XI
Семена Магазаника збудило з передгроззя. Його тепер завжди будять передгроззя і грози; на землю вони заносять дощ, а в його нутро тривогу. О гріхи наші, гріхи, де розсіяти, де прикопати вас?
Зіскочивши з широкого, ще панського, ліжка, що мало на собі дерев’яні напатлані голови звірини й потемнілі бронзові лапи, лісник перехрестився на куток, з якого сам же повиносив втемнілі від часу ікони, засвітив громову свічку, приліпив її на ріжок столу й тільки тоді глянув у розчинене вікно. За ним чорним наполоханим громаддям ворушилася, розшумовувалася й на когось гнівалась розбурхана душа чорнолісся, а над нею аж стогнав у хмарі темно-сизий проливень чи град. Коли б тільки не град!..
Високо спалахнула надломлена блискавка, і грім, обвалюючись, увігнав її в ліси. Та не ця й не друга, а тільки четверта блискавка вкинула в холодний піт лісника: вона була такою ж згадюченою, як і тоді над татарським бродом. Ох той брід і синій, глибинний, мов з другого неба вихоплений, корінь громовиці! І час не стирає вас із пам’яті…
Магазаник одвернувся од вікна, простягнув руки до свічки, що тремтіла, мов скарб.
— Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя.
Еге ж, тривога, як їй тільки хотілося, ходила в ньому; отак ходить гостець по болючих костях.
За вікном різко, простуджено киркнув старезний ворон, якому довгий вік змінив голос і покульгавив ноги. Ворон кособоко, шматком чорної роздертої хустини, піднявся врівень з чорноліссям; і він чогось тривожився в передгроззя, по-гадючи шипів крилами, покинувши в гнізді свою принишклу пару.
Навіть старезний ворон має сяку-таку пару, а в нього, вважай, пусткою віє домівка: не прийшла сюди Оксана, не прийшла й друга вдовиця з Літинецькпх Майданів, яка мала поставу королеви й начорно підсмалені брови отим карим сяйвом, що спалахувало у її то святих, то гріховних очах. Ох ці очі! Вона теж назвала його дядьком і в гніві, коли він почав домагатися любощів, вліпила противне слівце: “Слизькоокий!” І на багатство його не ласиться жіноча врода, от і вдовольняйся тим, що крадькома вихопиш у лісах у тих поденщиць, у яких гріх не перебродив на каяття.
Знову на рентгенах хмар зазміїлися блискавиці, їх мертвотно-блакитнавий одсвіт по саму стелю затопив хату, переніс Магазаника і до страшної ночі в татарському броді, і до того далекого оманливого часу, коли він з весни 1918 року служив на Полтавщині в державній варті його світлості гетьмана Скоропадського, по-дурному надіючись тоді, що гетьман наріже вірним слугам земельки. Та гетьман, неначе злодій, уночі потай залишив напризволяще своїх поплентачів, а сам утік на чужі хліба в Берлін. Сам фон Гінденбург вшанував його маєтком, вшанував і пенсією. А чи згадує коли його світлість про своїх слуг — “експедиторів”, що відділяли мужицькі душі від тіла і під нашвидкуруч збитими шибеницями шмарували петлі сірим солдатським милом?
Коли що й було гарного за гетьмана, то це тільки форма: короткі червоні кожушки та чорні смушеві шапки, на яких вітер метляв довгі червоні шлики. Він і досі іноді чує це маяння, тільки тоді воно оксамитне шелестіло на плечах, а тепер, при самій згадці, шипить, мов гадина… Ох, ті петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, та витягнуті шиї під ними, та між небом і землею молоді, із вітром чуби… Щезніть, розлетіться на чотири вітри! Він же ніколи сам не вішав. До цього мав хист і ухіття колишній гласний губернської земської управи Оникій Безбородько, який пишався своїми дідичними маєтностями, знатним родом і сановитою поставою.
За царя він мріяв про камергерські штани і всюди бив у бубон “єдиної неділимої”. У часи Центральної ради Безбородько одразу перешерстився і вже вінцем державної творчості вважав федеративний устрій і відстоював дроблення України на самостійні краї за взірцем швейцарських кантонів, бо так легше йому самому було стати значним правителем. А коли Берлін зробив гетьманом України царського генерала Скоропадського, “державобудівник” Безбородько, не тямлячи себе од радості, що, нарешті, діждалися гетьманської корогви, булави й бунчука, почав писати гетьманські закони на мужицьких спинах і вішати бунтарів. “Смертовбивство за гетьмана — це не гріх, а честь”, — повчав цей виросток із старовинного пня. Єдине, що тоді не подобалося Безбородькові, — це офіційний титул гетьмана: для чого писати “його світлість”, коли маємо предковічне — “його ясновельможність”?.. Таки вірно хтось укусив гетьманця: “З такої парсуни кравець може викроїти будь-якого, навіть чорта…”
Чого це я про нього? І повів плечима, наче в них таврами вбивались вирла ярмаркового старця. Щезніть, паскудні.
На блясі нестерпно, як постріли, залопотіла перша дріб граду, але скоро він ущух, бо хмара подумала, подумала собі щось та й понесла свої торби стороною, і в них стали вмирати громовиці. На подвір’я, шиплячи сохлим .крилом, почав падати кульгавий ворон. Ось він торкнувся землі і боком, боком покривуляв до жолобців, з яких їли кури. Колись він шматував курятину, а тепер краде курячі недоїдки.
