже безсовісні.
— Як чути у вас матіолою, — в мішанині думок підійшла до вікна.
— А біля неї снується дух татарського зілля — це вже з броду. Тобі покласти городський матрац чи на лісовому сіні будеш спати? Ніколи не буде так пахнути сіно, як пахне в молодості.
— І в дитинстві теж, — зітхнула дівчина, прислухаючись до броду.
Другого ранку збентежена Мирослава прийшла до голови в кабінет і стала на порозі.
“Неначе доля! — подумав собі Данило. — З якого ти поля, з якого ти чару?..”
А доля навіть не підводила на нього очей.
“Які вони в неї?”
— Залишайся, Мирославе, з нами, — попрохав Данило. — Люди в нас добрі, а голова не дуже лихий.
“Безсовісний”, — для себе, вже без огуди, сказала” дівчина й підвела довгі нерівні вії на “безсовісного”.
Він приязно глянув на неї і сказав собі: “Польова царівна!” І знову побачив її у полях.
А польова царівна, погойдуючись тополькою, підійшла до нього:
— Вам зараз віддати документи?
— Нащо мені цей клопіт: тримай їх при собі. А тепер можна поїхати до лісника.
— Я зараз поїхала б чи пішла у поля, — Мирослава кинула очима на невидимі ще поля і гарно посміхнулася їм.
“Славна. Землю, певне, любить. А коси пахнуть матіолою, зіллячком смутку”.
— Тоді я тобі дам, як у пісні, сивого коня та чорну бричку — і їдь на оглядини.
— А кінь норовистий?
— Спокійний. Тільки не підставляй йому коси — подумав, що пшениця.
Мирослава стулила припухлі уста, не знаючи, як їй повестися: промовчати чи щось сказати з перцем…
А вдосвіта другого дня, коли вона босоніж вийшла на подвір’я, до якого з броду підійшов туман, з вулиці озвався веселий голос:
— Не спиться, бо хліб сниться?
— Ой! — здригнулась, розгубилася дівчина і зразу ж поправила ще прим’яту косу. — Куди це так рано?
— Краще спитай: звідки? — всміхається, підходить до воріт і тре щоку, в неї в’їлось бджолине жало.
— Кажіть, коли хочете.
— З пасіки, яку вивезли на гречки.
— Так меду заманулось? — в’їла за вчорашню “пшеницю”.
— Я до меду не дуже охочий. Оце з дідом Петром уже третю ніч марудимось біля вуликів — поступово повертаєм вічками на північ. Вдень цього робити не можна.
— Чому ж на північ? — здивувалась Мирослава.
— Бо тепер спека, і не треба нею втомлювати бджолу. А в льоток, повернений на північ, гарно падає і ранкова, і вечірня зоря та й продовжує медозбір. То весною чи восени ми ставимо вулики вічками на південь — тоді треба вловити сонце.
— Скільки світу, стільки дива. І це неодмінно треба робити голові?
— Аякже! Я, наче гоголівський. Рудий Панько, люблю пасіку і менше її відвідувачів-медоїдів, — посміхнувся лукаво. — У Гримичів тобі добре?
— Гарно. Тут сміх завжди кружляє по хаті.
— А ластів’яче гніздо над своїм вікном бачила? — кинув погляд під стріху.
— Ні.
— Хм.
— Це гніздо — етнографічна цінність?
— Ластівки літають, бо літається… — сказав загадково. — Бувай здорова! — І пішов.
“Поїхав Хома до Харкова”. Що воно за чоловік? А над вічками треба подумати. От зараз побреду до пасічника, звірю контрольний вулик, — знову поправила косу, глянула на порепану грудочку ластів’ячого гнізда і двором пішла до татарського броду.
За городом з пухнастих вій верболозу проглянула дрімливим оком копанка. Тонконогі незабудки зопалу вскочили по коліна в неї і злякались: а може, тут так глибоко, що й блакитні хусточки утопимо? Угорі просвистіли крилами чирята, у броді скинулась риба, потім гарно озвалося весло, і ранок почав розгортати туман.