Магазаник, відганяючи привиди минулого, дмухнув на свічку й пошелепав постолами на другу половину оселі, де, розкидавшись, вилежувався його міцпотілий розкучмлений дівчачур. Ох і голінний же він у нього до дівчат, а до роботи ледачий, мов церковна брама. Через лінощі вже з другої контори виганяють недбальця, а йому хоч би за вухом свербіло: удень, дармуючи, продає зуби поденщицям, а ввечері чеше на село до дівчат. І всю свою спритність вгатив на залицяння, а хто ж має думати про видвиженіє? Почувши скрип дверей, Стьопочка насилу роздер повіки, потім на ввесь вид набрав кваснини й зашелестів жовтими млинками вій: “От старий сновигач. І сам не спить, — мордується, мов біс у потоках, і другому не дає”.
— Вставай, вставай, дрімайло. Годі барложитись у постелі га гайнувати час, бо час робить гроші, а погода — сіно.
— Чого такий поспіх? — спросонку бурмилиться Стьопочка. — Ще ж чорти навкулачки не бились.
— А ти в пеклі вештався, що таке городиш? — не сердиться батько. — Продрімись, доволі в постелі барложитись, не влежуйся на гнилицю.
— Хто лежить, той не впаде, — лінюх вивільнює з-під вій невдоволену рідкувату синьку. — Чого вам?
— Медозбір очікує нас. Будемо з дуплянок добувати мед.
— Знову маємо бджіл викурювати сіркою? — ва дідька скривився Стьопочка .і кашлянув, ніби вже давився бісівською кров’ю сірки.
Та батько не розсердився, а лагідно сказав:
— Спробуємо повиганяти бджіл у рійниці. Ось перекусимо зайчатини та й до солодкої роботи.
— Зайчатина з начинкою? — пожвавішав Стьопочка, який ніколи не скаржився на апетит.
— Як завжди. Василина звечора готувала, а вона ж так готує — пальці оближеш.
Чадо згадало пишнотілу вдовицю, яку жінки заочі прозивали то соромітницею, то непотребницею, чижикувато глипнуло на батька, мугикнуло собі щось під ніс і з нехіттю почало виповзати зі складок широкої, запівдарма виміняної ковдри.
— Як до зайчатини, то до зайчатини. — І їло ж воно ту страву, як у міх кидало.
— Дивись, черево напасеш, мов барило, — не витримав батько.
— Не вашим ногам його носити, — недбало відмахнувся рукою. Після сніданку, повдягавши сітки, вони вже порались біля старих дуплянок, що наскрізь пропахли медом, воском та лісовим зіллям. Воно б можна було перейти тільки на вулики, але невибагливі дуплянки теж давали зиск й іноді заносили Магазаника в далеке дитинство на пасіку батька, який узимку і влітку ходив у кожусі, бо мав після поранень холодну кров. Тоді в душі Семена не було ні теперішнього паскудства, ні тривоги, ні страху. Що б він тільки дав, аби знову повернутися дитям у неквапливі роки батьків, бо в своїх роках, і теперішніх, і тих, що прийдуть, уже не матиме втіхи; він свій вік як по грудді проволік та й має з нього одне лахміття в нутрі.
“Вилікуй мене, господи, бо стривожились кості мої і душа стривожилась моя… Може, хоч співуче снування бджоли та їхній пожиток трохи втихомирять її”. А пожиток небесна худібка несла справно, бо навчився од батька доглядати за нею і весною, і влітку, і в осінь, а на зимівлю залишав тільки молоді вересневі бджоли.
Не встиг Магазаник вирізати колодачем до перших снізок стільники, як від оселі почувся дзвін ланцюга і несамовите валування блохастого кунделя, що глушив джмелине дзижчання ліри й голос лірника:
Мимо раю проходжу,
Гірко плачу і тужу,
Ой горе, горе нам превелике…
З дворища, від возовні, де розсихалися старі вози і мажари, придивляючись чи принюхуючись до всього, ішов на точок той самий старець, якого Магазаник побачив на ярмарку. Масний млинець його картуза підсмажувався на непокірних рудувато-сірих кудлах, а задичавлений волоссям вид, хрящуватий носяра та жовтуваті текучі очі нагадували щось недобре, совине.
“Такому ночами більше пасує коні красти, аніж лірою вимантачувати копійку”.
Приплентач підійшов до Магазаників, ледь-ледь кивнув головою і, як сторчак, мовчки став край задернілого саду, чекаючи, поки на нього звернуть увагу.
— Чого тобі, божий чоловіче? — неприязно спитав лісник. — Бачиш, люди мають роботу! — І підвів куцуваті руки, з яких уже тягуче стікав мед з утопленими бджолами і чарунками понівечених стільників.
— Я пожду людей, маю час. От вставите денце в дуплянку, тоді погомонимо, — багатозначно, навіть насмішкувато мовив пришелець, він опустив на очі синцюваті облисілі капшуки повік, поліз лопатистою іржавою рукою до кишені, вийняв цигарку, кинув її до рота й почав перекочувати з кутка в куток.
Лісникові здалося, що він десь чув цей голос, десь бачив таку саму гру з цигаркою.
— Нам, старче, ніколи точити ляси, — розшнуровує варги Стьопочка й огуркувато оглядав торбешника. — Хоч у нас лежаного хліба нема, та якусь скибку винесу, від собаки проведу, і ходіть собі далі.
Тепер уже прибулець не олією, а жовчю подивився на Семенового виплодка.
— Ти, бачу, не по роках клепаний на язик. Що ж, непоштивцю, тобі, може, за походеньками та гульками й нема часу для мене, а батько, надісь, знайде! — смачно затягнувся, пустив дим над дуплянкою й почав бавитися перістою бородою.
Магазаник тривожно оглянув нахрапистого закрутиголову, який вгрузав у нього тягучим поглядом і не прохав, а наказував іти на розмову. Всередині заскімлив страх. Зітхнувши, лісник ще потримав над ночовками розчепірені руки, щоб до решти стік мед, ще крадькома глянув на лірника і сказав синові:
— Ти мені обережненько впусти бджіл у дуплянку, а ми з божим чоловіком підемо до хати.
— Є з ким ходити, — чадо ніяк не могло зрозуміти такого дивацтва й невдоволено стулило варги і вії.
— Тебе, вертигузе, не покропили біси злосмрадною водою? — Старець глянув на Стьопочку, наче на недоробка, і в того злість вибила на обличчі рум’янці.
— Може б, ви, божа людино, пішли з нашої пасіки під три чорти чи до грому!
— От у кого в голові ще й не орано, а пишається, мов свячене порося. Колись батько забувся тебе гарненько откудовчити і лозиною нагнати розум до голови, — насмішкувато відказав лірник, обернувся до нечеми спиною й крутнув ручкою ліри, що теж обізвалась насмішкою.
Переступивши поріг лісової оселі, непроханий гість підняв руку, щоб перехреститися, але одразу й опустив її донизу, втупився вирлами в господаря:
— Ти, Семене, богозневажником став? У тебе старий бог з покуття зійшов, а нового не встиг поставити?
— Хто ти, чоловіче?! — скрикнув у якомусь недоброму передчутті Магазаник, наступаючи ногою на волохату тінь прошака.
В очах старця поширшала олійність — хоч гнотики запалюй па ній. Де він бачив цю текучу олію, цього носяру, що виткнувся з хащів волосся?
— Іще не впізнав? — викривлюється недобра посмішка.
— Ні.
— От як літа вивітрюють пам’ять, — старець випростався, по-військовому стукнув закаблуками розбитих чобіт і велеречиво прорік: — То гарненько потруси, пошеретуй роками, пане й добродію найшановніший!
— Оникій! Оникій Безбородько, — з жахом прошепотів тремтячими устами лісник; він відчув, як одразу йому повечоріло в очах, як померхло обличчя, як пересохло в роті. Відвівши від “папа й добродія найшановнішого” невидющий погляд, понишпорив безтямно по втемнілих вікнах. Але за ними нічого не побачив; перед ним мертво розступився час і загойдав петлі, нашмаровані сірим солдатським милом, а біля них скорботу приречених і жорстоку невблаганність Безбородька. Хоч Оникій був справжнім недолюдком, але всюди пишався, що його старовічний родовід іде ще від київського полковника Олександра Безбородька, який після смерті Катерини II став міністром і довіреною особою царя Павла. І ось тепер цей шляхетний недогарок прадавнього царедворця під машкарою прошака звалився на його бідну голову. І не затернів за ним слід, і ні війна, ні оперативні трійки, ні Чека не спіймали цього пройду.
— Впізнав нарешті? — із задичавленого, перестояного волосся протягнули в кривій посмішці синюваті, мов напіврозчинені скойки, вуста. — Чого так заблимав віями, чого так залихоманило тебе?
— Такий гість і мертвого в домовині залихоманить, — сказав зів’ялим голосом і мерзлякувато повів плечима, щоб струсити з них бодай частку морозу і страху.
— Он як ти заговорив! Етикетально? — повільно спалахнула Безбородькова олія. — А колись у державній варті ми мали а тобою братання.
“Не братання, а полигання”, — подумав Магазаник, але вголос сказав:
— Сідай, коли прийшов.
Та Безбородько не квапився сісти за стіл, а все позирав на вікна.
— Добре ти тут, на відділі, обгніздився, господарю!
— Обгніздився як умів: багатства не доскочив, а якусь мализну тримаю в руках, — прибіднився Магазаник. — Вигулькнув, виходить, аж через два десятки років. От як воно бував в житті.
— Життя — це довга нива, і що тільки не родить на ній. “І такого бузувіра, як ти”, — подумав лісник, бо мав менші гріхи, аніж Безбородько.
— Що, згадав молодість? — знову насмішкувато кривить синюваті скойки вуст.
— Мусив.
Оникій ще позирив по вікнах, заглянув у ванькир, в закоморок, де обсихав закипілий кров’ю линтвар, і тільки тоді почав скидати з себе ліру, торбу, обстріпаиий піджак і перетлілу сорочку, вишиту узором гетьмана Полуботка.
— А борода в тебе не скидається?
У Безбородьковій олії спалахнув лихий полиск ошаління:
— Поки що не скидається. Поки що! Але як настане час нової влади, тоді скину і бороду, і вуса, і чиїсь шкури од плечей донизу буду рвати — бубна вичиню з них і під їхню музику втну циганської халяндри. Ще я дочекаюся цих обертасів! Од них не одному стане шкварко!
Від такого дикого знавісніння навіть Магазинику стало лячно: не забулось, не перетліло минуле в душі сановитого жебрака чи сліпця. Йому ще циганської халяндри заманулось. Старцюй, як старцюється, та радій, що маєш хоч жебраний хліб. Ти ж не хлібом, а свинцем та мотуззям годував людей.
Безбородько відчув, що Магазинику не сподобалась його мова, презирливо повів хрящуватим носярою.
— Щось не те в твою розумну голову завіялось. Може, усамітнившись у лісах, думаєш прожити мирним хлібом та медом слов’янства і вже не віриш у переміну влади?
Лісника обурила чванькуватість Безбородька.
— Вгадав: таки не вірю. То в громадянську війну були в нас сякі-такі-ікони, а залишилося з них одне порохно… Тоді ще вірилось, що німецькі шарабани привезуть нам і гетьмана, й самостійність. Ох, які то були шарабани! Три роки війни проїздили — і не скрипіли, бубнами гули!
— Почекай про шарабани! — поморщився Безбородько. — Чому ти в переміну не віриш?
— А чого мені вірити? Де знайдеш ті дріжджі, на яких зійде нова влада? Усе, що колись шумувало голубою концепцією, або загинуло, або подалось на безпліддя по всіх заграницях, або на безвік розсипалось на сміття-терміття.
— На старі дріжджі таки нема надії; усе в них усохло, окрім злості, — погодився Оникій і спохмурнів: згадав вибух своєї злоби. — А чи знаєш ти, Семене, що зараз робиться на Заході, на міжнародностях?
— У мене за ті міжнародності голова не болить. Бачив їх у громадянську: англійські світоправителі бояться, що французькі захоплять Чорне море, а французи спасаються, щоб англійці і німці не прибрали до рук Балтику, навіть саму Америку лихоманило, опасалась, що японці обшахрують її. Поживши на світі, надивившись на всяке вертійство, я таки повірив одному письменнику: вся історія людей — се історія обману.
— Ти дивись! — Безбородько вибалушив очі на лісника. — Навіть Магазаник укинувся в літературу! Диво дивне! Та, крім літератури, є політика. Що ж тоді головне маєш у мізках? Ти гадаєш, більшовики довго дадуть тобі прожити хуторянином? Тоді давно не метено під твоїм чубом.
— А в когось і немито під чубом, — спалахнув Магазаник.
— Облиш свої дурні жарти, скоро буде не до них.
— Чого ти мене страхаєш політикою і міжнародностями!
— Бо такий час на порозі стоїть. Хіба ти не чув про Гітлера?
— Так то ж людожер!
— Хай і так, — неохоче погодився Безбородько. — Але історія не обходиться без жорстокої карності! не тільки історія, навіть ідеї вимагають жертв. А на теперішню історію, щоб вилущити з неї коріння й насіння соціалістичного євангелія, треба владування не якогось слабовольного царя Миколи, а саме Адольфа кривавого. Він, узявши силу, наведе порядки в Європі, бо посадив армію не в шарабани, а в танки.
Хоч Магазаник і розумівся на соціалізмі, мов кріт на зорях, і, звісно, ніякої приязні не мав до нього, проте не поділяв надій Оникія.
— А що з того, коли твій Гітлер піде воювати соціалізм? Заярмить він нашу землю, запалить нашу хату, а якщо й принесе добро, то тільки своїм гітлерякам.
Оникій строго подивився на лісника:
— Ти ще не знаєш, як нам треба, щоб стати господарями, пройти крізь цідилок німецького життя.
— На цьому ж цідилку ми не залишимо все? — навідліг б’є Безбородька і сам пишається ударом. — Ні, я своє господарювання і свою хату не зміняю на чужу.
— Тепер годі думати про свою хату, треба думати про всесвітню.
Магазаник скривився: цей головодур хоч кому заб’є баки.
— Маючи за плечима торбу, можна багатіти й такими думками. А я не хочу ні всесвітньої хати, ні гітлерівської пустки, для мене цілком досить моєї оселі й спокою в ній.
Безбородько зчавив обурення і заговорив з великим запалом;
— О, заспівав канон за померлі душі! Чи ти хитруєш переді мною, чи в твоїй голові зів’яла розсада і думаєш прожити тихим гречкосійством та пасічникуванням? Але де тепер є спокій на грішній землі? Нам з тобою може дати якийсь спокій тільки нова влада. Як прийде Гітлер, він зразу посадить правувати на гетьманський дзиґлик старого Скоропадського, бо ж недарма сам Герінг став підскарбієм гетьмана — видає йому кошти і на булаву і на двір. Про велику Україну з правителем Скоропадським і чув, і читав я.
— Виходить, народ зірвав проміння з гетьманської булави, а фашизм засвітить їх, як свічі? — блиснув позиченим словом Магазаник.
— Хоча б І так. Хіба тобі не хочеться знову побачити гетьмана в соболиній шапці і. з шаблею при жупані? Хіба не хочеться почути святкові дзвони Софії? А тоді, за гетьманщини, й наші голови на щось згодяться, бо хоч як ти хитруй, а ми два гриби в одному борщі. Коли б ти тільки знав, як надокучило носити на собі це подірчавлене гноття, цю бороду, цю ліру, прикидатися жебраком і збирати в торбу чужі об’їдки. Це мені, що мав своїх півтисячі десятин орної землі, — в широко розставлених очах Оникія заблимали олійні жалі.
Магазанику стало шкода його чи їхньої молодості, про яку навіть на самоті страшно згадувати. Прогайнував її нізащо, та й пішов вік стороною, як злодій од людей, і нічого доброго не згадаєш у ньому. Бо що та гетьманська соболина шапка? Бридня і омана.
— Чого ж, Оникію, коли так надокучило тобі старцювати, не пристроївся десь на службу? Ти ж учився в університеті, та й голова в тебе не заплішена.
— Така моя лукава доля, — знову запантрував очима по вікнах. — Мені не можна бути хоч на якійсь видноті: минуле не дозволяє, та й вид мій легко запам’ятати. Спробував якось в одному закутку сукновалити, а потім став салотопом і мало Сибіру не доскочив. От і мушу старечими патлами приховувати свою пику і те, що було у вісімнадцятому.
— Діла… — не знає, що на таке сказати лісник. — А твоє жебрання дає щось? Чи перебиваєшся з хліба на воду? Безбородько зневажливо розліпив губи.
— То тільки у великих містах, кажуть, деякі хитрі жебраки доскочили багатства, а в селах про це ніхто споконвіку не чував. Однак раніше і в нас крутилась якась копійка, а тепер, вважай, замулило її.
— Це ж чого? — здивувався Магазаник. — Зараз люди ніби щедріший мають гріш.
— Воно то так, але є й інше, — зсунувся зі свого старого місця повільний селянський розум. Ти ж знаєш: колись наш дядько більше вболівав за худібку, ніж за себе. Молишся ти в його хаті, — то він тільки відчіпне подасть, а помолишся біля корови чи коня — іншу маєш заплату.
— І що ти казав скотині? — пожвавішав Магазаник.
— Та всяке, — неохоче відказав Безбородько. — А найбільше таке: “Христе, боже наш, опасай і оберігай худобицю вашу удень під сонцем, уночі під місяцем, під ясними зорями, і на пізнім ляганні, і на раннім вставанні, і на досвітніх годинах, де вона роси спасає, де води спивав. Сохрани, боже, її від звіра лютого, від язика клеветущого, і від гада гадовитого, і від чоловіка лукавого, і від всілякого зла, аби прибувало на худібці усього і з роси, і з води, і з прекрасного цвіту…” Прибутне таке було слово. А тепер порозумнішало село і до худоби тільки зоотехніка кличе. Та годі про це… Як у вас люди: втомилися більшовицькими планами виконання і перевиконання?
— У нас стараються одне поперед одного, бо мають не голову, а такого завзятця, що ні в чому не замілить лемеша. У цього ідеї, і хліб, і надії водно зійшлися. Цей, дбаючи про людей, навіть у свято не додивиться свого сну. А чого тебе людська втома тривожить?
— Утомити, розтривожити, пересварити людей — це велике діло для нас. Ну, а коли твого голову господь покарав таким розумом, то треба якось хитромудре применшити його чи й штовхнути на печерування раків. Від розумних більшовиків нам уся біда йде, а за нерозумних чи тих, хто квасить душу в горілці, тримайся руками й ногами.
— Он як, — промимрив лісник. — Може, досить уже нам політикуватись, треба й за почастунок подумати. Яєчнею не погребуєш?
— Можна і яєчнею, тільки на салі, щоб шкварчала пательня, немов у пеклі для грішників.
— Скільки тобі яєць бити?
— Півдесятка вистачить, — пожвавішав Безбородько. — У мене, коли добре наб’ю животисько, душа наче на подушці лежить. Розкіш у тебе в лісах, — згадав про щось Безбородько, посмутнів. — Розкіш приходить зі смаком, а минається з болем. Я не дуже зобиджу тебе, коли назву своїм жертводавцем?
— Що це і до чого?
— Не догадуєшся? Спроможись на якусь тисячу карбованців. Не таку вже й велику потребу маю. Магазаник насупився:
— Де мені аж тисячу взяти? Хіба не знаєш, яку плату має лісник?
Безбородько засміявся, посварився бруднуватим пальцем:
— Але я ще знаю і які приварки має лісник.
— — Не так приварки, як людський поголос. Усяк із чужої торби хліба не жаліє.
Олійна їдь пронизала непроханого гостя, де й взялася така, гидомирна.
— Семене, не будь свинею, коли тебе люди величають, і не бреши вочевидяч, я не сьогодні з’явився на світ. Знаю, що ти свій гріш не пропустиш крізь горло, знаю твою ненаситність і знаю, скільки хтось колись уторгував за хліб і картоплю! Згадав?! Отож, не скаржся на безгрошів’я, а мерщій клади тисячу на стіл, бо можу передумати й зажадати більше.
— Зажадати! — насупився лісник. — А коли я не дам тобі ні шеляга?
— Даси! Ще й подякуєш, що візьму! — граючи синцями вуст, зухвало сказав Оникій. — Ти ж знаєш, яку шанобу останнім часом мають натуркування і папірці? Кинеш у скриньку на когось кілька слів, а вони й вигублять із життя кілька років.
На жорнуватому обличчі Магазаника виступили краплі поту, він обтер його рукою.
— Як ти страшно жартуєш у моїй хаті.
— З тобою — тільки жартую, а деякі по Сибірах видихають мої папірці і крючкотворію, — уже не очі, а шершні націлились на Магазаника. — Копійка ж твоя дуже потрібна мені, бо збіднів зараз.
— Або дай, або видеру, — прогутнів лісник.
— Хоча б і так, — не образився, а в усмішці вилущив з хащів перестиглі бобини зубів. — Я теж хочу пожити по-людськи: не в соломі, а в чистій постелі поспати, смаковиту молодицю пригорнути, бо старець я тільки одягом, а не тілом. У тебе нема якоїсь литкастої та кульшастої підтіпанки, що поцінно бере за любощі?
— У нашому селі нема халяндр, і ніхто з жіноцтва не править гроші за гріхолюбство, — гордо сказав лісник. Хоча він не раз виривав у молодиць любощі, та ніколи мерзенна копійка не потьмарила їх.
— Наше жіноцтво ще в цьому ділі занадто архаїчне і перелюбство вважає за найбільший гріх, — потрусив патлами Оникій. — Воно й досі носить на собі спідницю до п’ят, а в собі сантимонти недоторканості. І тут ми відстали від іноземщини. А від цього чоловіки мають менше радощів у житті.
— Чоловіки чи розпусне тіло? — навіть Магазаник не витерпів патякання жеребила. — Де ж ти свою жінку покинув?
Безбородько насупився, махнув на вікно заволохаченою рукою:
— То ціла історія, Семене. Вирвав колись і я шматок щастя; про таке, за веремією і гріхами того часу, вже й не снилось: приломив до себе красуню учительку, що тільки й мріяла про чужі дитячі голівки і правду на землі. Це була із тих, яка й у вогонь би стала, а не пішла на зваблювання. Коли, ковтаючи сльози, виходила заміж, зажадала одного — щоб я покинув державну варту і грібся до людського берега. Довелось пообіцяти уволити її волю, та не уволив, і вона одразу відкинулась од мене. Згодом, вже при червоних, крадькома прийшов до неї, і моя красуня мало не впакувала мою грішну душу за грати. Ледве тоді виніс ноги з її оселі. Тепер теж учителює, служить комуністам і сама комуністкою стала.
— Заміж не вийшла?
— Не вийшла і навряд чи вийде: вона дуже ідейна і більше однієї любові не визнає. Таку ніщо не переважить… — Негадане тіні жалів пройшлись по його оберемкові вовни, і він вже сумом глянув у вікно чи в далекі роки. — А була ж на вроду, мов ясна зоря у погоду.
— Як же до тебе прибилась така врода? — Магазаник не дуже делікатним поглядом зміряв Безбородька.
— Чого тільки не вчинить війна. Чував, що вона переїхала вчителювати на Поділля, — ніби зітхнув усередині і зразу ж махнув лопатою руки, ніби вигрібаючи свої жалі. — Ти не розгніваєшся, коли я в тебе залишуся переночувати?
Магазаник поліз рукою до потилиці.
— Як хочеш. Але ховатися маєш відлюдком у літняку чи в сушарці, що стоїть за огорожею, бо в хаті й біля хати багато товчеться людей.
— Не пересушиш мене в ній? — Безбородько так блиснув своєю олією, що Магазанику стало моторошно. Але він удав, що не зрозумів натяку.
— Коли тебе старцювання не пересушило, то проживеш і в сушарці. Там навіть стіни пахнуть сушнею.
До оселі, згинаючись, увійшов Стьопочка, поперед себе він ніс ночовки з щільниками, що пахуче стікали медом і ворушились зав’язлими бджолами.
— Куди їх, тату? Може, в бортяницю?
— Став на стіл. Як балювати, то балювати: бог послав нам.., дорогого гостя.
Стьопочка збагнув, що патлань, певне, був колись немалим цабе, і, вже приязно посміхаючись йому, висадив ночовки на стіл, до якого була приліплена громова свічка, та й знову пішов до дуплянок. Магазаник засвітив свічку.
— Перед богами, а не переді мною світи її, — засміявся Безбородько, пройшовся по хаті, і на кожен його крок свічечка відповідала дрожем. Так, певне, і його, Магазаника, душа тремтіла від кроків і слова цього камінносердного викрутня.
Незабаром ніздрювата яєчня пухирилась на чорній, з колесо завбільшки, пательні, яку Магазаник поставив прямо на стіл, а біля неї вродилася пляшка темнавої, уже на колір спокусливої нежурниці, вишнева, з білими розводами і масними сльозами шинка, що пахла присмаками і влежаним димом, грубенний шмат сала, розрізаний навхрест, свіжовідкинутий з мереживом клітин полотна сир та круг прилитої смальцем ковбаси, яку господар виколупав із ошатної свіжої діжечки.
“Треба ж доброю потравою ублаговолити утробу цього пекельника, щоб не зачаїв злоби під отим серцем, яке не знало і, видать, не знає жалю”.
Пекельник таки справді розпогодився, а коли одним духом перехилив чарку, здивовано й радісно вибалушив очі на господаря:
— Це така скаженівка, що тільки поцмокуй! Де її, стобісову, добуваєш?
— Є в мене один дід-болотяник, який оцю мокруху настоює на вісімнадцяти помічних зіллях і коріннях. Від усіх хвороб, окрім сердечних, допомагав.
— Того ти й здоровий, як грім?
— Та ще, хвалити бога, є сириця в тілі, — глянув на потріскані черпаки рук, що теж не гуляли без діла.
— А як здоров’я цього діда? — ще відхекувався після пекельної коренівки Безбородько.
— Паливне, нічого, кили в сімдесят років, через недогляд, як він сам сказав, розстарався на дитину.
— Оце недогляд! — повеселішав, засміявся Безбородько, ще потягнувся до чарки, й вона одразу зникла в диких хащах його волосся, що, здається, теж насочилося веселощами. — Розкіш у тебе, Семене, розкіш! Живеш ти, як нирка на салі. Тому й не хочеш нової влади?
— Таки не хочу сунути свою голову в чужий глек, — почаркувався з Безбородьком. — Нова влада — то журавель у небі, та ще той журавель, який несе не весну, а війну.
— Виходить, ти заприязнився з більшовиками? — знову позлішав вид Безбородька, позлішали вирла, бодай їх на потилицю вивернуло.
Насупився і Магазаник:
— Варнякаєш несусвітне. Як я можу заприязнитися з більшовиками, коли вони ось так тримають мене в кулаці? Ти кажеш:
я маю розкіш у лісах. Та хіба це розкіш, коли щоразу за найменший набуток маєш потерпати: мовляв, і пасися, і стережися! Я ж виколупую собі якийсь карбованець тоді, коли тишком-нишком украдуся в тутешній торг чи десь гайну. Але хіба це кумерція, якщо повсякчас від страху в тебе відвалюється шкіра? Може, в моїй голові сидить міністр торгівлі, може, з мого баняка вироювалося б торгове золото і для держави, і для себе, а я мушу крутити мізками, як по-злодійськи роздобувати якийсь вагон під овочі-фрукти і як його погнати на Сибір. То де ж у мене візьметься любов до тієї влади, яка вчавлює мої мізки нижче гриба, що сидить у землі? — З жалю до своїх причавлених талантів перехилив чарку і теж вибалушив очі на Безбородька.
Того зворушила мова лісника. “Справді, ця жорнувата пика могла б дорости до якогось Терещенка чи його підхвістка”.
— Тоді якої ж ти хочеш влади?
— Якої? — подумав Магазаник, і враз у посмутнілій зелені його розбишакувато заграв сірий піщаник. — Тієї, що вже навряд чи повернеться. Не знаю, як тобі жилося на своїх півтисячі десятин, а я тільки й думав про свій чорнозем, тлустий, наче лоєм змащений. Пам’ятаєш, про що мріяв у п’єсі “Сто тисяч” Герасим Калитка? Я колись на сільській сцені грав цього Калитку і його слів не забуду навіть до страшного суду: “Ох, земелько, свята земелько, — божа ти дочечко! Як радісно тебе згрібати докупи, в одні руки. Приобрітав би тебе без ліку!.. їдеш день — чия земля? Калитчина! їдеш три — чия земля? Калитчина!” На такій землі я з радістю, відпочиваючи та богу дякуючи, розпластався б хрестом і ліг би під хрестом, знаючи, що це моє.
— Ого! — здивовано вигукнув Безбородько. — За стільки років і не вбити в собі Калитку.
— Таке не вбивається, це рай моєї душі, — перекопано прорік Магазаник.
— Але до твого господарчого раю ще треба приєднати й пекло політики: тепер без цього не проживеш! Навіть найбагатші володарі землі зараз вимочують свої чуби й голови в політиці. Розумієш, як і куди в сучасному світі тече вода?
— Не зовсім, — признався Магазаник.
— Жаль, — похитав коловоротом волосся Безбородько. — Ти не повіриш, що навіть і до кохання з усіма його зітханнями, з усіма соловейками тепер причетна політика.
— Це вже, Оникію, ти так загнув, що далі нікуди, — засміявся лісник.
— Почекай сміятися, — насупився Безбородько. — Ось я тобі зараз намалюю шматок сучасної казки. Уяви собі божественну ніч із місяцем, коли видно, хоч голки збирай, та іншу бутафорію для закоханих. От кого ти поставиш у таку ніч десь біля верби, ставочка чи клуні?
— Хоча б нашого голену Данила Бондаренка.
— Якого треба прибрати?
— Ще й як треба, бо так надозолив мені…
— Зупинимось на ньому. Ось він біля полукіпка очікує; своє кохання. Скрадаючись, приходить воно, і вже закохані в своїх любощах почують, як на них осипаються зорі, випадає роса і тому подібне, що маємо в романах… А десь за морем у своїй кам’яниці сидить великий політик, сидить чорний геній, перед яким уже тремтять європейські держави. І думає він ніч, і дума другу, ото, щоб ці Данили снопами лягли рабами перед новими правителями. І не тільки думає, а й вичавлює на це і свинець, і сталь, і золото-срібло. Це тільки довільній приклад, щоб ти побачив, як усе, навіть любов, тепер переплетено з політикою.
— Хоча воно й пустодзвонність, але страшна твоя казка, — задумався Магазаник.
— А вік добрих казок уже минув! Чуєш?!
— Та чую. Мене дивує тільки одно: як ти, Оникію, при такому розумі пішов у старці? Чом не тікав до земель того чорного генія!
— Тіпав і туди, — зітхнув Безбородько. — Тіпав… У цей час на дворищі одночасно завищав дріт і клубками люті вибухнув кундель. Магазаник і Безбородько глипнули у вікно і скам’яніли: ні шляху між деревами вигулькнув на сірому коні верхівець.
— Хто це? — стривожився Безбородько.
— —Лейтенант Василь Гарматюк, з органів, — неслухняним язиком відповів Магазаник. — Кращий друг нашого голови.
— От і маю сушарку, а ще й не наситився, —— засичав Безбородько, в один чирк вліз у сорочку, піджак і квапливо почав обвішувати себе причандаллям старця, проте не забув укинути в торбу хлібину й шмат сала. — У тебе другий вихід є чи вікном?..
— Через сіни в ліс, — сказав лісник, прихапком ховаючи тремтячими руками їжу й питво.
Безбородько сквапно вискочив у сіни, пригинаючись, відчинив двері, які вели в дубняк, обернувся до Магазаника й навіть вичавив своїми скойками синю посмішку:
— То й бувай, пане й приятелю… Я ще, коли споночіє, загляну до тебе. Шинку не переведи.
— А тікай скоріше, — благальне зашепотів лісник. — Що ж мені лейтенанту брехати?
— Та візьми себе в руки! — розсердився Оникій. — Щоб не вклепатися, скажеш: був у тебе якийсь старець, випив водички, в’їв хліба-солі та й пішов на шлях. — Безбородько вислизнув із сіней і зник за стовбурами дубків.
“Ось тобі й передгроззя, ось тобі й ворон. Хоч би він щастя з хати не виніс”. — Магазаник зайшов до оселі й так почав поратися біля меду, ніби його більше нічого не цікавило в світі, та вуха й серце відлічували кожен крок знадвору.
До хати ввійшов Гарматюк, навіть не здоровкаючись, він заклопотано запитав:
— Дядьку Семене, у вас гостей не було?
— Гостей? — удав щире здивовання Магазаник. — Сьогодні будень, а в будень я ніколи нікого не скликаю. Та й яке перед жнивами може бути гостювання у наших лісах? Сідай, Василю.
— І ніякий волоцюга не заходив до вас? — нишпорить гострим оком по його виду й хаті.
Магазаник невдоволено махнув рукою:
— Та приходив старець-приплентач, я саме на пасіці порався, соти з дуплянок вирізав. Там він і проспівав: “Мимо раю проходжу…”
— Давно був? — стрепенувся Гарматюк.
— Ні, недавно.
— Ліра була па ньому?
— Ліра? Була.
—Він щось говорив із вами?
— Які можуть бути балачки між лісником і старцем? Він прогугнявив мені свій псалм, я вкинув йому в торбу хліба, та й бувай здоровий.
— Куди ж він подався?
— От чого не знаю, того не знаю. Вийшов із хати, пішов ніби на шлях, а куди повернув — один біг знав. А нащо тобі цей шкарбун?
Але Гарматюк не відповів, а вибіг з хати, скочив на коня і помчав до шляху. Може, господь і проніс хмару над лісовою оселею.
У двері обережненько втиснувся Стьопочка, під жовтими млинками вій у нього злякано щулилися ворушкі очі.
— Чого це Гарматюк приїжджав? Чи не пронюхав про нас?
— Ні, про старця допитувався.
— Про старця? Кому потрібне це одоробало?
— Виходить, потрібне. Може, він не тільки псалми, а й контрреволюцію співає. Є ж такі.
За подвір’ям заторохкотів віз. Син і тато злякано втупились у вікно.
— Та це ж Мирослава Григорівна, агрономша, приїхала по свої пожитки, — полегшено зітхнув Магазаник. — Стьопочко, льотом причепурись — і до дівчини. Тільки ж видлубай для неї якесь розумне, зичливе слово.
Стьопочка стрілою вилетів на другу половину оселі й затанцював по ній, скидаючи буденне й одягаючи святешне. Незабаром він, посміхаючись, вийшов на поріг і поплескав у долоні, чим немало здивував дівчину.
— А ми вас, Мирославе Григорівно, ще вчора ждали, увечері, Аж на дорогу для інтересу виходили.
— Для якого ж це інтересу?
— У вас одна брова — варта вола… — видлубав Стьопочка розумне слово.
— Ви і ваш батько все цінуєте на воли?
— Пожили б ви в наших лісах, навчилися б цінувати і брови, і коси, і очі, і вообче. У нас, живеш, як у пні, а дівчат лише в грибну пору бачиш.
— А гриби у вас є?
— Хоч греблю гати, коли знаєш місця. Я залюбки вам покажу їх, то будете і смажити, і солити, і маринувати. Ви умієте маринувати?
— Умію.
— Ходімо ж до хати, ми вас свіженьким стільниковим медом почастуємо. Це не мед — саме здоров’я, на ньому ще гарнішими станете.
— Спасибі, мені, Степане Семеновичу, зараз же треба їхати.
— Зовіть мене по-простому — Стьопочкою. Вам ще не надокучило наше село?
— Ні.
— То надокучить, бо нема в ньому для душі інтелігентності. От у нас у конторі було її.
Мирослава стримала посмішку, а Стьопочка замовк, щоб знову видобути якесь культурне слівце, бо така дівчина варта була і найкращих слів, і волів.
